Драконнаш?

Майже рік тому «День» писав про ситуацію, що склалася в Донецькому академічному обласному російському драматичному театрі, який не припиняв працювати у прифронтовому Маріуполі.

Тоді внаслідок зовнішніх та внутрішніх факторів колектив опинився «без керма і без вітрил» як у творчому сенсі (втрата 19 акторів, тривала відсутність художнього керівника через хворобу), так і в організаційному — розпад системи адміністративного керування в Донецькій області.

Нині зовнішня кон’юнктура покращилася: у місцевій військово-цивільній адміністрації відновлено функціонування управління культури. Театр, як єдиний колектив такого профілю на підконтрольних Україні теренах Донеччини, наразі добре фінансується й отримав реальні можливості для реалізації своїх планів — від ремонту до гастролей і запрошення фахівців зі сторони.

Проте творчий «віз» — як то кажуть, «і нині там». Генеральний директор театру Григорій Чекаленко досі перебуває у статусі «в. о.», тож, вочевидь, намагається не порушувати хиткого балансу. Як наслідок, конкурс на посаду головного режисера (попередній керівник Костянтин Добрунов відійшов у вічність влітку 2015 р.) зірвано, новий конкурс — не оголошено: існує юридична колізія, яка наразі не подолана. Але призначення «в. о. головного режисера», що необхідно для нормального забезпечення творчого процесу і цілковито належить до компетенції театру, також не відбувається. Вільні акторські ставки не заповнюються — хоча в тому ж Дніпропетровському коледжі є студенти з Донбасу, котрі раді були б повернутися сюди працювати. Ініціативи щодо гастролей, ювілейних вечорів визначних діячів української історії та культури, відновлення (під новою назвою і з іншою концепцією) традиційного фестивалю «Театральний Донбас» — блокуються.

І це відбувається у час, коли інші театри на більш благополучних українських землях можуть лише мріяти про таке «вікно можливостей» — хіба не до снаги, приміром, Андрієві Бакірову відродити в Чернігові знамениті «Слов’янські театральні зустрічі». У Маріуполі ж зазначене «вікно» просто глухо «зачиняють», та ще й «підпирають» чимось, щоби «вітер змін» не відчинив ненароком...

Ще одне питання, яке раз по раз виринає в дискусіях — статус і назва театру. Його обласне підпорядкування породжує багато щоденних проблем, так само, як і визначення «російський» (за фактом — лише російськомовний), і зазначений у всіх документах «орден Пошани», виданий уже неіснуючою країною... Міське та обласне керівництво артикулюють це питання, але жодних конструктивних пропозицій театр не висуває.

На думку провідного майстра сцени Анатолія Шевченка, «головна проблема полягає в тому, що чимала частина театру продовжує жити у просторі його неіснуючої, але зазначеної у назві «російськості», розуміючи її по-своєму. Усі забули про те, як «Глаголом жечь сердца людей» або що «Поетом можешь ты не быть, но гражданином быть обязан». Мовляв, це наше болото, тож не лізьте в нього. Чи можна не мати громадянської позиції в мистецтві? — Можна: у стриптизі чи кабаре її не потрібно. Але — не в театрі!»

Хотілося б помилятися, але занадто все це схоже на справжнісінький саботаж, який має місце на підконтрольній Україні частині Донбасу, та й у багатьох інших колишніх «блакитних» електоральних вотчинах.

«Конкурс на заміщення вакантних ставок, у тому числі головного режисера, оголошувати потрібно, — продовжує Анатолій Шевченко, — але склад комісії має бути сформований поза театром, бо тут усе занадто упереджено...»

Як журналісту, а не лише театральному критику, авторці цих рядків було б цікаво дізнатися про те, в чому вбачає перспективи розвитку театру його директор, хоч наразі «виконуючий обов’язки». Проте зустрітися з ним знову не вдалося: тоді був «лікарняний», тепер — відпустка. Що ж, з будь-ким може трапитися... От і їздиш дивитися вистави «по-партизанському», приватно... Якийсь абсурд.

При цьому режисер Анатолій Левченко, минулорічний співрозмовник «Дня», який вперто намагається привернути увагу громадськості до проблем театру, має нині репутацію скандаліста, який «виносить сміття із хати». Та все ж не зупиняється, знову наголошуючи: «Тільки якась глуха ностальгія за минулим може змусити театр не проводити конкурсу з набору творчих кадрів, коли в трупі рясніє прогалина у 20 вакансій, з яких дві — режисера та головного режисера, — і занурюватися у прірву неминучого загального старіння акторського складу й фахового розкладання. При цьому театр усіма силами намагається нікуди не виїздити — певне, аби ніхто нічого про нього не казав. Ані поганого, ані доброго. «Не треба робити різких рухів», — сказала наша народна артистка. «Різких» тут означає «жодних». Ніколи. Мовляв, на наш вік вистачить. Але ж не вистачило...»

Власне, про все це — не лише щодо власного театру, а й країни в цілому — Анатолій Левченко поставив у Маріуполі «Дракона» Євгена Шварца.

Нервова, певною мірою еклектична й надлишкова за засобами виразності вистава має назву «Останній подвиг Ланцелота» і представляє нереальний, фантазійний світ, у чомусь такий, як данелієвська «Кін-Дза-Дза», населений персонажами, котрі начебто зібралися докупи з різних планет, що їх відвідав Маленький Принц із казки Сент-Екзюпері...

«Стімпанк» — так визначає обраний ним стиль постановник. Прийом класичний: ніби — казка (власне, і п’єса — суцільна алегорія). Ніби — не про нас. Ніби це відбувається десь, невідомо де, та чи відбувається взагалі?

Але головне, засадниче режисерське рішення — вбивчо влучне: Дракона — немає! Його не побачить глядач — так само, як ніколи не бачили й мешканці покірного йому міста. «Драконнаш» — просто міф, вигаданий бозна-коли («Єдиний спосіб позбавитися від драконів — це мати свого власного»), аби тримати людей у покорі. «Пан Дракон так довго живе серед людей, що інколи сам перетворюється на людину», — кажуть місцеві. Тож часом він промовляє оксамитовим баритоном (голос Анатолія Левченка) з вуст різних персонажів — Бургомістра (Анатолій Шевченко), його сина Генріха (Артур Войцеховский), навіть Ельзи (Лідія Єршова). Власне, він — у кожному і водночас ніде.

Відповідно, битва Ланцелота з Драконом перетворюється на битву з вітряками. Причому — у прямому сенсі: лицар трощить мечем велетенські оздоблені пропелерами вежі, споруджені городянами, а смертельну рану отримує від... банального ножа, потай встромленого йому в бік всюдисущим Генріхом. Просто — і страшно. Краще б уже якесь одоробло з крилами ширяло понад сценою та дмухало вогнем...

Надалі ж «міф про Дракона» просто замінюють «міфом про Переможця Дракона». Бургомістр стає Президентом, його син отримує посаду Бургомістра, що, за їхнім власним переконанням, «надзвичайно душевно, гуманно та демократично». Усім спасибі, всі вільні.

Та — от, прикрість! — гармонійну картину світу порушує воскреслий Ланцелот. Тут він не юний романтичний красень, а невисокий, худорлявий, немолодий, із хриплим голосом, але все одно страшенно харизматичний (Олександр Арутюнян). Цей Ланцелот вперше й востаннє повертається власними слідами, аби встигнути здійснити «роботу над помилками» — попри шалений спротив городян, ладних відмовитися від свободи, яка буквально впала на них з неба.

Як впоратися зі свободою, особливо коли вона небажана? Як взяти відповідальність на себе, не чекаючи, доки хтось вирішить за тебе твої проблеми? Наразі маріупольський театр власну «роботу над помилками» провалює. Втім, чи лише він?

Воістину, має рацію Шварц: «Робота чекає дрібна. Гірша за вишивання. У кожному з них доведеться вбити дракона».

«Він сказав — подивимося!» — остання фраза у виставі, і промовляє її уже знайомий оксамитовий баритон.

Подивимося...