Декілька дивних рухів
Вистава польського театру «Академія руху» (у рамках фестивалю «Київ травневий»), що пройшла днями у залі київського ТЮГу, неабияк спантеличила навіть досвідчену фестивальну публіку.
«Академія руху» — авангардний театр із Варшави — відома далеко за межами своєї країни нестандартними і, як правило, успішними сценічними експериментами. Заснований понад чверть століття тому незмінним керівником Войцехом Круковським, театр показав 29 прем’єр на сцені і понад 600 вуличних спектаклів та акцій. Майже постійні сенсації на найбільших світових театральних форумах, успішні гастролі у США, участь у грандіозних пленерних акціях — все це вивело театр у число найвідоміших експериментальних труп світу. Однак, попри всі регалії та нагороди, Круковський і його колеги не втомлюються шукати нові слова у такій звичній, на перший погляд, мові театру.
«Академія руху» — театр незвичний насамперед тим, що відкидає геть будь-яку сюжетну структуру у грі, а також горезвісні акторські «перевтілення» і пов’язану з ними режисуру. Та ж «Пісенька» за своєю побудовою — це цілий ряд самодостатніх, дуже різних епізодів, практично безсловесних. Гра йде на рівні пластики і міміки акторів, їх роботи з різними, дуже несподіваними предметами, костюмами і масками. Цей психоделічний карнавал підсилюється світловими ефектами, скупою абстрактною сценографією, чергуванням різних музичних ритмів.
Змістовно ж спектаклі театру являють собою іронічний екскурс по зовсім непоєднуваних політичних догмах, культурних пластах і художніх прийомах. Манекеноподібні персонажі, які заміряють все і всіх, однакові червоні карлики, що влаштовують моторошнувату процесію, двоє крокуючих фігурантів, які не в змозі поділити стола і двох стільців, вампіроподібна процесія у білих бальних сукенках і з дитячою коляскою — всі ці прикмети чудернацької реальності зливаються у постмодерністську «Пісеньку», у моторошний гул культурного закулісся, де людина уподібнюється до набору більш або менш химерних стандартів, мірок і вагів.
Однак цей песимістичний (лише один із можливих) висновок, до якого приходиш, вислухавши і подивившись дику «Пісеньку» з Варшави, відчутно змінюється явною усмішкою, яка пронизує всі репризи «Академії». Цей простий рух лицьових і артистичних мускулів — не вихід, але непогана відповідь на похмурі запитання буття.
