Дмитро ТКАЧЕНКО: «Скрипка є найближчою до ідеалу краси»

Ми якось вже звикли до досить поширеної, на жаль, думки, що на так званий розвинений світ впливати не можемо. Мовляв, надто вже там все усталено, зі своїми ідеями туди не поткнешся, нічим їх не здивуєш і т.ін. Все вони вже бачили, все вже мають, а ми, зазвичай, «маємо те, що маємо».

Але то не так, навіть зовсім не так. І яскравий, масштабний доказ тому існує в одному iз світових центрів впливу — Лондоні: I Міжнародний скрипковий конкурс імені Бенджамена Бріттена.

Про цю, поза сумнівом, безпрецедентну як для Британії, так і для Європи загалом, акцію, «День» уже писав. Це — дуже важлива подія в культурному житті не лише Сполученого Королівства (що вельми ревно ставиться до академічної спадщини континентальної Європи), а й нашої країни. Ініціатором і художнім керівником фестивалю є Дмитро Ткаченко — киянин, учень Богодара Которовича, який упродовж останніх років проживає в Лондоні. Багато в чому стараннями нашого земляка фестивалем зацікавилися впливові персони зі світу мистецтва й політики. Достатньо сказати, що допомогу конкурсу надає, наприклад, емір держави Катар; почесним патроном акції є королева Великої Британії. Серед патронів також — Юрій Башмет, Ігор Ойстрах, Зубін Мета, живий класик сучасної композиторської школи — Пьєр Булез, а призи лауреатам вручає особисто лорд-мер, намісник королеви в Лондоні. Одним словом, із самого старту Бріттенівський конкурс став однією з найважливіших змагальних структур у світі музики. Тим приємніше усвідомлювати, що участь українців не обмежилася лише роботою Дмитра. Для виконання фінальних концертів iз оркестром Королівської філармонії був запрошений київський диригент, керівник вітчизняного Національного академічного симфонічного оркестру Володимир Сiренко, і зі своїм завданням впорався чудово, судячи з відгуків як професіоналів, так і преси. Успіх наших виконавців отримав вагоме підтвердження й у, власне, конкурсній частині. Ксенія Мороз отримала спеціальний приз першого туру, а львів’янин Максим Брілінський (нині вчиться у Відні), дійшовши до фіналу, посів у результаті друге місце й отримав спецприз за найкраще виконання творів Бріттена. Ось так, без надмірного галасу — в українській пресі, принаймні, — наша виконавська школа знову, вже не вперше, заявила про себе як про одну з найкращих у Європі.

Тож зрозуміло, ми не могли не скористатися досить рідкiсною нагодою — перебування засновника конкурсу, Дмитра Ткаченка, в Києві, щоб поставити йому кілька запитань.

— Дмитре, а як взагалі до вас прийшов такий масштабний задум?

— Він постав iз того, що в Британії не було жодного міжнародного скрипкового конкурсу. В той же час як є, наприклад, фортепіанні змагання у Лідсі й Лондоні, вокальний у Кардіфі, — нічого немає не тільки для скрипки, але й для альта й віолончелі. Й от цю нішу ми намагаємося заповнити. За два роки відбудеться не тільки другий скрипковий конкурс, але й перші віолончельний і альтовий.

— Дивна ця відсутність, до речі…

— Згоден iз вами. При тому, Велика Британія — дуже важлива країна в світі. У Франції і Німеччині, навіть в Україні є декілька таких конкурсів. Коли я тільки приїхав у Лондон, то, як і всі інші молоді виконавці мого віку, мав уже певний досвід музичних змагань — вони є частиною життя майже кожного сучасного музиканта. Загалом, у нашій професії, для того, щоб зробити якусь кар’єру, все-таки треба взяти участь у декількох таких змаганнях. Отже, я їздив багато в інші країни, але мені було дивно, що нічого подібного не було на Британських островах.

— Тобто ви були першопрохідцями?

— Ми не зовсім з білого аркуша починали. У Лондоні вже був до того надзвичайно гарний конкурс імені Карла Флеша. Він припинив своє існування в 1991 році, через різні проблеми, частково — фінансові. Серед його натхненників були той же професор Іфра Німан, що стоїть біля витоків і нашого конкурсу, та Єгуді Менухін. Так чи інакше, ґрунт уже був підготовлений. Взагалі, Лондон — місто, дуже перенасичене культурними подіями. Функціонують декілька концертних залів найвищого рівня, таких як Барбікан Холл, Роял Фестивал Холл або Альберт Холл. Є не одна консерваторія, як прийнято, а чотири елітарні заклади — Королівська академія і Королівський коледж музики, і Гілдхоллська школа музики і драми, і Трініті коледж. Тобто величезний мегаполіс, і постійне перенасичення — в одному залі сьогодні один видатний виконавець, у другому в той же вечір — інший. Так що, важко відповісти на питання, чому-таки в Лондоні не було ще й конкурсу для скрипалів. Цю нішу все одно хто-небудь заповнив би, рано чи пізно. Можу лише сказати, що особисто для мене це було досить дивно й незрозуміло. Може, від тієї перенасиченості вже не лишалось місця не тільки для ідеї конкурсу, але й сил і особистостей для її втілення? А може, через те що в такому дорогому й конкурентному середовищі як сучасний Лондон, як у Дарвіна — тільки найпотужніші виживають?..

— А ви швидко знайшли розуміння? Вам одразу пішли назустріч?

— Я досі дивуюся, що все відбулось загалом як по маслу. Базою було те, що я вчився у Іфра Німана, а він — це постать, яка в хрестоматіях із скрипкової історії займатиме не одну сторінку. Це людина (батьки якої, до речі, родом з України — з містечка Голованівськ біля Умані) проходила школу Жака Тібо, Карла Флеша і Макса Росталя — це три скрипкові титани ХХ століття. Він товаришував з Ісааком Стерном і Менухіним, працював у журі найпрестижніших світових конкурсів, був одним із засновників і арт-директорів конкурсу Флеша, душею Лондонського Квартетного Конкурсу. Одним словом, він знаходився посередині всіх тих течій і зв’язків.

— І як він поставився до вашої ідеї?

— Вельми прихильно. У нас були на той час дуже гарні стосунки, ми подорожували на конкурси — він в журі, я його учень. Для нього теж було парадоксально, що в Лонодні нічого немає для струнних. Отже, від нього було тільки сприяння, з ним ми обговорювали, кого можемо зацікавити цією ідеєю. Звичайно — спочатку ключових людей, котрі стали патронами конкурсу: Іда Гендель, теж учениця Карла Флеша, тепер голова журі конкурсу Бріттена, також Ігор Ойстрах і Майкл Берклі — британський сучасний композитор (до речі, хрещений син Бріттена), який написав обов’язковий твір для першого конкурсу Флеша в Лондоні й тепер для нашого конкурсу. За іронією долі склалося так, що перший твір для Лідсу написав Бріттен, для Флеша — Берклі, і для нашого конкурсу знову Берклі. Ось саме від цих осіб наш конкурс отримав підтримку на складному початковому етапі свого існування. На жаль, в січні минулого року Німана не стало, але ми зобов’язані йому багато в чому… Так склалося, що який би фестиваль не проходив у Британії, він ставав одним iз найкращих, найавторитетніших у світі. Таким є фортепіанний у Лідсі, квартетний у Лондоні, таким був Флеш у Лондоні. Конкурс Бріттена має такі ж амбіції.

— А наскільки він вдався, на вашу думку?

— На наш погляд, і на погляд критиків і музикантів, — на високому рівні. Організатори ставили дуже високі завдання перед собою.

— А є якась специфіка, якісь особливості, що вирізняють його поміж інших музичних форумів?

— Ми вважаємо, що змогли зробити певною мірою навіть «революційні» речі. Варто, наприклад, подивитись, на те, як проходив фінальний тур: ми — єдиний конкурс, який у фіналі задіює два найкращі світові оркестри і трьох видатних диригентів. Кожен фіналіст протягом трьох днів грає в Барбікан Холлі з Королівським філармонічним і Лондонським симфонічним оркестрами і з трьома диригентами; цього року це були наш Володимир Сіренко, венесуелець Ян Ваґнер, що мешкає у США та британець, сер Ендрю Дейвіс. Повторюю: мабуть, це єдиний конкурс, що дозволяє собі таку розкіш. Крім того, втілили ще одну революційну ідею, що походить від Німана — обов’язковий твір, що написав Майкл Барклі, надали учасникам за 48 годин перед їх виступами. Це теж, здається досить безпрецедентно. І програма в нас є однією з найскладніших серед аналогічних заходів — таких, як надпрестижний конкурс королеви Єлизавети в Брюселі.

— Тобто на молодих людей, конкурсантів, даєте помітне навантаження…

— Звичайно.

— А яка винагорода за цей виконавський марафон?

— Здається, грошова перша премія у нас є однією з найбільших для скрипкових змагань — майже 30000 у доларовому еквіваленті, не рахуючи золоту медаль, контракти на концерти і записи. Я спеціальних досліджень не проводив, але не чув, щоб в іншого конкурсу таке було. До речі, конкурси в тому ж Лідсі або Брюселі на початку мали набагато менші премії, як і можливості щодо концертів. І звичайно, можна подивитись на список наших патронів…

— До речі, поділіться таємницею, як ви змогли задіяти до патронату таку легендарну постать, — славетного французького композитора П’єра Булеза?

— Я минулого літа грав на фестивалі в Люцерні, в Швейцарії, а він як один iз ключових учасників диригував там кількома концертами. Він був на моєму концерті, і опісля я його «гарячого» узяв. Я до того з преси знав, що Булез не надто захоплюється Бріттеном, узагалі досить байдужий до музики, яка є хоч трошечки тональною. І тому я був досить здивований, коли Булез після моєї, так би мовити, агітації сказав, що взагалі він не є палким прихильником конкурсів, але в той же самий час він, діалектично мислячи, вважає, що ті змагання для молодих музикантів потрібні, що без цього не можна. Мені особисто здається, що то вже вгадується старіший Булез, аніж той, котрий був революціонером років 30 тому… Так чин інакше, він надзвичайно прихильно поставився до конкурсу, і можна сказати, що його участь, його підтримка, його ім’я також зіграли важливу роль.

— Ну, якщо дивитися на згаданий вами список, то він дійсно вражає…

— Ще один патрон — знаний диригент Зубін Мета, ім’я якого в Америці, мабуть, знає кожна домогосподарка. Маємо ми у списку і Юрія Башмета, і сподіваємося, що він стане головою альтового конкурсу, який пройде в 2006 році, домовляємось про участь Ростроповича в журі віолончельного. А Булез мені попередньо пообіцяв, що напише обов’язковий твір для наступного конкурсу. Єдиний немузикант серед патронів — це лорд-мер Лондона. Кумедна деталь — спочатку ми його поставили в кінці переліку патронів, але потім нам підказали, що це неправильно, він же є не стільки конкретною людиною, скільки особою, що уособлює столицю Королівства, тому тепер його вже пишемо на чолі списку.

— Таке вже місце влади… Скажіть, а чи є у вас гордість, що ви зуміли втілити таку, без перебільшень, безпрецедентну ідею?

— Немає такої великої гордості… Розумієте, я скрипаль. Я виконавець, я граю, моє життя — це виконання, концерти, пропаганда якихось цінностей, які в мене є як у митця. І те, чого я постійно побоювався протягом останніх двох-трьох років — не перетворитися на адміністратора, просто організатора — цього, здається, вдалося уникнути. Саме у цьому сенсі я найбільш щасливий.

— Існує поширена думка, що Британія — не надто музична країна. Так це чи ні?

— Як на мене, це хибне уявлення. Можна сказати, що захоплення музикуванням має майже загальнонаціональний характер, здається, більшість родин мають якийсь інструмент. І то звичайна річ — в домі інженера або військового, — коли чоловік ввечері бере скрипку, дружина його сідає за фортепіано, і вони залюбки щось награють. І, якщо їм вдається дограти твір одночасно й разом, вони святкують це, скажімо так, дещицею бренді в вечірньому затишку. Любов до інструмента, до аматорського виконання в тій країні на високому рівні. І це, до речі, народжує дуже добру публіку, оскільки люди справді люблять ходити на концерти. Адже на фіналах міжнародних конкурсів дуже часто, навіть на конкурсі Лисенка у нас, — мало публіки. Сходяться вже на гала-концерт. А на нашому конкурсі на диво були заповнені зали. Оце, можна сказати, є особливістю британського суспільства. Вони люблять музику, є дуже багато немузикантів, які вміють на чомусь грати. В нашому огрокомітеті я єдиний професійний музикант, але всі інші, хто задіяний в організації, вміють грати на аматорському рівні. Якось в Украінї я того не бачив. Якщо вміє грати на скрипці — значить, він професіонал. Але не може так бути, що якщо він інженер, то ввечері, замість того, щоб увімкнути ТБ чи грати в футбол — грає на скрипці.

— А чому варто робити вибір на користь саме скрипки? В чому її чари?

— Завжди говорять, що скрипка має експресивність, близьку до людської, в тому сенсі, що то дуже вокальний, співочий інструмент. А також — дуже виразний, як і інші струнні, альт і віолончель. Найбільш близько може передати людський голос. Так говорять, і це об’єктивно. Скрипка, на відміну від роялю, може утримувати звук досить довго. Ось один iз наших патронів, піаніст Альфред Брендель, вважає, що він може зробити крещендо, тобто безперервне наростання звуку між однією нотою і другою. І він дійсно це робить — всім своїм видом, і людям в той момент здається, що це дійсно так звучить. Але так грають всі піаністи. То є мистецтво переконування, а не специфіка інтструмента, який, по суті, є ударним. А на скрипці звук можна тягнути, міняти, робити на одному смичку дуже багато нюансів — так, як і в людському голосі.

— Саме тому було повір’я, що скрипалі з нечистою силою навіть спiлкуються?

— Мабуть, через те, що, дуже добре граючи на скрипці, можна справді вразити, схвилювати. Якщо є чудовий піаніст, він може торкнути своєю інтерпретацією, своїм навіюванням того, що він хоче показати. На скрипці ж це можна безпосередньо зробити, так, що людина заплаче, це є технічно в інструменті. Коли граєш на роялі, ти мусиш навіяти слухачам, що хочеш зробити, а також впливати відношеннями однієї ноти до іншої. Як про специфіку скрипки розповісти популярніше, я не знаю... Мабуть, вона таки ближча до людської душі. Також дуже гарний діапазон. Ось діапазон віолончелі — це теж справді людський голос, такий собі чоловічий тенор. Скрипка — це більш сопрано, це більш жіноче, жіночність в ній закладена. А, оскільки так склалося, що жіноча краса вважається ідеальною, принаймні в рамках естетики, яка є зараз визначальною в нашій культурі, то, можна сказати, скрипка є найближчою до ідеалу краси.

— Що ж, залишилося тільки спитати, чи лишається час у настільки зайнятої людини на хобі.

— Організація конкурсу!.. В дитинстві було більше хобі... Головне — вчив іноземнi мови, багато чого вивчив, було що потім забувати. Вчу мови й зараз, але тягне на «екзотику». Не надто далеко заходжу в своїх студіях, але займався я і арабською, і китайською, і японською, навіть литовською. Від поїздок дуже залежить. Вмію вчити дуже швидко. Інколи навіть польоту в літаку з підручником достатньо, щоби трошечки почати говорити. Але потім, знов-таки, швидко забуваю…