Чотири вечори з Вагнером

Є в історії культури унікальні твори, що належать до вищих зльотів творчого духу, над секретами яких б’ється не одне покоління. Разом із «Божественною комедією» Данте, трагедіями Шекспіра, «Фаустом» Ѓете до цього списку належить і тетралогія Ріхарда Вагнера «Перстень нібелунгів». Вагнер створював її, твердо знаючи, що на жодній із театральних сцен, що існували в той час, неможливо втілити настільки грандіозний задум, який руйнував всі звичні уявлення про оперний жанр і його кордони. Лише тоді, коли завдяки його енергії, вірі, умінню запалити своїми ідеями найбільш художньо обдарованих сучасників у невеликому баварському містечку Байройті було зведено спеціальну театральну будівлю нового типу, публіка отримала можливість побачити і почути тетралогію. Із того часу минуло 136 років, але й сьогодні цей витвір генія залишається унікальним явищем, що передбачило багато чого з того, що принесло з собою мистецтво ХХ століття.

На жаль, ні за художніми, ні за матеріальними можливостями втілення настільки грандіозного проекту поки що недоступне українським оперним колективам, включаючи й нашу головну сцену — Національну оперу України!

А тим часом увесь світ вже готується зустріти 2013 рік як «Рік Вагнера», відзначивши найрізноманітнішими акціями, зокрема новими постановками «Персня нібелунгів», двохсотліття від дня його народження і стотридцятиріччя від дня смерті композитора. Як голова Київської вагнерівської громади, я постійно отримую інформацію звідусіль, де вже втілюються або заплановано масштабні проекти подібного роду. Ось лише кілька прикладів. Вагнерівські дні в Будапешті відбудуться в червні 2013 року. Услід за цим у липні в Байройті, де два перші фестивалі організував і провів сам Вагнер, вперше у фестивальній практиці пролунають його ранні опери, що рідко виконуються, які передуватимуть основній ювілейній програмі з новою постановкою тетралогії. А на довершення ювілейного року «Перстень нібелунгів» перетне океан, і його постановку буде здійснено за участю міжнародного складу виконавців у Мельбурні, що в Австралії. У деяких зарубіжних театрах на рішення настільки складного завдання витрачається не один сезон. Адже кожна з чотирьох частин циклу є завершеним самостійним твором і може бути зазначена в афіші як окрема вистава!

СЮРПРИЗ — ІНСТАЛЯЦІЯ І... ПОЖЕЖА

Для Мюнхена — міста, особливо тісно пов’язаного з біографією Ріхарда Вагнера, кожне звернення до циклу відзначає важливу віху в творчій долі Баварської національної опери. Не дивно, що чинний генеральний музичний директор Кент Нагано, контракт якого з цим театром завершується поточного сезону, обрав втілення «Персня нібелунгів» як прощальний жест. Увесь цикл було підготовлено якнайшвидше. Вступна частина «Золото Рейну», що має підзаголовок «Надвечір’я», була показана вперше в лютому цього року. Вже у березні до неї приєднався вечір перший, «Валькірія». «Зігфрид» пройшов у травні, нарешті, прем’єра фінальної частини, «Сутінків богів», відбулася в кінці червня.

Під знаком «Персня нібелунгів» проходить і весь Мюнхенський оперний фестиваль цього року. Інтерес до цієї події підігрівається потужною рекламною кампанією. Прем’єрі циклу передувала екстравагантна акція. Понад тисячу охочих зібралося вдосвіта, їх роздягнули догола і пофарбували в два різні кольори, після чого вони строєм пройшли головними вулицями Мюнхена до площі Макс-Йозеф-плац, що розташована перед будівлею театру, й оточили барвистим кільцем пам’ятник, що стоїть у центрі. А після кожної з чотирьох вистав на глядачів чекав ще один сюрприз — інсталяція, що змальовує на фасаді театру його руйнування і пожежу. Таким чином всесвітня катастрофа, що завершує вагнерівський цикл, отримувала наочне продовження, що відсилало до реальних подій часів закінчення Другої світової війни.

КОМПОЗИЦІЯ З ЖИВИХ ФІГУР І ДРАКОН

Останніми десятиліттями до вагнерівської тетралогії все частіше звертаються різноманітні театральні колективи. Здавалося б, уже випробувано всі можливі варіанти розв’язання зазначених вище завдань. Мюнхенським постановникам, режисерові Андреасу Крігенбургу, сценографові Харальду Б. Тору, художникові по костюмах Стефану Боллігеру, які вже заявили про себе яскравими виставами в багатьох німецьких театрах, доводилося враховувати досягнення попередників і запропонувати власний оригінальний режисерський хід. Його вдалося знайти, запросивши до співпраці хореографа Зенту Хертер. Хоча хореографічному складові й відводиться в новій постановці чимала роль, не йдеться про балет в традиційному сенсі. Балетні танцівники спільно з численними статистами складають своєрідний пластичний хор, що виконує найрізноманітніші функції, у тому числі й роль обслуговуючого персоналу. За допомогою такої численної масовки створюються поетичні метафори, живим стає навколишня місцевість: води Рейну, ліс, гірські стежинки й високі вершини; круча, на якій, оточена кільцем вогню, спить чарівним сном Брунгільда. У вступі до «Зігфрида» виникає балетна пантоміма, в якій хвилеподібні рухи одягнених в біле танцівників натякають на майбутній епізод битви з драконом. Ефектно виглядає в цій частині й сам дракон. Його червона голова, з’являючись вгорі на задньому плані й поступово опускаючись, є багатоярусною композицією з живих фігур, яка доповнюється очима, що світяться, й драконівськими зубами.

Інші функції виконують масовка і пластичний хор в тих сценах, де дію перенесено з далеких архаїчних часів до сучасної цивілізації. Не завжди такі перенесення виглядають виправданими. Наприклад, в оригіналі в першій дії «Валькірії», де після багатьох випробувань знаходять одне одного Зігмунд і Зіглінда, сценам їхньої зустрічі, зародження і розквіту кохання присвячена основна частина дії. Лише в середньому епізоді таїнство цієї хвилюючої зустрічі порушується вторгненням грубого і безжалісного господаря, чоловіка Зіглінди — Хундінга. Але у виставі лісову хатину цього суворого мисливця перетворено на багатий маєток із натовпом служниць, столами, що ломляться від їжі, з якимись маніпуляціями на задньому плані довкола мертвого тіла. Дивно виглядає в такому сучасному маєтку велике дерево в центрі, чомусь обвішане трупами, до того ж ці досить мальовничі мисливські трофеї більше нагадують гіпертрофовані ялинкові прикраси. Суперечить піднесено-поетичній атмосфері потаємних визнань та обставина, що майже до фінального епізоду Зігмунд і Зіглінда не залишаються наодинці. Режисер розміщує їх на різних кінцях великого сценічного майданчика, а посередниками в їхньому спілкуванні стає зграйка дівчат.

У такому рішенні прямолінійно випинається ворожість обстановки багатого будинку, в якому немає місця коханню, трепету живих людських відчуттів. Але музика говорить про інше. Любов народжується тут з перших поглядів і перших несміливих реплік героїв, вона забарвлює все своїми кольорами, поглинаючи і перемагаючи світ Хундінга. Це ми й чуємо в прекрасному звучанні мюнхенського оркестру. Цю ж лінію послідовно проводять через усі епізоди аж до потужної кульмінації в кінці акту чудові виконавці: Зігмунд — Клаус Флоріан Фогт, Зіглінда — Аня Кампе.

ГОСТРІ ПСИХОЛОГІЧНІ ПОЄДИНКИ

Ще більш послідовно зло і його носіїв постановники пов’язують з образом сучасної цивілізації в завершальній частині тетралогії, «Сутінках богів». Навколишній світ показано тут як штучний і стандартизований, у якому перервано всі зв’язки не лише з довколишньою природою, але й з попереднім досвідом людства. Вже у пролозі підкреслено настання останніх часів: норни прядуть нитки долі в бомбосховищі, де переховуються люди після радіаційної катастрофи. І не лише колишні вірування і старі боги, але й такий герой, як Зігфрид, неминуче приречені на загибель там, де нехтують усіма моральними нормами, панує обман, підступність, зрада.

Режисер удається до вигаданої паралельної дії так само, як засобу боротьби з вагнерівською довгістю і до способу роз’яснення заплутаних сюжетних ситуацій. Так, у «Валькірії» напружене пояснення Вотана з його розгніваною дружиною Фрікою відбувається в кабінеті шефа божественної канцелярії і супроводжується спочатку пантомімою вишколених чиновників, які послужливо передбачають кожен рух начальства. Чудово проводять цю велику сцену виконавці, Вотан — Томас Дж. Майєр, Фріка — Софі Кох. Що більше кип’ятиться загнаний у кут верховний владика, то жорсткішою і впевненішою стає Фріка. Знак його поразки — «тема відчаю» звучить в оркестрі то грізно і потужно, то виділяється своєю експресією чи зів’ялою інтонацією.

Подібного роду гострі психологічні поєдинки формують у перших частинах тетралогії особливий смисловий і стильовий пласт. Саме вони дали привід Томасу Манну провести паралелі між мистецтвом Вагнера і драматургією Генріха Ібсена. В рамках міфологічного сюжету в них розвиваються типові колізії буржуазної драми. Тому зрозумілим виглядає рішення постановників одягнути учасників таких діалогів у костюми сучасних vip-персон і замкнути всередині порожньої сцени-коробки. Немов за заповітом К. Станіславського, режисер вмирає тут, у акторах, яких залишає віч-на-віч один з одним і з музикою. Завдяки такому аскетизму на перший план виходить музична складова. У своїй диригентській інтерпретації Кент Нагано вміє поєднувати чітке відчуття безперервності розгортання крупних музичних побудов з увагою до внутрішньої диференціації детально розробленої оркестрової фактури. Чутно всі лінії голосів оркестру, розкривається роль продуманої драматургії оркестрових драматургії оркестрових тембрів і звичайно виникає можливість повною мірою оцінити майстерність співаків-акторів.

По відношенню до вибору виконавців постановники застосували незвичайний прийом. Як відомо, у Вагнера деякі персонажі тетралогії діють у декількох частинах. Зазвичай їхні партії доручають одним виконавцям. Але в новому мюнхенському «Персні» в різних частинах роль одного і того ж героя доручена різним виконавцям. Тобто ми маємо можливість порівняти трьох Вотанів, трьох Брюнгільд, двох Зігфридів. Тим самим акцентується протяжність подій, що належать до різних епох: від доісторичних часів до есхатологічного часу вселенської катастрофи.

Якщо говорити про цикл загалом, то кожна з чотирьох вистав мала свою специфіку. Найбільш суперечливою з точки зору режисерських рішень здалася вступна частина, «Золото Рейну». Силою музичної дії понад усе вразила «Валькірія». Оригінальність постановочного задуму і гармонія всіх складових найяскравіше виявилися в «Зігфриді». Постановникам вдалося тут досягти природного поєднання театральної умовності і поетичної символіки, а ігрові прийоми, світла фантастика були підказані пасторальними мотивами, що містяться в музиці.

Незабутнє враження залишає фінал «Зігфрида». Як у «Сплячій красуні», безстрашний переможець дракона спочатку потрапляє до сонного царства. У вступній моносцені чудово підкреслено всі нюанси стану Зігфрида — подив, потрясіння, уявне звернення до образу матері. Коли Зігфриду, нарешті, вдається розбудити сплячу діву поцілунком, сценічний простір раптово трансформується. Вся величезна сцена вкривається червоним полотнищем, у центрі якого з’являється сімейне ліжко. На цьому ложі розігрується забарвлена гумором ситуація першої зустрічі не досвідчених у спілкуванні з протилежною статтю героїв. Брунгільда хоча і стала земною жінкою, але пам’ятає своє минуле могутньої валькірії. Використовуючи колишні звички, вона не церемониться із Зігфридом, з легкістю його кидає, жбурляє, утихомирює перші пориви пристрасті свого дикого рятівника, який виріс у лісовому усамітненні.

ОПЕРА — ДОРОГЕ ЗАДОВОЛЕННЯ

Хто такі справжні прихильники опери, я дізналася, виявившись сусідкою симпатичної молодої жінки, лікаря-рентгенолога з Дубліна. В антрактах ми розговорилися. Як з’ясувалося, вона член вагнерівського товариства Ірландії і проводить свою відпустку, відвідуючи європейські оперні фестивалі. Бачила багато вистав у Мюнхені і у Відні, постійно буває у двох лондонських оперних театрах, Ковент-Гардені та Англійській національній опері, скоро відвідає Байройт, а потім два оперні фестивалі в Італії. За її словами, наступного літа, в рік 200-річчя з дня народження Вагнера, разом з іншими прихильниками творчості Вагнера з Дубліна збирається до Мілану. Вони вже замовили квитки на цю колективну поїздку, яка передбачає відвідини нової постановки циклу вагнерівського «Персня» в знаменитому міланському театрі Ла Скала.

Більшості українських оперних фанатів доводиться лише мріяти про такі можливості. Щоправда, завдяки тому, що й у нас діють чотири вагнерівських товариства — в Києві, Харкові, Львові та Івано-Франківську — вже понад десять років ми можемо направляти щорічно до Байройту двох представників української творчої молоді, які отримують статус вагнерівських стипендіатів. Вони відвідують тут безкоштовно три фестивальні вистави, знайомляться з містом та його історією, з історією самого фестивалю.