«Дітей треба вчити добру, людяності, справедливості, ну, й гумору, звичайно»

Вже сьогодні шанувальники творчості 77-річного українського дитячого письменника Всеволода Нестайка можуть радіти. Адже незабаром світ побачить нове видання казкаря — «Найновіші пригоди у лісовій школі». І все це завдяки київському видавництву «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», компанії «Xerox Україна» та... близько тисячі дітей із дитбудинків віком від 6 до 11 років. Справа в тому, що саме діти робили до казок ілюстрації. Вони слухали їх у записі, а потім малювали персонажів, які їм найбільше сподобалися. «Суворе» журі відібрало сто найкращих малюнків, а їхніх авторів обіцяють вписати у співавтори книги. Цікаво й те, що «Найновіші пригоди у лісовій школі» подарують бібліотекам різних дитячих закладів, переважно дитбудинкам.

«День» вирішив не чекати виходу книги, а дізнатися подробиці безпосередньо у самого Всеволода Зиновійовича. Двері нам відкрив дідусь, схожий на доброго чарівника — усміхнений, веселий і привітний. А яким ще може бути письменник, що написав «Тореадори з Васюківки», «Незвичайні пригоди в лісовій школі», «В країні сонячних зайчиків» — казки, на яких виросло не одне покоління читачів.

— Всеволоде Зиновійовичу, як «народилися» незвичайні пригоди в лісовій школі?

— Скажу одразу — почалася вся ця історія наприкінці 70 х на початку 80-х років. Саме тоді написав книжечку «Незвичайні пригоди в лісовій школі», яка була опублікована у 1981 році, а у 1982 році її автор, тобто я, одержав Республіканську премію імені Лесі Українки за цю книжку. Книжка ця про незвичайну казкову музичну лісову школу з ведмежою мовою викладання. Директор школи Бурмило Михайлович Ведмідь — викладає ведмежу мову. Є там і класна керівничка — Пантера Ягуарівна й інші цікавенькі вчителі, як то Бегемот Гіппопотамович — вчитель сольфеджіо. Власне, вся історія починається, як у Бегемота Гіппопотамовича вкрали золотий тромбон. В цій школі вчаться зайчик Кося Вухань і їжачок Колько Колючка. Вони найкращі друзі й саме з ними трапляються різні дивні пригоди.

Після того, як вийшла книжка, був розголос — почали мені писати листи й просити продовжувати писати про цю школу, тому що сподобалася вона хлопчикам і дівчаткам. Вони навіть потім писали в листах, що після прочитання цієї книжки дуже заповажали своїх вчителів. Так що книжка відіграла і якусь педагогічну роль.

— А потім з’явилися нові пригоди, а потім найновіші....

— Оскільки Кося Вухань і Колько Колючка виявилися дуже метикуватими, вони вирішили продовжувати свої походеньки і я почав писати інші їхні пригоди і друкував це в журналі «Барвінок». І от за ці публікації у 1985 році я одержав премію імені Олександра Копиленка. (Всеволод Зиновійович відмітив, що був знайомий з Копиленком, який разом із Оксаною Іваненко рекомендували його до спілки письменників України, членом якої він став у 1958 році.) Але і на цьому вони не зупинилися і примушували мене писати нові й нові пригоди про них. Почали вони друкуватися в журналі «Барвінок», я ще тоді вів на радіо «Радіобайка Всеволода Нестайка» і в цій радіобайці почав читати ці пригоди.

Справа в тому, що з усіх цих оповідань по радіо я потім робив казки, пригоди в лісовій школі. Я все таки продовжував писатипро нові пригоди, які не ввійшли до книги «Нові пригоди в лісовій школі». Вони і склали книжечку, яка вийде у Івана Антоновича Малкововича.

— Це була ідея «А-БА-БА- ГА-ЛА-МА-ГИ» — видати таку книжечку? Розкажіть детальніше про проект.

— Я чесно скажу — не питав, чия це ідея. Здається, це була ідея фірми «КСЕРОКС», але видавництво відгукнулося. Зараз вони вдвох роблять цю книжку: все видання підготує «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», а надрукує фірма «КСЕРОКС».

Називатиметься воно «Найновіші пригоди в лісовій школі». Це ті пригоди, які не були надруковані в жодній збірці і в жодному виданні. Малкович обіцяє, що трошки пізніше всі 27 пригод будуть оформлені справжніми художниками і це буде вже інше видання. Але це трохи згодом. Я не буду про це казати, бо забобонний письменник.

Хотів би почати з оповідання «Чарівна квітка-сон». Це казочка про те, як дівчинку Соню Бебешко стали називати ябедою, що і їжачок Коля Колючка колеться і зайчик Кося Вухань косо дивиться на неї. Потім її забрала до себе Баба- Яга, яка організувала гімназію «Бабаягазію». Я не буду вам все детально розповідати — почитаєте. Коротше кажучи, Баба-Яга втратила свої чари завдяки квітці-сон і стала звичайною бабусею і дуже плакала. І взяли її до школи вчителькою відьмознавства, відьми, вони ж багато відають, багато знають, все розуміють. І вона стала Бабанею Борисівною.

Є казочка про те, як зайчик і їжачок хочуть створити рок- гурт «Заїжаки». Це вже сучасні мотиви.

— Ваші казки описують нехай і незвичайне, але все- таки шкільне життя. Звідки така любов до навчального закладу, який діти зазвичай не дуже люблять?

— Моя мама була вчителькою. Вона почала вчителювати в 1913 році, тобто ще до Першої світової війни. Викладала російську мову і літературу. Але коли я підріс, вона віддала мене в українську школу, щоб я знав мову свого тата, а він у мене був з Галичини. Коли я закінчив четвертий клас, почалася війна і я лишився з мамою на окупованій території — в Києві, і тоді не було ніяких шкіл. Мама підготувала і мене, і мого брата по радянських підручниках, які були, організувала підпільну школу. П’ятий клас я пройшов у своєї рідної мами і коли закінчилася війна, я пішов у 6 клас. А потім з восьмого класу я перескочив у десятий, тому що вже був згаяний час, рік пропав і треба було якось надолужувати час. За дев’ятий клас я екстерном склав іспити, а в десятому вже навчався у вечірній школі. Школу я закінчив зі срібною медаллю. Була в мене одна четвірка з фізики. Не любила мене фізичка (сміється), але я її простив, бо могла поставити й трійку.

— Чи є у ваших «Незвичайних лісових пригодах» учителька, списана з фізички?

— Поганих вчителів ніколи не описував, а описував лише хороших. Я був дуже метким, жвавеньким хлопчиком, вискакував на уроках, а вона була не дуже молода і не любила жартів.

— Чи є прототипи в Косі Вуханя і Колька Колючки? — Сонечки, прототипів немає, бо це все вигадка. Ну хіба що їжачки у лісі повзають і зайчики бігають (сміється). Хоча багато школярів пишуть мені в листах і зізнаються, що є дітки схожі на Косю Вуханя та Колька Колючку. У них дуже багато хороших рис: вони і дружні, і хоробрі, і мрійники, і, що головне, вміють дружити. Уся ця казкова лісова школа з ведмежою мовою викладання звичайно дещо схожа на сучасну школу і певні риси перенесені у казковий світ. І Пантера Ягуарівна, не зважаючи на своє ім’я-по-батькові, дуже добра класна керівничка. І ще жоден із читачів не написав, що обзиває своїх вчителів Пантерою Ягуарівною.

— Чи робилися мультфільми на ваші казки?

— Мультиків не було. Та був фільм «Тореадори з Васюківки», який одержав у 1968 році Гран-прі на Міжнародному фестивалі телефільмів у Мюнхені. Потім він одержав у Австралії, в Олександрії, першу премію. Але все це було по першому оповіданню, яке започаткувало всі мої пригоди «Тореадорів з Васюківки», воно було надруковано в книжці «Натка — космонавтка», де було два оповідання «Пригоди в кукурудзі» та «Тореадори з Васюківки». Потім вийшли «Пригоди Робінзона Кукурудзо». До речі, мене за цю книгу критикували, бо в ній я описав своїх друзів-письменників. Вони писали рецензії, наприклад «Робінзон з онучею». Та, на мій погляд, там не було на що ображатися. Чому з онучею? Тому що в книзі описаний дід Рень, який перев’язував одне око саме онучею. А це, між іншим, було все з життя. Під час полювання з друзями ми власне і здибали Яву Реня. Як бачите в мого казкового героя в житті є прототип. Цей хлопчик нам розповідав про свого діда Вараву, на честь якого назвали лісове озеро Реньове.

Коротше кажучи, знаменитий був дід у селі. І от саме він перев’язував око онучею, коли стріляв, бо він міг закривати лише два ока одночасно. При чому, після того, як я написав це, мені знайомий лікар сказав, що насправді є така хвороба.

— У ваших казках можна зустріти багато власних віршів. Чому світ ще й досі не побачив вашої поетичної збірки?

— Сонечко, я лише зараз написав віршовану п’єсу за мотивами казки «Лисиця і журавель», що називається «П’єса- фантазія за мотивами відомої казки». Але я не лірик, щоб писати окремо вірші. Я навіть своїй дружині ліричних віршів не писав, хоча треба було. Я пишу тільки вірші та різні пісеньки для своїх казок. І зараз я почав писати віршовану п’єсу, але не розповім, бо текст ще не завершений.

— Пане Всеволоде, що вас надихає скільки років фантазувати, писати так цікаво і доступно для дітей?

— Так мені Бог дав. У мене предки з маминого боку — Довганюки — були дуже дотепними. Мій дід Іван Семенович Довганюк, справедливий, був з простого роду кріпаків, але дуже веселий і кмітливий. Саме від нього у мене таке почуття гумору. А з татового боку у мене дід та прадід священики. Вони передали мені доброту та людяність.

— На вашу думку, які книжки дитина повинна прочитати обов’язково, щоб вирости доброю та людяною? На яких книжках виросли Ви?

— Я особисто виховувався на російській класиці. Моя мама, коли мені було ще років 3-4, прочитала оповідання «Ванька Жуков». Воно мені дуже сподобалося і я дуже плакав. З тих пір Антон Павлович Чехов став моїм улюбленим письменником. Може, саме він першим подав мені ідею стати письменником. Звичайно до Чехова я не доріс, але все таки. Не можу не згадати про Гоголя. Головне, що «Тореадори з Васюківки» посилаються на нього. Ява і Павлуша грають в ревізора за Гоголем. Також вплинув на мене і Пушкін Олександр Сергійович. До речі, я народився в Бердичеві. Перша вулиця мого життя — це вулиця Пушкінська №5. Там я ріс до трьох рочків, а коли тата не стало, ми з мамою переїхали до Києва. Відтоді з 1933 року я став киянином.

А взагалі треба читати класику: Лесю Українку, Тараса Шевченка, Івана Франка, у яких є прекрасні дитячі твори. Наприклад, ті ж франкові казки «Лис Микита», «Коли ще звірі говорили» та інші.

Я не уявляю щоб дитина не прочитала Жюль Верна чи Марка Твена, чи Олександра Дюма «Три мушкетери». Костецький Анатолій — прекрасний письменник, на жаль, рано пішов з життя. У нього є і прекрасні прозові твори, і чудові вірші. На щастя, їх зараз перевидають. Те ж видавництво «Веселка». Я ж 30 років працював у видавництві «Веселка», знаю.

— Тому більшість ваших видань надруковано саме у цьому видавництві?

— Можна сказати, що так. Вони і зараз перевидають мої книги. Надрукували «Казкові пригоди і таємниці», надрукували мою нову книжечку «Чарівні окуляри». Та взагалі мої твори, зокрема «Тореадори з Васюківки», перекладені на 20 мов світу. Навіть є на арабській мові та на бенгальській.

— А на якій дитячій літературі виховувалися ваші діти та онуки?

— Вони читали різну літературу: і українські народні казки, і казки народів світу, і класичну літературу. Звичайно, вони читали і мої книжки.

— Знаємо, що ви мріяли бути моряком. Чому ми не зустрічаємо у ваших казках морських історій, або розповідей про моряків?

— У «Найновіших казках» Колько Колючка став капітаном далекого плавання. Його зачаклували. Але після розчаклування він знову стає звичайним Кольком.

— На ваш погляд, чи повинні казки готувати дитину до дорослого життя?

— Звичайно повинні.

— У ваших казках не знайдеш ні жорстоких сцен, ні вбивств, ні смерті. Негативні герої обов’язково перетворяться у добрих...

— Вважаю, що дітям нічого жорстокого писати і читати не можна. Навпаки, дітей треба вчити добру, людяності, справедливості ну й гумору, звичайно. Треба, щоб дітки частіше посміхалися.

— Читаючи ваші казки, виникає таке відчуття, що зло не буде винищено повністю.

— Що ж зробиш, якщо так воно і є. Все життя темні чорні сили борються зі світлими силами. У кожної людини всередині сидить частинка злого і частинка доброго.

— І на останок, оцініть, будь ласка, стан сучасної дитячої літератури в Україні?

— Головне, що видання дитячих книжок дуже погано керується державою. Сумно, що видань для дітей українською мовою видається мало. До речі, книгорозповсюдження теж у нас не на високому рівні. От ліквідували колишній Книготорг, організацію, що розповсюджувала книжки, це стало величезною помилкою. Та, попри це, є, звичайно, дитячі письменники, які пишуть і видаються. От Зірка Мензатюк нещодавно отримала премію Лесі Українки за свої казочки.