Чи може «Пектораль» бути суб'єктивною?

56 — 23 — 14 — 5 — 3 — 1. Ні, це не код да Вінчі. Це код щорічної театральної премії «Київська пектораль». 56 прем’єр показали глядачам київські театри минулого, 2005 року. 23 із них у 14 театрах привернули увагу експертів «Пекторалі» тими чи іншими творчими здобутками. Так само 14 номінацій мала сама премія. На попередньому етапі кожний експерт у кожній із номінацій назвав п’ять найбільш яскравих, на його думку, явищ. За підрахунком голосів визначили по три номінанти в кожній із позицій. Тобто названо 41 кращого серед кращих (бо вистав для дітей було тільки дві — у ТЮГу трагікомічний «Вождь червоношкірих» та в «Сузір’ї» — чарівна «Попелюшка»). Нарешті в Міжнародний день театру оргкомітет відкрив заповітні конверти експертів та своїх членів лише з однією визначеною позицією й, підрахувавши голоси, оприлюднив переможців на пишній церемонії театрального свята в Театрі ім. І.Франка. Що ж показала «Київська пектораль-2005»? Куди киянам і гостям столиці поспішати за сильними враженнями, крім футболу, заїжджих антреприз та естради?

Уже не вперше Театр драми й комедії на Лівому березі Дніпра здобуває найбільшу кількість номінацій — цього разу вісім, а якщо додати номінованого на кращу чоловічу роль актора цього театру Віталія Лінецького (Поприщин, «Записки божевільного» в Центрі Курбаса), то дев’ять. Серед трьох номінантів на кращу виставу року — дві вистави лівобережників (третя — «Кількість» Театру ім. Лесі Українки): «Сірано де Бержерак» Е. Ростана й «Ромео і Джульєтта» В. Шекспіра — світова класика у найсучасніших версіях. Хоча дещо суперечливим здається перетворення «прекрасної дами» Роксани в «Сірано» на великосвітську повію, що викривляє, на мій погляд, структуру конфлікту п’єси, а тому й її морально-філософський зміст (режисер А. Білоус). Але чоловічі акторські роботи на чолі з Миколою Бокланом (Сірано, номінація на кращу чоловічу роль) та драбинні конструкції оформлення Олега Луньова неординарні, оригінальні, метафоричні.

Нині «Ромео і Джульєтта», яка визнана кращою київською виставою, представлена аж у шести номінаціях. Тут і Леся Жураковська — Годувальниця (жіноча роль другого плану), і Дмитро Лук’янов-старший — Капулетті (чоловіча роль другого плану), а «Пекторалі» здобули й вистава, й її режисер Олексій Лісовець, й Ахтем Сейтаблаєв (Ромео), й Ольга Лук’яненко (Джульєтта). Вічні вороги Монтеккі та Капулетті тут — мафіозні клани ХХ століття. І жодного примирення між ними бути не може, тільки погребальний дзвін у фіналі — і по героях, і по нас із вами, таких нетерпимих й агресивних у боротьбі за владу, за місце під сонцем. У виставі багато несподіваних трактувань, які переконливо випливають із тексту п’єси залежно від того, які репліки кому й яким тоном адресуються. Так вражаюче звучать стосунки в родині Капулетті — якась «лолітна» любов батька до доньки (і, можливо, взагалі до німфеток), старіюча й забута чоловіком леді Капулетті (Ірина Мак), яка потроху спивається й шукає розради з молодим племінником Тібальдом (Андрій Самінін). А той злий на весь світ за немолоду та нав’язливу коханку, за те, що напад — найкращий засіб оборони, тому нападає на всіх і вся. І блискучий Меркуціо (Михайло Кукуюк) — зовсім не філософ-жартівник, його жарти навіть над друзями злі й жорстокі, саме з його ініціативи почалась із кривавою розв’язкою трагічна бійка з Тібальдом. І ніяких шпаг — ножі- навахи, заткнуті в усіх(!) мужчин за пояс на спині під піджак чорного костюма... У виставі помітний кожен з акторів. І в цьому ансамблі діамантами виблискують молоді закохані. Практики театру знають, як важко зіграти на сцені кохання переконливо, щиро й так, щоб це не створювало почуття незручності. Молодому Ахтему Сейтаблаєву («Пектораль» за чоловічу роль) і дебютантці Ользі Лук’яненко («Пектораль» за акторський дебют) це вдалося вповні. Були вони відверто еротичні, полонені щирою шаленою пристрастю й такі прекрасні у своїй чистоті...

Шість номінацій вибороли франківці. І здобули при тому чотири «Пекторалі». Але тут, як на мене, картина не така проста й ясна, як у лівобережників під керівництвом Едуарда Митницького. Дійсно, позбавлений режисерського лідерства, «кілька останніх років театр (франківці. — В.З. ) активно веде пошук сучасної сценічної мови», як пише газета «Киевские Ведомости». Цілком правильне твердження. Тільки, погодимось, що пошук тому й пошук, а не курс і напрямок, адже часто заводить пошуковців у глухий кут, у помилки, на манівці, хитає з боку в бік, аж поки в тому хитанні окремими вдалими знахідками протопчеться більш-менш зрозумілий, принциповий і ясний шлях. Отже, те, що цього разу франківці, нарешті, щедро відзначені номінаціями й «Пекторалями», вселяє надію. Дві їхні вистави — «Наталка Полтавка» й «Solo-mea» — не відзначені як цілісні артефакти, але здобули кожна по дві нагороди. Возний у виконанні Петра Панчука («Пектораль» за чоловічу роль другого плану) в акуратно підперезаній свиті нібито пахне дьогтем, теплом стайні й парним молоком вкупі з сивухою й солоним огірком. Він такий достовірний і щирий, що мимоволі дисонує зі своїм штучним і естрадно-вульгарним партнером Олегом Скрипкою (Виборний). Хоча й інший номінант на цю позицію — Олександр Бондаренко з веселої, інтелектуально- жартівливої вистави Театру російської драми «Весь Шекспір за один вечір» — не менш колоритний, вільно імпровізаційний і надзвичайно смішний.

Олег Скрипка отримав «Пектораль» за музичну концепцію вистави «Наталка Полтавка», зухвало обробивши класичну музику Миколи Лисенка. Втім, це, мабуть, для мене особисто «не зійшлися» жартівливі академісти-франківці й важкий, епатуючий та спрощений гумор із вихилясами й надмірною мімікою сучасного естрадного кумира. Повірю колегам- експертам, які віддали перевагу музичній концепції О. Скрипки. Хоча монолог Наталки в стилі репа наприкінці першого акту справді дотепна знахідка. Наразі я особисто прихильніша до оригінальної, прозорої музики сучасно-класичного композитора Михайла Чембержі («Гра на клавесині», театр «Колесо») та мелодійної, наївної, доступної дітям, чарівної й теж оригінальної музики В. Назарова до «Попелюшки» («Сузір’я»). Мабуть, впадаю в дитинство й не сприймаю топтання по національних перлах.

Чесно кажучи, виставу «Solo-mea» я теж сприйняла важко, як амбіційне самоствердження непрофесійного режисера Олександра Білозуба, в цілому не позбавленого мистецького почуття та фантазійної інтуїції. Він здатен придумати ефектні ходи, епізоди, моменти, але звести все до купи й висловити якусь основну думку та філософську концепцію йому не вдається. Так і тут, у виставі про геніальну українську співачку Соломію Крушельницьку, О. Білозуб гарно придумав вирішувати вокальні проблеми через пластику, запросивши до цієї роботи Наталію Осипенко, яка давно працює в балеті театру, і ввівши в дійові особи безмовний Голос (Олександр Форманчук, номінація за акторський дебют). Вийшла така собі вистава-балет — красива й несподівана на драматичній сцені (ностальгічно пригадався «Незвичайний бал» Али Рубіної в «Російській драмі»). Але чимало кінців із кінцями в ній не сходяться. Наразі вистава вийшла не про Соломію, а про її божевільну сестру Нусю. Лариса Руснак за цю роль здобула «Пектораль» за роль другого плану, поєднавши карколомну танцювальну акробатику з психологічним наповненням поламаної свідомості (порадіємо, принагідно, за конкурентку Л. Руснак у цій номінації — Валерію Чайковську в ролі матері Лукаша («Лісова пісня», ТЮГ).

До того ж, здобувши «Пектораль» за пластичне рішення (у конкуренції із самою Алою Рубіною, «Лісова пісня», ТЮГ та енергетичним Д. Каракуцем, арт-проект «Біла ворона»), вистава має суттєву культурологічну неточність. Як відомо, так званий танок семи покривал — це біблійний стриптиз, який танцювала Соломея перед царем Іродом, узявши за плату відрубану голову Іоанна Хрестителя. У виставі франківців у цій сцені танцюють семеро дівчат, закутаних у подобу чорної паранджі — з точністю до навпаки. Мабуть, ця метафора має висловити щось інше, але вона не спрацьовує...

За сценографію вистави «Solo-mea», виконаній у стилі сучасного європейського конструктивізму (рухливі сірі площини, пандуси, силуети), був номінований головний художник франківців Андрій Александрович-Дочевський. Хоча, як на мене, то значно виразнішою була його декорація до «Наталки Полтавки» — іронічна олеографія типу старої листівки «Привєт из Малороссии», повна доброї самоіронії й залишків минулої розкоші, аж із сплячим гіпсовим левом із панського маєтку. Та за сценографію «Пектораль» отримав Михайло Френкель, видатний український сценограф, автор фахових книжок, який нині мешкає в Канаді, але не пориває творчих зв’язків із рідним йому Театром юного глядача на Липках. Біля лісового озера Лесі Українки так і бриніла ідея дзеркала — дзеркала води, віддзеркалення характерів, повторення ситуацій. Отже, нині «Лісова пісня», проспівана ТЮГом у дзеркалах, без штучної зелені театральної пущі. І нехай не завжди в повній мірі режисер В. Гирич використовує виразні можливості задзеркалля, блискучі площини створюють феєрично-фантасмагоричний світ, повний щастя, трагедій і безкінечності...

ТЮГ відзначили й у номінації «Режисерський дебют». Актриса Ірина Стежка минулого року закінчила режисерський факультет Університету ім. І. Карпенка-Карого виставою «Вождь червоношкірих» за відомою новелою О’Генрі. У цьому матеріалі вона чи не вперше в сценічній історії хлопчика-бешкетника замислилась над тим, звідки схильність юного створіння до жорстокості, яка межує із садизмом? І звинуватила в цьому психологічному викривленні дитини сім’ю й школу, які так само жорстоко поводилися з Джонні. І хлопчик перестав розрізняти міру насильства. Хіба що він, цілком самотній у страшному світі, не втратив природної доброти, просто він шукає друзів і не навчений відчувати чужий біль. Так з’явились у виставі І. Стежки ігрові етюди в школі й у сім’ї, де Джонні наслідує поведінку своїх мучителів. Вийшла не проста забава, а трагікомедія про обопільну відповідальність і необхідність взаєморозуміння дорослих і дітей, без чого життя стає тортурами й жахом. У виставі Ірини Стежки простежується оригінальна, струнка й гуманістична концепція, переконлива й для дітей, і для дорослих.

Але «Пектораль» за режисерський дебют одержала не вона, а Світлана Шекера за виставу «Ключа немає» за сучасною п’єсою К. Фрешетта в новому київському театрі «Ательє-16». Вистава на двох акторів, в аскетичному оформленні на проблемній сцені ПК «Метробуду», який зайняло казино «Спліт». З цікавістю сприймаються повороти в стосунках жінки й мужчини, от тільки заради чого вони тут колотилися й до чого наразі прийшли можна тільки здогадуватись, бо режисеру- початківцю не вистачило вправності вибудувати фінал, а герой, замість того, щоб вистрибнути з вікна тридцятого поверху, просто обійшов умовну раму й почимчикував за куліси. Миттєво зруйнувалася умовність театру, а з нею — й наша віра в переконливість цієї філософської притчі.

Та С. Шекері, напевне, достатньо просто озброїтись мистецьким досвідом. А от Ларисі Семирозуменко, мабуть, варто замислитися над мотивацією власної творчості. Її режисура «Наймички» І. Карпенка-Карого на малій сцені Молодого театру відзначається недолугою спробою перенести поспіхом переказану скорочену історію зґвалтованої Харитини в наш час. П’єса цьому шалено опирається й тому втрачає глибину психологізму, закладену геніальним драматургом. Замість того, щоб розгадати долі персонажів, поставити акторам конкретні завдання, Л. Семирозуменко самостверджується за рахунок зовнішніх знаків — скляні бутлі, барсетки, короткі спідниці, біганина та шалені обійми. Наразі у цій виставі нічого не залишилося від її української природи (крім поганої сценічної мови акторів). І постає питання: що первинне, а що вторинне в сучасному театрі — життя людського духу, екстремальна доля персонажів, розкриття глибин психології, захоплююче й повчальне для глядача, чи нав’язливе самоствердження персони режисера (актора, драматурга), особи, ще невідомо чим цікавої іншим людям (як правило, мало цікавої).

Звернімо увагу на те, що всі три режисерські дебюти — жіночі. Можливо, це ознака того, що нині жінки намагаються вирішувати найскладніші проблеми буття й беруть на себе всю повноту відповідальності.

Той самий Молодий театр під керівництвом Станіслава Мойсеєва привернув до себе увагу «Пекторалі» не його виставою «У моєму завершенні початок мій» про двобій двох сильних жінок — Марії Стюарт і королеви Єлизавети (видатні акторські роботи Рими Зюбіної та Лідії Жук), а вишукано- складними, надзвичайно красивими костюмами номінованої на «Пектораль» Олени Богатирьової.

А жінки Театру на Подолі здобули «Пекторалі» за кращу виставу камерної сцени та виконання жіночої ролі у сімейній драмі «Моє століття». У затишній залі-вітальні Театру на Андріївському узвозі відбувається столітній ювілей француженки Малу (Галина Ткач, «Пектораль»), яка чекає на мужчин своєї юності, що давно вже переступили поріг кращого світу. Влаштовують це свято вічного життя її старенька дочка, немолода онука й юна правнучка. Атмосфера вистави створюється з тонких нюансів, голосових вібрацій і загальної складної любові.

У конкуренції з Г. Ткач світилися Ася Середа (Еліза Дулітл, «Моя чарівна леді», Театр оперети) та Олеся Власова (Маргарита, «Майстер і Маргарита», Новий театр на Печерську), якій, на мій погляд, ця свята й грішна відьма все ж не піддалася. Хоча О. Власова вже має «Пектораль» минулих років і заявила про себе як про одну з тонких і глибоких актрис.

І, нарешті, про три кращі музичні вистави. Грандіозний за кількістю учасників арт-проект компанії «Бенюк-Хостікоєв» і дещо вторинний та скорочений за музичною основою «Біла ворона». Тут номінована Юлія Вдовенко за акторський дебют у ролі Жанни д’Арк. Неофітка великої сцени й справді в’їхала в театральний світ на білому коні, продемонструвавши неабиякий вокал, сповнений непідробленого драматизму. І не її вина, що головна тема зради — зради кохання, принципів, свободи — не далася постановникам попри шалені танці, мотоцикли, дими й гімн Майдану.

Найбільш переконливою для мене (можливо, вкотре помиляюсь) була україномовна вистава Театру оперети «Моя чарівна леді», славетний мюзикл за «Пігмаліоном» Б. Шоу. Нарешті «стара ідіотка-оперетка» (вислів відомого польського гумориста Юліана Тувіма) спромоглася на серйозну режисерську концепцію, запропоновану новим головним режисером театру Богданом Струтинським. Проблема чистоти рідної мови, загальної культури та відповідальності за людську долю була подана тут гостро й легко, виразно й розважально. Акторський драматичний ансамбль (з якого мало хто випадав), красуні-героїні (досвідчена І. Беспалова та молоденька А. Середа, номінована на кращу жіночу роль), дотепне оформлення й дійсно чарівний вокал повертають у театр його прихильників і дають надію на нові успіхи. Навіть якщо не вся трупа поки що одностайна в прийнятті нових засобів існування на сцені. І судомою сумного минулого відгонить компроміс епізоду великосвітського балу.

Та «Пектораль» одержав... (тримайтесь міцніше!) «Фауст» Національної опери в постановці заїжджого італійця М. Корраді. Цю виставу краще сприймати заплющивши очі. Наші суперсолісти, геніальний хор Л. Венедиктова та вражаюча музика Шарля Гуно під керівництвом видатного диригента В. Кожухаря підносять слухача на небеса. Тільки не розплющуйте очі, адже побачите «режисуру»: Фауст-наркоман, дівчата в недолугих сукнях 30-х років, спецназівці з автоматами, розіп’ятий справжній Ісус, який сходить із хреста благословити грішницю та диявола Мефістофеля, який по-господарськи почувається в храмі Божому. Видовище, достойне пера Айвазовського, фейлетону та інфаркту. Хіба що вистава нагороджена саме за божественність виконання музики. А пан Маріо Корраді, мабуть, скоро буде киянином. Нам ще його бракувало.

«Київська пектораль» цього разу була вдячна меценатам — ТОВ «НІКО» незалежно нагороджувало незалежних митців своїми презентами й подарунками. А оргкомітет «Пекторалі» відзначив трьох видатних митців за великий вклад у театральну справу: академіка АМУ Ігоря Безгіна, головного режисера й засновника міського театру ляльок Сергія Єфремова та телевізійного режисера Олену Пальчун, яка протягом усього життя віддана ідеї висвітлення та пропаганди театрального мистецтва.

Шановний читачу-глядачу! Можливо, ми з вами й з «Пектораллю» розійшлися в оцінці тих чи інших театральних явищ. І я, одна з експертів «Пекторалі», теж здивована думкою колег по деяких позиціях цієї премії. Зійдемось на тому, що кожна, навіть виключно суб’єктивна думка по- своєму цікава й має право на сприйняття. А також погодимось із мудрецями, які твердили: МИСТЕЦТВО КОМПЕНСУЄ НЕДОЛІКИ ПРИРОДИ.