Довічний хрест
Відомому акторові Костю Степанкову минуло б 85 років
Ще міг би жити, ще міг би красиво старіти. Він справді був красивим — не тільки в молодості, а й у старості. Хоча старість не любив. Казав, і не тільки мені: «Не вір нікому, коли казатимуть, що в старості є щось хороше. Старость — це гадость!»
Особливо переживав те, що гроші не зароблялись. А, точніше, зароблялися здебільшого дружиною, незрівнянною Адою Роговцевою. Про це ми якось із режисером Юрієм Терещенком навіть фільм зняли (новелу в картині «Вічний хрест»). Про те, як він цілісінький день чекає Аду Миколаївну з Москви, зі зйомок. Лагодить велосипед онукові, ліпить вареники й варить борщ (він усе вмів, як з’ясувалося). А надвечір від утоми засинає. Прокидається пізно увечері й чує: на кухні Ада з дочкою Катею їдять зроблені ним вареники й про щось тихенько гомонять. Він заплакав — і від зворушення, й від досади: проспав!.. На жаль, відзнятий матеріал потрапив до браку, шкода досі.
Уперше я побував у квартирі Роговцевої-Степанкова на початку 1980-х. Жили вони тоді в будинку біля Театру імені Лесі Українки, в якому Ада Миколаївна працювала. Такого облаштування життя я не бачив ні до, ні після того. У двері дзвонили мало не кожні п’ять хвилин, люди приходили, виходили, щось вирішували, пили чай, їли... Кость Петрович трохи нездужав й тому напівлежав на канапі, не звертаючи уваги на постійний шумовий супровід нашої бесіди. Аж раптом галас підвищився на порядок, і тоді він, трохи піднявшись на ліктях, сердито загукав, щоб мали совість і створили умови для праці. На кілька хвилин запала тиша, все примовкло; тільки десь далеко жебонів тихенько дитячий голосок. А потім знову пролунав дзвінок у двері, зашуміло, запалахкотіло... Степанков насупився, й зненацька блаженна усмішка освітила його обличчя: «А-актьори!»
Він любив акторів понад усе. Івана Миколайчука, Борислава Брондукова, з якими й дружив вірно. А найбільше — свою дружину. Роговцева народилася під щасливою зіркою — її обдарування помітили ще під час навчання в інституті, почала зніматися в кіно, вийшла на сцену російського Театру імені Лесі Українки. А Кость Петрович був викладачем інституту. До любовних романів між учителями та учнями ніколи не ставилися прихильно. А тут ще й одружений, має дитину. Чого тут доброго? Отже, ховалися з цим... Та все скінчилося весіллям. І 46-річним шлюбом.
Хоча акторська ж сім’я — відомо яка. Та ще в Роговцевої тривалий час професійна кар’єра складалася куди ефектніше й результативніше — як то було пережити чоловікові, та ще й красеневі? Пережив... Справжня любов, виходить так.
Відчувалася порода. Він був сином священика, Петра Волощука. У 1930-ті батька арештували — раз, а потім і вдруге, уже з кінцями. Смертельно налякана матір, щоб порятувати дітей, оформила фіктивне розлучення й перевела дітей на своє дівоче прізвище. Отак Костя Волощук став Степанковим.
Старший брат воював в УПА і загинув... Мати опісля повернення радянських військ вирішила залишити рідні місця й поїхала десь у Середню Азію. Надто багато компромату висіло над родиною. А Костя не захотів. Кілька років поневірявся по світах. По тому вступив до Уманського сільськогосподарського інституту. Пояснював просто: дуже їсти хотілося! Голодний 47-й, хотілося триматися ближче до яких-небудь харчів. Одначе Долю не об’їдеш. Трапилися гастролі знаменитої театральної трупи франківців, в інституті їм показали вправи студентів. Живий класик, сам «бог театру» Амвросій Бучма, помітив хлопця і покликав його до Києва, в театральний. Зворушливо опікувався ним, одного разу фактично порятував од смерті, коли Костя серйозно захворів. Потім і в Театр імені І. Франка підштовхнув. Степанков вважав Бучму своїм батьком — духовним. У ті роки вижити було непросто — він вижив. Щоб потім закохатися у 18-річну студентку Аду Роговцеву, створити з нею сім’ю, народити й виховати сина й доньку, зіграти понад сто кіноролей, серед яких і ті, що стали живою класикою: у «Камінному хресті» та «Захарі Беркуті» Леоніда Осики, «Комісарах» Миколи Мащенка, «Думі про Ковпака» Тимофія Левчука, «Вавилоні ХХ» Івана Миколайчука...
Заповів поховати себе не на Байковому, як належить народному артистові СРСР і України, а в селі Жовтневому, на Київщині — власне там, де в останні десятиліття мав хату, обійстя, що радувало його і надихало близькістю до природи. Це був жест, властивий для нього. Бо ж, на відміну від багатьох колег своїх, до слави ставився спокійно, розважливо — як до необхідного атрибуту професії. Кілька разів чув від нього гумористичну розповідь про знамениту актрису, франківку, котра, помираючи, все турбувалася, щоб меблі поміняли в її кабінеті: «Адже тут буде музей!» Він про музейну благовість не думав. Хоча зрідка, стоячи в коридорі Будинку кіно з кимось із друзів і забачивши мене, комікував, приклавши пальця до губ: «Тихо, оно йде Серьожа Тримбач — ще почує, вставить потім в історію кіна — будете знати». Сміявся Кость Петрович — він просто знав собі ціну; знав, що в ту історію він уже навіки вписаний.
Нині він лежить на цвинтарі не один. Трагічна смерть поклала поруч нього сина, Костю. Трапилося це на початку липня минулого року. Як те пережила Ада Миколаївна — страшно навіть подумати! Порятувала дочка Катя, онуки. Костя був людиною надзвичайно обдарованою, хоча не все в його житті складалося так, як того хотілося, — і йому самому, і його батькам.
Коли під завісу минулого року все ж відзначили — дуже скромно й дуже тихо — в театрі «Сузір’я» ювілей Ади Роговцевої, не один я пробивався сльозою, слухаючи її оповідь про чоловіка, про сина — Костя та Костю. Тепер-от з’явилася її книжка «Свідоцтво про життя», де чимало про них же, двох Костянтинів. Якась надзвичайна сила, вона ж краса, життя в цій жінці. Сила пам’яті, яка веде тебе до таємниць життя.
Він знав про ті таємниці, Кость Петрович. Хоча зазвичай прагнув пафос прихиляти ближче до буденних реалій. Не раз, примруживши очі, запитував: «А ну, скажи мені, в чім сенс життя? Не знаєш? І ти не знаєш. Я не знаю, ти не знаєш, ніхто не знає — навіть наймудріші! Але ж якийсь смисл мусить бути!»
Він його дошукувавсь — у книжках (а читав багато, до останнього), в ролях своїх. Ми тепер мусимо робити це без нього, але з ним — через зіграні ним ролі передусім.
