Детектив біля домашнього вогнища
На Камерній сцені Театру на Подолі представили драму «Імітація»Ця вистава створена за мотивами відомої повісті Івана Франка «Для домашнього вогнища». Прем’єра справила дуже приємне враження, хоча, здавалось би, все тут аж надто просто, і навіть спрощено — на догоду детективному жанрові. Револьвер, що, як відомо, мусить вистрелити в фіналі, вигулькує з валізи вже на самому початку. З тим револьвером надалі граються раз у раз, немов у якомусь вестерні.
Символ «домашнього вогнища» — набір дитячих ляльок — здатен викликати скептичну посмішку в театрального гурмана. І все-таки вистава бере за живе й змушує ваше серце розм’якнути. Бо детектив детективом, а насправді це чистої води мелодрама — простодушна, наївна і щира, стара добра мелодрама. А з київських сцен останнім часом мелодрами майже зовсім зникли — і ось, виявляється, душа за ними скучила.
А ще ця вистава може похвалитися кількома добрими акторськими роботами. Надзвичайний Станіслав Мельник у ролі поліцейського Гірша. Актор не ховає свою юність і хлопчакуватість під жодним гримом — й при тому, на наших очах, перетворюється на потойбічну істоту, справжнього вурдалака. Його роль відточена з майже естрадною завершеністю.
Ще одна яскрава іпостась диявольщини — Барон у виконанні Євгена Ковирзанова. Бліде обличчя цього персонажа виринає з темряви — як потопельник, що спливає з глибини вод. А коли якийсь персонаж цієї вистави позитивний — то він, звісно, бездоганний у своїй позитивності. Як-от Редліх у виконанні Юрія Феліпенка. З насолодою слухаєш його діалоги з Антосем й ловиш себе на думці, що давно вже не чув слів «честь» і «ганьба», вимовлених отак природно і без жодної двозначності, типової для нашого вельми двозначного часу.
Головні герої, Анеля (Катерина Шенфельд) та Антось (Ігор Ніколаєв) у першій частині вистави дещо стримані, немов «недопроявлені» — можливо, це данина детективному жанру, щоб у фіналі зненацька вразити публіку. Зрештою, це спрацьовує. Фінальний монолог Катерини Шенфельд — елегантно-потужний, без натиску й нарочитості, але з чудовою внутрішньою силою. Мовчазний погляд Ігоря Ніколаєва надовго запам’ятовується в складних широких планах, майже без слів — приміром, коли він стоїть у проймі дверей і чекає приходу поліції.
Цікаво, що Антось-Ніколаєв портретно, мов рідний брат, схожий на режисера Ігоря Матіїва. Звичайно, це не було спеціально задумано, а всього лиш суб’єктивне враження, але в театрі такі враження важать багато, й ота «схожість» додає виставі певного шарму й теплоти «домашнього вогнища».
Ризикнемо припустити, що це — чи не найцілісніша з вистав, поставлених Ігорем Матіївим у стінах Театру на Подолі.
Наступний показ «Імітації» відбудеться 26 грудня на Камерній сцені (Зала Ігоря Славинського).