Чотири історії про... любов

Показ вистав відбувся у приміщенні Театру ім. І. Франка і це символічно, бо своєрідною точкою відліку вшанування заньківчан стала саме столиця: народження цього театру відбулось якраз у Києві. До речі, для художнього керівника франківців Богдана Ступки Театр ім. М. Заньковецької — своєрідна професійна alma mater. Отже у нашій столиці відбулась зустріч не тільки колег та друзів, але й партнерів по сцені.

Ювілейні гастролі розпочалися виставою «У.Б.Н.» (Український буржуазний націоналіст), яку столичний глядач вже мав змогу бачити, і яка у свій час викликала неоднозначні думки публіки та театральних критиків. Прем’єра «У.Б.Н.» відбулась у 10 річний ювілей Незалежності України і є своєрідним культурно-політичним «посилом» до сучасників та співвітчизників в ім’я справжньої національної ідеї. У центрі уваги сценічного твору Мирослава Гринчишина — учасник підпільного руху, колишній політв’язень Зенон (цю роль грає Федір Стригун), прототипом якого є непримиренний борець за незалежність Зеновій Красівський. Незважаючи на те, що вистава не нова для глядачів, заньківчани вміло адаптують її до певних соціально-політичних подій в Україні. Окрім того, проблема спекулювання національною ідеєю задля вдоволення власних політичних амбіцій, на жаль, все ще залишається актуальною. У виставі глядачів привертає увагу зірковий акторський склад: Богдан Козак, Таїсія Литвиненко, Євген Федорченко, Ярослав Кіргач і Надія Шепетюк.

Друга робота занківчан, презентована на гастролях, — «Амадей» поставлена за твором Пітера Шеффера Вадимом Сікорським — досить неординарна інтерпретація історії життя видатного композитора ХVIII століття — Вольфганга Моцарта, до якої вже зверталося не одне покоління митців. У безнадійно статичному та одноманітному художньому просторі розгортається справжня драма двох людей — непримиренного кар’єриста, придворного композитора Сальєрі (Богдан Козак) і молодого генія Вольфганга Моцарта (Юрій Хвостенко), для якого немає нічого простішого, аніж писати музику, адже це — його фізична потреба і духовне покликання. Отже одному — визнання, слава, матеріальні статки, а іншому — бідність, духовне знищення ... і геніальність, котра після його смерті залишиться у віках. У виставі «Амадей» — досить специфічне тлумачення конфлікту Сальєрі — Моцарт, а також вирішення характеру австрійського композитора: психологічно неврівноважений, дещо істеричний та ексцентричний Вольфганг Моцарт водночас є справжнім революціонером у музиці: у його ритмах естетика бароко заявила про себе на повний голос, знаменуючи на фоні одноманітних партитур Сальєрі справжній мистецький прорив. Окрім того, нетрадиційною є і форма подачі конфлікту, який існує і на особистісному рівні дійових осіб: заздрість двох відомих людей була взаємною — Моцарт також мріяв про славу і визнання, в той час як Сальєрі не міг «вибачити» юному австрійцю його таланту. Разом з тим, гостра іронія, внутрішня напруга, яка зростає з кожною реплікою, додають виставі динамізму, незважаючи на її надмірну «оповідальність»...

Несподіваною для публіки стала постановка Алли Бабенко «Валентин і Валентина» за п’єсою Михайла Рощина. Здавалось б, проблеми батьків і дітей на радянському просторі є надто віддаленими від нас сучасних. Змінилася молодь: стиль стосунків між однолітками набув додаткових нюансів, іграшки стали дорожчими та дорослішими, іншого вигляду набули життєві пріоритети та моральні цінності. Проте, адаптуючи п’єсу до сьогодення, крізь її смислову канву гучно звучить основна ідея заньківчан: суспільство зазнає змін, та незважаючи на те, що наша молодь вже не листується і все рідше пише вірші, надсилаючи натомість повідомлення на мобільний або кидаючи сумбурні тексти в електронну скриньку, потреба любити і моральний обов’язок берегти кохання залишаються незмінними. Тому Валентин (Назар Московець) — син провідниці, і Валентина (Наталія Боймук) — дочка з більш- менш заможної, проте по-своєму нещасної родини, просто не мають право розлучитися, всупереч моральним забобонам та соціальним стереотипам.

Кульмінацією вистави є монолог літнього перехожого, який намагається довести молоді, що кохання існує й життя без нього позбавлене будь- якого сенсу. Врешті, приємно, що така щира промова отримала гучні оплески саме від представників молодої глядацької аудиторії. Загалом вистава навряд чи відпускає когось із глядачів байдужими, адже актори співають, танцюють, спілкуються із публікою, іде символічний сніг — і це змушує усіх нас, навіть найвиразніших скептиків, разом з героями вистави вірити у силу справжньої любові.

А завершилися гастролі заньківчан парадоксальною виставою «Візит літньої пані» за п’єсою Фрідріха Дюрренматта у постановці Федора Стригуна, який також виконує головну роль — Іля. У невеличке містечко, змучене нестатками, приїздить літня пані, котра обіцяє жителям міста мільярд, натомiсть вона бажає смертi свого колишнього коханця, котрий колись звабив та покинув її. Режисер та актори уважно й прискіпливо, від репліки до репліки ідуть за автором, вивертаючи назовні увесь підтекст існування міста, яке, врешті решт,перетворюється на справжню божевільню. Проте, на відміну від героя п’єси Дюрренматта, який вмирає на колінах, Іль Стригуна приймає смерть стоячи — як акт непримиренності. При перегляді вистави виникає безліч асоціацій — і з гоголівським «Ревізором», і з кінофільмом «Догвіль» Ларса фон Трієра, де головна героїня, яку у кінострічці грає Ніколь Кідман, вирішує помститися маленькому, але духовно потворному містечку, знищуючи його. Окрім того, за атмосферними ознаками жителі міста нагадують і наше суспільство, представники якого ще не навчилися ігнорувати певні матеріальні спокуси, навіть якщо плата за життєві принади… надмірно висока.