Дмитро ЧИРИПЮК: «Я думав назвати інсценівку «Антихрист»...»

Національна спілка театральних діячів України звернулася з поданням у Шевченківський комітет відзначити авторів постановки «Перехресні стежки» за І.Франком Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка: Дмитра Чирипюка (режисер, він також автор інсценізації повісті), Андрія Александровича (сценограф), Юрія Шевченка (композитор), Петра Панчука (виконавець ролі Стальського) та Олега Стальчука (виконавець ролі Барана).

Нагадаємо, у творчості Івана Яковича ця соціально-психологічна повість із життя інтелігенції посідала особливе місце. Сама назва твору символізує «перехрещені» життєві шляхи персонажів. Кожен із героїв є носієм сформованого світогляду, має власні плани, інтереси, правила й норми. Життєві перехрестя залишають свій відбиток на їхньому внутрішньому світові...

У постановці франківців сюжет повісті класика режисер скоротив до чотирьох ліній, де в тісний клубок сплелися такі одвічні теми, як пошук ідеалу жінки й кохання, хворобливі алюзії, домашня тиранія, складна внутрішня боротьба між божественним і диявольським. Коли бракує слів, герої дуже органічно «розмовляють» мовою пластики (хореографія Ольги Семьошкіної, пластика — Володимира Абазопуло).

До міста приїздить молодий адвокат Рафалович і зустрічає свою колишню кохану Регіну, з якою його розлучило життя. Тепер вона дружина чиновника Стальського. Та кохання спалахує знову, руйнуючи життя трьох...

Може, глядачі пригадають цікаву кіноверсію режисера Олега Бійми. Він зняв у середині 1990-х телефільм «Пастка» (за мотивами повісті «Перехресні стежки»), де грав зірковий авторський склад: Богдан Ступка, Ольга Сумська, Анатолій Хостікоєв, Георгій Дрозд, Костянтин Степанков, Давид Бабаєв та інші. Чирипюк не йде второваними стежками, а робить свої акценти твору Франка. Як зазначає сам режисер, він читав у школі «Перехресні стежки», потім п’єсу, створену за повістю, оригінал Франка і зрозумів, що поліфонічний текст класика не вміщається у сценічну версію, а тому треба від чогось відмовитися (і зосередився на чотирьох персонажах: Стальському, Рафаловичу, Регіні та Барані). Через ці образи повідано експресивно-психологічну історію, яку написав Франко.

Дмитро Чирипюк поглянув на класику очима нашого сучасника, і його вистава вийшла не тільки модернова, а й стильна... Свою розмову з режисером ми почали із запитання: чому він звернувся саме до цього твору І.Франка?

— Для мене дуже складним періодом є вибір драматургічного матеріалу — я дуже довго вибираю п’єсу чи прозу для інсценізації, — зізнався Д. Чирипюк. — Ідея постановки «Перехресних стежок» виникла в мене завдяки тому, що Богдан Ступка (тодішній художній керівник франківців) запропонував зробити виставу за якимось із творів нашого патрона Івана Яковича Франка. «Украдене щастя» на той час ішло рідко, а в театрі, чиє ім’я носить колектив, потрібна була вистава за творами класика. Я відмовився від ідеї постановки хрестоматійних творів, які всі знають зі шкільної програми. Почав переглядати твори Івана Яковича і перечитав «Перехресні стежки». Повість досить об’ємна, там переплітається кілька сюжетних ліній, однак мене зацікавив навіть не стільки любовний трикутник, скільки вкладені в уста героїв філософські думки, і, перш за все, фігура Барана (цей образ створив актор Олег Стальчук). Я навіть спочатку хотів робити інсценівку саме про цього героя, однак у повісті замало матеріалу про нього, щоб витягнути цю лінію. Франко вклав у вуста Барана дуже багато глибоких думок. Це ще питання, хто є розумним — Баран, який виглядає божевільним, чи всі інші герої роману?

— Саме Баран, як ніхто, вносить у твір відчуття катастрофи, яка незабаром прийде в Європу разом із Першою світовою війною та революціями...

— Так. Майже всі персонажі виглядають приреченими. Я намагався зробити виставу про катастрофу людської душі, катастрофу необдуманих вчинків, катастрофу стосунків. Словом, залишивши соціальні сюжетні лінії, я хотів закцентувати саме філософську частину твору й навіть думав назвати інсценівку «Антихрист». Однак відмовився від цього наміру, бо надто негативним є це слово. Врешті-решт, я взяв за основу любовний трикутник, який добре поєднався з лінією Барана, хоча, звичайно, на перший план вийшли стосунки Стальського (Петро Панчук) й Рафаловича (Олександр Фурманчук) із Регіною (Олена Фесуненко і Тетяна Міхіна). Франко говорив, що жінки грали велику роль і в його житті, і в літературі. Інсценівку спершу дав прочитати завліту Наталії Пономаренко, а потім вона потрапила до Ступки, і Богдан Сильвестрович вирішив, що «Перехресні стежки» треба ставити на нашій сцені. А далі вже почалася робота, до якої підключилися композитор Юрій Шевченко та сценограф Андрій Александрович. У мене виникла ідея Задзеркалля, потрапляючи в яке, одна людина множиться на безліч відображень. Хоча в романі є лейтмотив народної пісні, Юрій Шевченко знайшов іншу музику. Ми вирішили, що оскільки дія вистави відбувається в місті, то це мають бути танго і вальс. Юрій їздив у Львів, і привіз звідти і батярські пісні, які звучать у нашій виставі. Так що з самого початку зібралася дуже хороша творча команда. Прекрасно працюють актори. Олег Стальчук, до речі, родом із Львівщини, так що властивий мові героїв галицький діалект для нього є органічним і рідним.

— Ви возили виставу до Львова на фестиваль «Золотий Лев», як там публіка її сприйняла?

— Дуже добре. Львів’яни сказали: «Дмитре, оскільки ви родом із наших країв, то це — наша, а не київська вистава»! До речі, на прем’єрі був онук Франка (Роланд Тарасович Франко, відомий український учений-інженер, кандидат технічних наук, дипломат, громадський діяч, популяризатор творчості Івана Яковича), який позитивно оцінив нашу роботу, хоча й зауважив, що в ній відсутня соціальна лінія, яка займає велике місце в повісті «Перехресні стежки».

— Дивно, що львів’яни досі ще не поставили цей твір...

— Я віддав їм свою інсценівку, так що, можливо, «Перехресні стежки» з’являться і у Львові. Хоча цей твір можна ставити по-різному. Я свідомо не хотів витягувати соціальну лінію, бо, щоб передати всі її перипетії, треба грати три вечора! До речі, саме на соціальних проблемах робився акцент у «Перехресних стежках», які, у постановці Михайла Гіляровського, йшли в Театрі ім. І Франка 1956 року. Знаю, що актор Станкевич грав Рафаловича. Однак ця вистава досить мало пройшла, вона не мала успіху в публіки.

— Дмитре, на вашу думку, мистецтво здатне змінювати людей на краще?

— Не думаю, що вистава, наприклад, може кардинально змінити людину. Не пам’ятаю таких випадків, щоб хтось, вийшовши з театру, переродився. Проте театр може давати людям правильні орієнтири, примушувати задумуватися над своїми проблемами і формувати світогляд. Ми не повинні давати відповіді на запитання, які виникають під час вистави, бо тоді людина перестає думати. У всьому має бути недомовленість.

— Над чим зараз працюєте?

— Роблю інсценівку «Дванадцяти стільців» Ільфа і Петрова.

— Яких реформ, на ваш погляд, потребує нині український театр?

— Реформа потрібна, та питання у тому: яка? Треба враховувати людський фактор, особливо у наш складний час. Я би не став вживати поняття «реформа», «реформатор», бо вони асоціюються з тим, що хтось щось ламає й калічить. Я би говорив про оновлення. І оновлення, перш за все, вимагає уміння нашого театру бути сучасним, говорити із глядачем про те, що болить... Треба жити на сучасному рівні. Взагалі, до оновлення, реформ треба ставитися обережно. Театр — досить тонка матерія. На моїй пам’яті була смерть актора, який пішов із життя відразу після скорочення штату, під яке він потрапив. Не треба робити кардинальних заяв, не треба нікого травмувати, все само поступово владнається. Як кажуть: «Вода камінь точить»!