Чого хоче глядач?

Цей форум конкурсний, отже, творчі амбіції учасників оголені, до того ж азарт змагання багато в чому диктує стратегію відбору театрами представлених вистав. Зрозуміло, що кожному хочеться франтити «кращим із кращого» репертуарної афіші. Успішність же своїх постановок усі колективи звіряють «за глядачем». Іншими словами, при доборі вистав на конкурс керівництво театрів цілком і повністю покладалося на смак і пристрасті місцевої публіки, яка, як відомо, голосує за «рейтинг» тієї чи іншої постановки грошима. А що сьогодні може бути більш переконливим аргументом?

Але ви помилитеся, припустивши, що раз уже вистави везли виключно касові, то афіша фестивалю складалася суцільно з фривольних комедій і мелодрам, які видавлюють сльозу. Аж ніяк. Програма виявилася гармонійно збалансованою як за жанрами постановок, так і з погляду географії творів (українська й зарубіжна літератури були абсолютно рівноправними). Хоч і не можна не звернути уваги і на лякаючу відсутність у програмі фестивалю сучасної п’єси, повністю витісненої класикою.

АБО ВБ’ЄШ ТИ, АБО ВБ’ЮТЬ ТЕБЕ

Відкривали фестиваль львів’яни виставою «Два дні... Дві ночі...» Театр ім. М. Заньковецької. Молодий режисер Богдан Ревкевич пристрасно розповів історію сучасних Ромео і Джульєтти, взявши за основу культову екранізацію мюзиклу «Вестсайдська історія», який був переспівом шекспірівської трагедії. Потрібно віддати належне постановникові, він зумів звести воєдино стиль і дух молодіжної культури, сленги і закони вулиці, сучасний агресивний танець дискотечних тусовок, при цьому не забувши й про високі почуття та пристрасті, які виходять із-під контролю, справжніх трагедіях втраченого для суспільства покоління юних бандитів... Романтичний чад перших хуліганських бійок зміняється страшним осяянням: або вб’єш ти, або вб’ють тебе. Невідворотно, як ніч, настає час ненависті. До речі, у виставі є один мовчазний і загадковий персонаж — ангел милосердя, який докірливо поглядає в фіналі на хлопців, які зруйнували свої душі. Він не втручається в «з’ясувки», не робить спроб зупинити й напоумити забіяк, не обіцяє заступництва закоханим і благосного всепрощення. Режисер досить суворий у підсумках своєї вистави: добро не здатне зупинити зло, любові не дано перемогти ненависть. Лише день незмінно приходить на зміну довгій ночі, і яким він буде, залежить від кожного з нас. Саме Богдан Ревкевич був удостоєний нагороди в номінації «За кращий дебют».

ЕКСЦЕНТРИЧНА БУФОНАДА

Водевіль М. Кропивницького «По ревізії» Закарпатського музично-драматичного театру (м. Ужгород) і комедію М. Старицького «За двома зайцями» Тернопільського драматичного театру ім. Т. Шевченка об’єднувало неприкрите бажання постановників догодити публіці, при цьому пожертвувати в обох випадках вирішили глибиною думки і всіма обертонами комічного за винятком утробного гумору. Режисер Віталій Семенцов спробував перетворити український водевіль на ексцентричну буфонаду з натяками на естетику театру вертепу. Однак на сцені звичний «побутовий театр» взяв гору над слабкими зусиллями постановника та акторів посперечатися з традицією, попутно помстившись їм за недостатню наполегливість, старанність і відсутність чіткого бачення кінцевого результату.

Режисер В’ячеслав Жила, здавалося б, був більш вимогливим і ѓрунтовним, перетворюючи грані-переграні «За двома зайцями» на виставу-концерт, із явним креном у бік естрадних стандартів. Але й у цьому випадку, не вистачило міцної режисерської руки, щоб зібрати в цілісну драматичну виставу незліченні ескапади дуетів, реприз, сольних номерів, часом дотепних, а часом таких, що бентежать своєю навмисною спрощеністю.

ШЕСТИЛИКА КАРМЕН

«Кращою музичною виставою» одноголосно було названо постановку «Кармен» за мотивами новели П. Меріме, яку привіз Волинський музично-драматичний театр ім. Т. Шевченка (м. Луцьк). Насправді ж режисер Петро Ластівка поставив на драматичній сцені повноцінну оперу, примусивши акторів виконувати складні арії Ж. Бізе і танцювати під «Кармен-сюїту» Ж. Бізе — Р. Щедріна. До того ж режисер бентежив і глядачів, і журі, вивівши в одній виставі відразу шість Кармен! Дві акторки стали голосом героїні, четверо — плоттю. Багатолика та невловима Кармен, у трактуванні Ластівки, без сумнівів, уособлення сили древньої і могутньої, яка бере початок чи то в поганстві, чи то в індуїзмі, чи то в єретичному чаклунстві. У крові цієї циганки намішано всього потроху, що і є основною загадкою її сутності. На далекому плані сцени режисер розташував оркестр і солістів, які дублюють головних героїв, а перед ними по центру майданчика обкреслив фатальне коло арени, на якому майже за сценарієм кориди відбувається поєдинок Кармен і Хосе. І що примітно, про кохання у виставі немає жодного слова. Проте викрито практично всі її маски: обпалююча пристрасть, нав’язливі бажання, шалені мрії, жадоба влади і підкорення. До речі, у киян буде можливість скласти свою думку про цю екстравагантну «Кармен», як і ще про дві вистави — «Тригрошову оперу» і «Мою прекрасну леді»,— які в середині червня планує показати на гастролях у столиці Волинський театр.

РОЗЧАРУВАННЯ ТА ВІДКРИТТЯ

Драма «Мадам Боварі» за романом Г. Флобера Чернівецького музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської, поставлена Петром Колісником, мабуть, стала найбільшим розчаруванням фестивалю. Інсценування Ярослава Стельмаха, що пропонує складний рівень умовності, блискавичний монтаж епізодів та існування головної героїні почергово то у відчуженому спогляданні, то безпосередньо в дії, виявилося просто не по зубах постановникам. Театральна махрова фальш і історична приблизність цієї «Мадам» примусили пригадати театр доби класицизму. Саме там вмираючій героїні дозволялося завмерти на декілька хвилин, у неприродній позі, а надмірна химерна жестикуляція акторів, статичні мізансцени та безглузді візуалізовані метафори тексту вважалися буденною нормою.

А ось Рівненський музично-драматичний театр підкорив рівнем майстерності своїх акторів, їхньою органікою існування в просторі малої сцени. І хоч режисер Володимир Петрів досить односкладово втілив на сцені повість В. Распутіна «Останній строк», актори з лихвою перекрили вади режисури. Чого лишень варта двадцятирічна Ніна Годунок, яка виконала роль головної героїні — вмираючої матері Старуні (якій у автора, на хвилиночку, під вісімдесят!) — з такою разючою щирістю та глибиною, що беззастережно була нагороджена «Спеціальним призом журі». Їй у пару за роль самотньої сусідки Миронихи, яка, як справжня вірна подруга, у важку хвилину і втішить, і насмішить, і підбадьорить, акторка Ліна Мельничук була відзначена в номінації «Краща жіноча роль другого плану». Актори Володимир Дяків (Степан Харко), Віктор Янчук (Михайло), Ніна Ніколаєва (Она), Алла Луценко (Люся), Ольга Лозовська (Варвара), Галина Цьомик (Надя) почули на обговоренні від усіх членів журі найтепліші компліменти на свою адресу.

СОЛОДКИЙ «КУРАЖ»

Тріумфатором же фестивалю став Івано-Франківський музично-драматичний театр ім. І. Франка. На правах організатора театр презентував дві свої нещодавні прем’єри: виставу Мирослава Гринишина «Kurazh» за п’єсою Б. Брехта «Матуся Кураж і її діти» і режисерський дебют директора театру Ростислава Держипільського «Солодка Даруся» за однойменним романом М. Матіос.

«Kurazh», на жаль, виявилася претензійною і надзвичайно низької якості постановкою. Вигадавши спільно з художником Олександром Семенюком триповерховий ігровий майданчик, розмістивши впритул за ним велетенський екран із кадрами незліченних воєн, залишивши авторські зонги-коментарі, Гринишин забув головне — пояснити й втілити свій задум через актора. У результаті тригодинне дійство перетворилося на монотонну та одноманітну нотацію, повчання, нудну проповідь, з якої не здобути ні моралі, ні банального сюжету.

Зате «Солодка Даруся» зібрала левову частку нагород, в тому числі «За кращу виставу» і «За кращу режисуру». Вистава ця, без натяжок і поблажливості, і справді відмінна, хоч і народилася як дипломна робота студентів-акторів місцевого Інституту мистецтв при Університеті ім. В. Стефаника. Уже скоро рік, як постановка перенесена на сцену стаціонарного театру і проходить при незмінному глядацькому ажіотажі.

Вистава «Солодка Даруся» — похідне від філігранного поєднання багатьох компонентів: старовинних церковних ірмосів, народних пісень і хитросплетень з елементів народних танців, законів умовного театру, в якому будь-який предмет наповнюється сенсом до рівня метафори, виразної і точної акторської гри, лапідарної і ємної образності театру тіней, зрештою, жанрової поліфонії з миттєвим переходом від інтермедійного сміху до щемливих нот трагедії... Але головне, звичайно, це розказана, як євангельська, історія онімілої напівбожевільної Дарусі, якій визначено мученицькі спокутувати гріхи інших. Її ж провина (маленькою дівчинкою вона, не вміючи лукавити і брехати, мимовільно зрадила свою родину, видавши таємницю бездушним комітетникам) і не провина зовсім, а прокляття всьому ХХ століттю, що захлинається кров’ю. Люди втратили страх перед Богом, а Він оглух до їхніх прохань, стогонів і сліз. І у виставі якраз і намагаються усвідомити причини та наслідки цієї грандіозної катастрофи: «зв’язку часів», який розпався, порушеної непохитної угоди з Ним.

Молоді актори Галина Баранкевич (Даруся), Роман Луцький (Михайло), Снєжана Винарчук (Матронка), Олеся Пасічняк (Варвара), Надія Левченко (Марія), Олексій Гнатковський (Дідушенко), Андрій Іва (Цвичок) змусили журі щиро жалкувати, що кількість номінацій обмежена, адже по справедливості нагороди заслужили всі вони без винятку.

Загалом же фестиваль «Прем’єри сезону-2009» яскраво проілюстрував простий постулат: якісний, або, як формулює режисер зі світовим ім’ям Пітер Брук, «живий театр» — єдиний різновид театру, що незмінно користується визнанням і у публіки, й у професіоналів. Різниця лише в тому, що перші роблять свій вибір іноді несвідомо, другі — аргументовано. Але найголовніше: саме театру вирішувати, що дивитиметься його глядач. Про що він думатиме, що при цьому відчуватиме, які висновки зробить. І хоча до думки і пристрастей публіки прислухатися варто, але цілком йти у неї на поводі все-таки ризиковано, бо може викликати в театрі девальвацію майстерності й смаку...