Де були Кіса і Ося?
У столичному Театрі ім. І. Франка відбулася прем’єра «Великих комбінаторів»
Так назвав режисер Дмитро Чирипюк свою інсценізацію «Дванадцяти стільців» Ільфа і Петрова. Прем’єрний склад був блискучим: Анатолій Гнатюк (Остап Бендер), Лесь Задніпровський (Вороб’янинов), Станіслав Станкевич (театральний сторож), Олена Хохлаткіна (мадам Пєтухова), Олексій Зубков (режисер театру «Колумб»), отець Федір (Олександр Печериця) та інші.
Доводиться з усіх сил стримуватися від одного простого запитання: чому Чирипюк інсценував саме роман про Остапа Бендера? Адже у нас є роман Олега Чорногуза «Аристократ із Вапнярки», герой якого, Євграф Сідалковський, — власне, той самий тип симпатичного пройдисвіта, що й Остап, тільки належить не до ранньорадянської, а до пізньорадянської епохи. Марно сперечатися, хто з них кращий — Остап чи Євграф, обидва хороші. Та й запитання, чому режисер обрав того, а не іншого, — не дуже коректне. Ну, кого захотів — того й обрав. Зрештою, Сідалковський менш відомий, а Остап Бендер — дуже розкручений радянським кінематографом, а про розкрученість варто дбати, якщо хочеш, щоб широку публіку зацікавила твоя постановка.
З іншого боку, саме ота «розкрученість» робить персонажа проблематичним для сценічного втілення. Адже важко уявити Остапа без капітанського білого картуза та шарфа навколо шиї. Якщо цих аксесуарів не буде — Великого Комбінатора «не впізнають». Публіці більше нічого й не треба для впізнавання. В цій ситуації актор приречений бути ходячою декорацією — подібно до того, як ото на Сорочинському ярмарку полтавський артист зображає Гоголя — головне, щоб був довгий ніс і відома зачіска. Зрештою, у артиста Анатолія Гнатюка Остап Бендер саме такий, очікуваний — і картуз, і шарф, і пластика. Він упізнається, ще не сказавши жодного слова. Але «впізнається» — як хто? Або — як що? На жаль, упізнається він тільки як одне з відомих кліше радянської масової культури. Він — нізвідки. Він не з Одеси родом, як Ільф і Петров. Він не зі Старгорода — тобто реального Старобільська на Луганщині, де розгортається дія роману. Він взагалі не прив’язаний до певної географії чи історії, він прив’язаний тільки до певних, надто укорінених приблизностей нашого культурного самоусвідомлення. Він весь, принаймні, у першій дії — не оригінальний, а «перекладений». А отже — вторинний, на що приречений будь-який переклад, а тим більш — коли він надто буквальний. Йдеться не лише про переклад із однієї мови на іншу (до речі, не відомо, ким зроблений). І тут не рятують окремі імпровізації «від себе». Втім, є одна промовиста репліка у Гнатюка-Остапа: «От що буває, коли погано знаєш рідну мову!»...
Очевидно, що краще, ніж будь-хто з критиків, усе це відчував Дмитро Чирип’юк: він розумів, що персонажі, після того, як їх упізнають, мусять кудись рухатися, а не тільки виголошувати відомі афоризми на кшталт «крига скресла, панове присяжні засідателі!». І другий акт вистави є досить успішною спробою розв’язати цю проблему. Тут режисер переносить дію переважно до театру «Колумб», до якого занесло Остапа та Іполита Матвійовича в пошуках гамбсівських стільців. І тут раптом ніби відкривається вхід до іншого — не романного, а суто театрального простору. В театрі «Колумб» ставлять гоголівського «Ревізора» і навіть, чого не могло бути в романі, інсценують булгаківського «Майстра і Маргариту». Публіка легко згадує, що обидві ці вистави ще не так давно йшли у франківців, на цій самій сцені. Й це несподівано закорінює «Великих комбінаторів» у певне освоєне нами середовище — не розтиражоване масовою культурою, а якраз інтимно обжите. Навіть подумалося, що було б добре, якби вони буквально показали епізод із легендарної тепер уже вистави, де Воланда грав Анатолій Хостікоєв! От десь у цей момент у «Великих комбінаторах» з’являється власний смисл — окрім того, що відомий нам із роману і «з телевізора». І навіть не здалося би неймовірним, якби Остап і Кіса десь за кулісами «Колумба» зустріли своїх родичів-авантюристів — Гарасима Калитку й Бонавентуру-Копача. Ні, цього не сталося. Але припущення, що така зустріч цілком можлива, зовсім не випадково виникає саме в цій виставі. Й за «перекладеними» персонажами Ільфа і Петрова у трактуванні франківців таки починає мерехтіти їхня культурна батьківщина, позначена не лише позиченим капітанським картузом і шарфом.
Наостанок відзначимо, що Дмитро Чирипюк вдало обійшов усі спокуси, що трапляються під час інсценування прози й уникнув зайвини та затягнення. У нього вийшов компактно-елегантний ескіз на тему роману, ескіз, в якому більше співчуття і печалі, ніж насмішки. Справу довершили актори, улюбленці публіки.