Чим далі – тим ближче

У Театрі на Подолі постановку представив Ігор Матіїв, а в Театрі на лівому березі Дніпра глядачі побачили сценічну версію Анастасії Осмоловської.

Обидві вистави радикальні: збережено канву п’єси, але сама вона місцями більше чи менше переписана, щоби надати класичному текстові сучасної впізнаваності.

У спектаклі «За двома зайцями» Матіїва (сценографія Андрія Романченка) дія розгортається справді на дуже впізнаваному місці. Це нинішня Контрактова площа, тут видно і Чортове колесо, ба навіть фасад самого Театру на Подолі. А в центрі сцени стоїть усім знайомий пам’ятник Сковороді, чи не в натуральну величину. Саме під ним усе й відбувається.

П’єса таки переписана чи, сказати б, перекладена з «архаїчної» мови Нечуя-Левицького і Старицького — на ту нинішню, яку культивують у наших телеящиках і яка чомусь вважається українською. Звісно, вона програє колоритній мові оригіналу. Та проблема не так у переписуванні (з цією п’єсою не раз таке робили й раніше), як у тім, що режисер, одягнувши в сучасне вбрання класичних героїв, здається, до кінця так і не вирішив для себе, хто вони такі. Дотепна деталь: у фіналі статуя Сковороди виступає як статуя Командора й дає копняка під зад донжуанові Голохвастову. Цей персонаж (його грає Юрій Феліпенко) справді задуманий не як банальний шахрай, а таки як Дон Жуан, живий і рефлексуючий шукач пригод. Однак задум провисає в повітрі, бо всі інші персонажі навколо — здебільшого плоскі й карикатурні або дуже приблизно окреслені. Справді, наче ті пацюки, побачені з Лаврської дзвіниці. Проня, з неабиякою пластичною винахідливістю зіграна Катериною Вайвалою, в підсумку — лише механічна лялька, вбрана в модне ганчір’я. Схоже, Матіїву цілком досить того, що вони за зовнішніми ознаками начебто наші сучасники. З поверхового погляду так воно і є — але не більше. Як казав Станіславський про одну стриптизерку: «Вона гола, і більш нічого». Отак і тут: вони сучасні, наші, але в них немає нічого, вартого співчуття. Що ж, може вони, сучасники, й не варті нічого, крім зневаги й осміяння. До речі, свого часу отаким шляхом суворої соціальної сатири пішов навіть такий майстер, як Сергій Данченко. У своїй постановці «Зайців» він перемістив дію в базарну українську дійсність 1990-х років — і спектакль вийшов злим і невеселим...

НАСТУПНИЙ ПОКАЗ ВИСТАВИ «ЗА ДВОМА ЗАЙЦЯМИ» В ТЕАТРІ НА ПОДОЛІ ВІДБУДЕТЬСЯ 6 БЕРЕЗНЯ / ФОТО НАДАНО ТЕАТРОМ НА ПОДОЛІ

Вистава Театру на лівому березі зветься «ГолохвастOFF». Оте «off», що англійською означає «поза чимось», досить точно вказує на певну дистанцію між класичним текстом і його інтерпретацією. Саме видовище несподівано нагадує історію про те, як було виявлено і розкопано давньоримські Помпеї. Хтось на рівному місці випадково провалився під землю, а там, під нашаруванням пізніших культурних пластів, виявився інший світ, колись обжитий предками. Спектакль Осмоловської якраз і здійснює враження пролому в плоскій поверхні театральної традиції — поверхні, дощенту витоптаній попередниками. І з глибини того пролому рвонули на волю Голохвастов з компанією — істоти, які жили в тій глибині задовго до нас, ба навіть до Старицького з Нечуєм. Інакше кажучи, театр шукав їх не над, а під поверхнею традиції. Там їх і виявили. І хоч вони ніби не зовсім «ті самі» (все-таки «off»), їх легко впізнати. Це таке собі сімейство нетутешніх сил, київських відьом та іншої потойбічної сили. Ось дві рідні сестри-відьми — Явдокія Пилипівна (Ольга Карпова) і Секлита Пилипівна (Тамара Антропова). А ось дві молоді сестрички-відьмочки — Проня (Катерина Качан) і Галя (Катерина Савенкова). А ось і головний біс-спокусник, феєричний, іронічно-печальний Голохвастов у виконанні Михайла Кукуюка. А поруч ціла плеяда дрібних бісів. Повторимось: вони легко впізнаються, хоч ми їх ще ніколи не бачили такими. П’єса місцями теж переказана «своїми словами», але найсмачніші шматки класичного тексту залишено недоторканими. Спектакль дає відчуття радості — і від цього впізнавання, й від того, що під заасфальтованою і глобалізованою поверхнею нашої культури є щось невмируще, несподівано потужне, живе й глибоке.