Дорога іграшка

Знімати продовження відомих картин — справа ризикована; оригінал, за поодинокими винятками, завжди виграє. Вихід «Світу Юрського періоду» (режисер — Колін Треворроу) — з таких авантюр. Адже, не рахуючи початкового блокбастера Стівена Спілберга «Парк Юрського періоду» (1993), за минулі роки випущено ще дві частини циклу: «Парк Юрського періоду: Загублений світ» (1997, Стівен Спілберг) і «Парк Юрського періоду III» (2001, Джо Джонстон). Поле для маневру невелике.

Чим, власне, в першу чергу зажив слави «Парк»? Спецефектами. Ніколи досі в кадрі не бігали з такою прудкістю і переконливістю справжнісінькі динозаври, ніколи ще їх не малювали, використовуючи комп’ютерну графіку в такому обсязі. Новий атракціон вражав, і як атракціон залишився в історії.

Що залишалося робити Треворроу, нехай навіть за наявності Спілберга як виконавчого продюсера? Нарощувати антураж і все ті ж спецефекти. З цим впоралися: пластика рухів і деталі анатомії викопних тварин, що воскресли, а також офіси і туристична інфраструктура розважального заповідника «Світ Юрського періоду» окреслені дуже добре, так само як і розгром, що незабаром там розпочинається.

Набагато складніше врівноважити всю цю палеонтологічно-піротехнічну пишність на змістовному, людському  рівні, бо драматургія таких жанрових розважань  бідна варіаціями. Персонажам не до психологічних нюансів — залишитись би живими. Тому на екрані перемагає типаж.

Головний герой на ім’я Оуен (Кріс Пратт) — звичайно ж, колишній морпіх, плечистий мачо при обов’язкових мотоциклі і рушниці, до того ж і здатний приручати динозаврів. Героїня, менеджер заповідника Клер (Бріс Даллас Ховард) — природно, руда і на підборах, які вона не знімає навіть серед повного хаосу, але тут спостерігається деякий поступ: режисер теж дає їй стрельнути пару разів, врятувати життя героєві і побігати наввипередки з тираннозавром. Протагоністи початкових епізодів — два брати, Грей і Зак, племінники Клер — теж такі типові голлівудські підлітки, у потрібний момент ладні стрибнути з величезної висоти або відремонтувати старий джип; природно, катастрофа стає для них чимось на зразок ініціації.

Щоб додати видовищу дещицю осмисленості, окрім сюжетної лінії відповідальності людини перед природою (з лишком використана в попередніх частинах), введено колізію Франкенштейна, яка тісно пов’язана  з темою користі. Існування «Світу» залежить від туристів. Безвідмовний спосіб залучення публіки — поставляти їй свіжих чудовиськ. У підсумку вчені дійсно придумують щось небувале: генномодифікованого монстра, набагато розумнішого і спритнішого, ніж пересічний ящір, і, головне, дуже схожого на людину: супергібрид Indominus Rex також, як і Homo Sapiens, вбиває заради розваги.

Максимум психології тут, як не дивно — в стосунках людей і тварин. Останні, у дусі ранніх фільмів, наділені схожістю власних характерів, а сцена смерті диплодока в другій половині «Світу» не за жанром мелодраматична. На перший план також виходить мотив солідарності і співпраці. Відносно дрібні, але люті велоцираптори нападають зграєю; Оуен знаходить з велоцирапторами спільну мову, завдяки чому врятовує життя собі й іншим; Оуен і Клер утворюють злагоджену команду, те саме і з хлопчиками. У передбачувані повороти сюжету це ситуативне спільництво додає деякої різноманітності.

Повторюся, «Світ Юрського періоду» вже не має вигляду такої новації, як фільм 1993 року, хоча технологічно досконаліший. Стандартне масове кіно, дорога іграшка, яка вже зібрала більше 200 мільйонів у світовому прокаті. Але ж це заради грошей і задумувалося. Хижа паща комерційного провалу надійно закрита рекламою і піаром. Напевно будуть, як у 1990-ті, сплеск популярності динозаврів, зростання продажів тематичних сувенірів і ще більша каса.

Але ненадовго.