Час збирати театри

Відома біблійна істина проголошує — «є час розкидати каміння й час його збирати». Слідуючи їй, відомий театрознавець, доктор мистецтвознавства Валерій Гайдабура  бере на себе високу місію збирати «каміння». А воно в нього коштовне!

Нова книжка В. Гайдабури «Театр, розвіяний по світу» певною мірою є підсумковою величезного етапу дослідження, яким автор займається вже не одне десятиліття. На шляху вивчення історії існування митців українського театру у воєнні й повоєнні роки, періоду німецько-фашистської окупації України та подальшого їхнього переселення в заокеанські світи, Гайдабуру можна назвати лідером. Адже ніхто досі та й так досконально не вивчав цю унікальну тему. І лише Валерій Михайлович подав її розлого, всеохоплююче, з різних ракурсів загальнолюдських і мистецьких аспектів.

Нагадаємо, цій книжці передували видання «Театр, захований в архівах» (1998), «Театр між Гітлером і Сталіним» (2004), «Летючий Корабель Лідії Крушельницької» (2006), «ГУЛАГ і світло театру» (2009).

Перипетії долі, за образним висловом автора, «діаспорної Мельпомени», Валерій Гайдабура досліджував у закордонних архівах і сховищах Європи та Америки. Він особисто зустрічався з видатними представниками українського театру в Нью-Йорку, Мюнхені, Торонто, активно листувався з багатьма акторами і режисерами (сам й використовує для книжки їхню неоціненну епістолярну спадщину з унікальними подробицями та свідченнями).

«Театр, розвіяний по світу» не вкладається в суворі рамки науково-дослідницького видання, автор робить із логічно скомпонованих розділів справжній художньо-документальний роман — часовий зріз епохи. У ньому діють реальні митці та їхні долі — карколомні сюжети! А піднесено-романтична інтонація авторської оповіді уповні дає можливість захоплюватися цими людьми — велетами духу.

Історичні пласти, які піднімає В.Гайдабура, надзвичайно інформативні. Описані події відносять читачів до витоків знайомства й творчої праці його героїв із Лесем Курбасом у знаменитому «Березолі», проводиться лінія спадковості мистецьких ідей майстра, наслідування, об’єктивних протиріч. Перелік імен митців, про яких написано, заставляє завмирати серця людей театру — Віра Левицька, Йосип Гірняк, Олімпія Добровольська, Антон Рибіцький, Валеріан Ревуцький, Лідія Крушельницька, Наталя Пилипенко, Борис Дністровий, Євгенія Чайка, Степан Залеський, Володимир Шашаровський, Йосип Терлецький і ще цілий ряд особистостей-легенд! Усі вони, «відторгнені від радянської ідеології й зосереджені на національних проблемах українського театру», сповна відчули на собі жахи перебування в таборах для переселенців, труднощі емігрантського життя, необхідність заробляти важкою працею. Досить складно уявити, щоб в таких надзвичайних умовах, коли тільки-но відгриміла Друга світова війна, на території переможеного ворога в таборах переміщених осіб, де сотні тисяч недавніх радянських громадян чекали на вирішення своїх доль, «буяло сценічне життя». Це ж як треба було любити мистецтво, щоб у таких умовах організовувати театри!

Автор докладно описує існування таборового театру «Ансамбль українських акторів» під керівництвом Володимира Блавацького з чудовими акторами Галичини, що «сповідували сценічну естетику, пов’язану з практикою Леся Курбаса» та Театру-студії під керівництвом Йосипа Гірняка та Олімпії Доровольської. Лише по переліку вистав, які вони готували й показували українцям за кордоном, можна судити про діапазон і можливості акторів. Тут була українська класика, перлини зарубіжної драматургії.

Валерій ГАЙДАБУРА: «Коли в Україні панував соцреалізм і радянська сцена співала славу партії, коли ім’я Л. Курбаса випікали з мистецької пам’яті, професійна ланка театру української діаспори в США, Канаді, Австралії створювала високохудожні постановки з іншим, об’єктивним світобаченням, яке на Батьківщині ожило на півстоліття пізніше. Неможливо уявити комплексну історію національного театру ХХ століття без кращих набутків повоєнної сценічної практики втікачів від сталінського тоталітаризму!»

Цікаво, що «на території американської та англійської окупаційних зон Німеччини та Австрії містилося близько 80 таборів українських переселенців! Кожен табір     — своєрідна мала держава, де обов’язково був і театр, або скромніше — драматичний гурток». Це було справді феноменальним явищем. Для порівняння треба згадати життя на теренах країни-переможниці. Чи до театру там було в часи післявоєнної розрухи? Але ж і в таборах переселенців життя було далеко не солодким, і все ж... Можливо, то був один із способів вижити, не збожеволіти у вирі страшних обставин.

Валерій Гайдабура наводить цікавий документ про норми поведінки в таборі «12 заповідей українського емігранта». Навіть із двох пунктів цієї листівки можна зробити висновок про актуальність засад, за якими жили далеко від Батьківщини:

«1. На світових терезах важиться сьогодні майбутня доля народів. Пам’ятай, що в цей історичний час Ти репрезентуєш перед світом українські вартості, українські ідеї, українську культуру.

3. Хай слова «ми» — «вони», «східняки» — «западняки» і т.п. раз і назавжди зникнуть із нашого словника. Є тільки ми, українці!»...

«Коли у Україні панував соцреалізм і радянська сцена співала славу партії, коли ім’я Л. Курбаса випікалось з мистецької пам’яті, професійна ланка театру української діаспори в США, Канаді, Австралії створювала високохудожні постановки з іншим, об’єктивним світобаченням, яке на Батьківщині ожило на півстоліття пізніше, — підкреслює Валерій ГАЙДАБУРА. — Неможливо уявити комплексну історію національного театру ХХ століття без кращих набутків повоєнної сценічної практики втікачів від сталінського тоталітаризму!»

Цікавою виглядає 50-річна історія Українського драматичного ансамблю «Заграва», яке створив у Торонто Юрій Белський. І театр української діаспори в Австралії — «явище надзвичайно цікаве й по-своєму драматичне»...

Окремі матеріали глав книжки вже друкувалися свого часу в спеціалізованій періодиці, та, в основному, статті, свідчення, листування мають ексклюзивну цінність. Надзвичайно плідною виглядає ідея В.Гайдабури зібрати в одному виданні й певним чином систематизувати все, що написано на тему української театральної еміграції. Глибокий аналіз невідомих і неймовірних фактів із життя героїв оповіді, що свідчать про непересічність їхніх переконань та морально-етичних засад, роздуми про природу стремлінь українців, що опинилися відтятими від рідного коріння, архівні набутки дали змогу авторові зробити власне потрактування й розкрити «феномен діаспорної Мельпомени». Багатий змістовний фотоматеріал емоційно підтримує літературну розповідь.

Від знайомства з персонажами та обставинами їхнього бурхливого життя виникає відчуття величезного захоплення можливостями людського духу Вражає те, що вони були й залишались українцями далеко від Батьківщини, їхня вірність високим моральним законам, відданість українському театрові.

Книжкою «Театр, розвіяний по світу» В. Гайдабура, образно кажучи, зібрав докупи розпорошений світами театр української еміграції, звівши таким чином пам’ятник усім його достойним представникам, які опинилися за кордоном (у Німеччині, Австрії, Франції, США, Канаді, Австралії). Завдання ж нащадків — нести до цього мистецького монумента квіти своєї духовної пам’яті.