Діалектика теплого на холодному

Унікальний творчий спадок митця, а це близько тисячі епічних полотен і мозаїчних композицій, винайдена ним нова монументальна техніка «флоромозаїка» і цілий напрям національного колористичного живопису, започаткований у монументальному мистецтві, все ще чекає на належну увагу. Чекає розуміння поціновувачів, глибоких досліджень мистецтвознавців і практичних кроків мистецьких освітніх установ у напрямі впровадження художніх принципів і методів національного колористичного живопису в загальнодержавну програму художньо-естетичного виховання і власне в навчальний процес та повсякденну мистецьку практику. Адже йдеться про подальшу долю фактично відродженої Григорієм Синицею української національної колористичної школи монументального живопису, за що він власне й отримав у 1992 році найвищу творчу відзнаку в державі. Саме таку школу на розробленій ним теоретичній основі художник і почав створювати в Кривому Розі, де йому довелося жити й працювати останні двадцять вісім років свого життя. 

НОВІ МИСТЕЦЬКІ ГОРИЗОНТИ КИЇВСЬКОГО ВИГНАНЦЯ НА КРИВОРІЖЖІ

Промисловий Кривий Ріг, куди опальний художник-бойчукіст, звинувачений у формалізмі та націоналізмі, мусив переїхати у 1969 році з Києва, став для Григорія Синиці містом творчої розради і натхненної праці. Тут він почав розробляти нову монументальну техніку, названу ним «флоромозаїкою». Тут отримав і перші замовлення на створення у цій техніці мозаїчних панно, які з часом прикрасили низку криворізьких промислових і громадських приміщень. Тут продовжив і справу свого життя – фундаментальну філософсько-естетичну працю з розробки теорії національного колористичного монументального живопису та обґрунтування його значення в національному мистецтві. Тут почав створювати на її основі й мистецьку школу цього напряму. Тут він зустрів проголошення української Незалежності і звістку про присудження йому Шевченківської премії. Після майже 50-річної ізоляції й замовчування його творчості тут знову почав виставлятися. Зрештою в Кривому Розі повернулося до нього й визнання у мистецькому середовищі. Отримавши у 1996 році почесне звання «Заслужений художник України», невгамовний митець іще переймався творчими ідеями й планами, але невмолимий час брав своє. Розбитий інсультом, художник цього ж року відійшов у вічність.

Проживши надзвичайно складне і довге життя, Григорій Іванович Синиця, безумовно, завершив його з виконаною життєвою програмою. Як зазначав сам художник, все воно перейшло в картини. Його вагомий творчий внесок помітили й оцінили, і він отримав зрештою визнання в мистецьких колах і на державному рівні. Все нібито й добре – честь і шана митцеві, його справу не забуто. На базі криворізької квартири-майстерні Григорія Синиці створено музей-квартиру його імені. Живописні полотна та «флоромозаїки» художника-монументаліста зберігаються в фондах Дирекції художніх виставок України, Криворізького історико-краєзнавчого музею та низки українських музеїв. На основі значної частини колекції картин і «флоромозаїк» Григорія Синиці в 1992 році було створено художню галерею в Київському політехнічному інституті (нині Національний технічний університет), яка стала одним із перших в Україні вишівських художніх зібрань. 

Отже, про художника-монументаліста Григорія Синицю знають і пам'ятають у Києві, Кривому Розі та в багатьох інших містах України.

У січні 2008 року з нагоди 100-річчя від дня народження митця у Київському політехнічному університеті, де зберігається значна частина його робіт, відбулися урочистості, в яких взяли участь криворізькі просвітяни та працівники музею-квартири Григорія Синиці. Було багато спогадів і розповідей про життєвий шлях засновника школи українського колористичного живопису. Безумовно, говорилося і про його перше причастя монументальним мистецтвом у славетній майстерні Михайла Бойчука, що в 30-х рр. працювала в Київському художньому інституті. Згадували й про участь художника в повоєнній відбудові Хрещатика та у реставрації Маріїнського палацу, коли Григорій Синиця винайшов спеціальний склад глини, завдяки якому вдалося відлити втрачені барокові вази. По завершенні реставраційних робіт кандидатуру Синиці навіть було висунуто на здобуття Сталінської премії, але потім, без будь-яких пояснень, цю пропозицію було знято. Пригадали й про те, що майбутній лауреат Шевченківської премії працював з такими визначними українськими митцями, як Алла Горська і Віктор Зарецький, а також найталановитішими й нині широко відомими народними художниками – Марією та Федором Приймаченками, Ганною Собачко-Шостак та Іваном Шостаком, яким допомагав у творчості й водночас навчався у них сам.

Не забувають про визначного українського митця й у Кривому Розі, де постійно влаштовуються виставки та проводяться пам’ятні заходи. Особливо їх багато було в 2016 році, який оголосили в місті Роком Григорія Синиці. Тож у міських установах культури та культурно-освітніх закладах проходили виставки, різноманітні тематичні заходи, зустрічі з учнями художника тощо. Зокрема в рамках культурної акції «Українська рапсодія майстра» в музеї-квартирі Григорія Синиці пройшло кілька виставок робіт митця, отриманих із колекції Дирекції художніх виставок України, в фондах якої й зберігається значна частина творчого спадку художника-монументаліста. До речі, таким було бажання самого Григорія Синиці, який заповідав, що поки існує Дирекція художніх виставок, доти й мають зберігатися там його роботи. Про це та чимало інших цікавих фактів і подробиць, пов’язаних з творчою біографією митця, розповідає відвідувачам завідувачка музею, мистецтвознавець Наталія Кукіль, за авторством якої вийшла нещодавно книга про життєвий і творчий шлях Григорія Синиці «Подвиг довжиною в життя».

Пам’ятна виставка «Учитель і учень: єднання світоглядів» пройшла і в Криворізькому міському історико-краєзнавчому музеї, на якій були представлені роботи самого Григорія Синиці та його учня – самобутнього художника і скульптора Миколи Раджабова.

Зараз у Криворізькому музеї-квартирі майстра триває художня виставка «Пейзаж у творчості Синиці Г.І.», до якої увійшли пейзажі, портрети та натюрморти київського періоду (1940 – 1970 рр.) з колекції тієї ж таки Дирекції художніх виставок. В експозиції можна побачити невідомі роботи художника раннього (докриворізького) періоду, у яких вже прослідковується пошук автором творчої манери, що привів його зрештою до колористичного монументального живопису. За словами Наталії Кукіль, представлені в експозиції роботи Григорія Синиці у Кривому Розі виставляються вперше й по її завершенні повернуться до Києва.

УНІКАЛЬНИЙ ТВОРЧИЙ СПАДОК І СПАДКОЄМЦІ

Та все ж пам'ять про спочилого в Кривому Розі київського вигнанця від мистецтва оповиває й смуток.

На жаль, у криворізької історії з творчим спадком і заповітом Григорія Синиці є й інший бік. Виявляється, музей-квартира Григорія Синиці зараз вже не має жодної картини, залишеної колишнім її власником, а нині діюча виставка – це лише тимчасова експозиція робіт, отриманих із фондів Дирекції художніх виставок України. Вже немає в ньому ні багатої мистецької бібліотеки, ні жодної речі, яка б нагадувала про художника. Та й сам музей-квартира, як з’ясувалося, до останнього часу був зовсім не музеєм, а лише квартирою-майстернею…

Все це виплило після того, як учениця Григорія Синиці Олена Якименко, яка, згідно з заповітом, опікувалася творчим спадком художника і всі оці роки очолювала філію Криворізького історико-краєзнавчого музею у вигляді квартири-майстерні, що чомусь вважалася музеєм-квартирою, вирішила звільнитися з займаної посади. Тож, підігнавши машину, вона завантажила весь спадок, залишений її учителем у квартирі-майстерні, й вивезла у невідомому напрямку. Намагання ж прибулих на місце подій працівників Криворізького історико-краєзнавчого музею зупинити таке зухвале вилучення музейного майна й викликати міліцію завершилось нічим. Не побажавши втручатися у внутрішній конфлікт, правоохоронці порадили його учасникам розбиратися в усьому самим або вирішувати справу в суді.    

Тепер у цьому й намагається розібратися суд, який вже півтора року розглядає справу про повернення майна за позовом комунального закладу культури «Міський історико-краєзнавчий музей» до учениці художника. Згідно з заявами, які вже пролунали на судових засіданнях, сторона-відповідач в особі Олени Якименко, яка позиціонує себе як спадкоємець свого учителя, мотивує свої дії тим, що міська влада нібито не виконує умови, за яких, згідно з заповітом Григорія Синиці, вона й мала б передати роботи учителя до окремого музею його творів. У розумінні спадкоємиці, протягом останніх двадцяти років такого окремого музею і навіть належних умов для зберігання робіт у Кривому Розі так і не було створено. Тож вона вирішила тепер розпорядитися ними на власний розсуд.

Позивач же вказує на те, що окремим музеєм творів художника, про який ідеться в заповіті, якраз і може бути музей-квартира його імені. І таких прикладів з мистецької практики музейники наводять чимало. До речі, офіційне рішення про створення саме такого закладу було прийняте Криворізькою міськрадою лише в лютому поточного року, й після проведення капітального ремонту в приміщенні колишньої квартири-майстерні воно вже почало працювати як музей-квартира, відкривши у травні згадувану експозицію ранніх робіт художника.

Однак чи будуть повернуті в оновлений музей-квартиру Григорія Синиці вивезені роботи, бібліотека і майно, залишається під великим питанням. На думку фахівців, розгляд таких судових справ може тривати роками, а належні умови зберігання і взагалі збереження вивезеного, звісно, ніхто гарантувати не може. Директор Криворізького історико-краєзнавчого музею Ірина Зінов’єва та нинішня завідувачка філії – музею-квартири Григорія Синиці – Наталія Кукіль взагалі вважають, що, не маючи спеціально обладнаного приміщення, забезпечити належні умови зберігання для такої кількості картин у цьому випадку практично неможливо. Тому вони й висловлюють цілком зрозуміле побоювання, що чимало з вивезених робіт художника можуть просто опинитися, якщо вже не опинилися, в чиїхось приватних колекціях. І така прикра ситуація може красномовно свідчити про завершення мистецької історії й початок кримінальної.

Досить сумно виглядає й історія з фундаментальною філософсько-естетичною працею Григорія Синиці про значення колориту в національному монументальному мистецтві, яка стала справою всього життя художника. На жаль, до цього часу вона не видана, а доля рукопису так само невідома, як і доля вивезених картин. Звісно, за 20 років не створили й самої школи національного колористичного живопису, яка мала працювати на базі музею-квартири, про що мріяв і що заповідав Григорій Синиця своїм учням і чому, як він сподівався, мала б сприяти місцева влада. Тож навряд чи слід очікувати, що найближчим часом українські митці знатимуть про існування бодай теоретичних основ національної колористичної школи, яка дозволяє мати своє національне обличчя. 

Ось така діалектика теплого на холодному, котру сповідував у своїй творчості художник-монументаліст Григорій Синиця, вималювалась до 20-ї річниця пам’яті про визначного українського митця, який таки мав своє яскраво виражене національне обличчя.

Скінчивши свій земний шлях, він ішов у вищі світи в буянні яскравих осінніх кольорів. Ніби сама природа намагалася віддати йому шану своїм суто українським колоритом, який він так обожнював. Його ховали на Покрову, і коли над цвинтарем з похмурого неба раптом проглянуло сонце і розлилася у високості неосяжна небесна блакить, на її холодному тлі спалахнуло золото осіннього листя і полум'яно засяяли соковито-червоні кетяги калини та горобини! Теплі кольори на холодному – так розумів майстер діалектику українського національного колориту, а також національного буття.