Дві іпостасі Любові Рапопорт
Виставка живопису і графіки київської художниці Любові Рапопорт у галереї «Тадзіо» стала частиною програми художніх імпрез інституту юдаїки «Агада».
Спочатку, як годиться, анкетні дані. Любов Рапопорт народилася у Києві. Вона — спадкоємиця династії, в її сім'ї було і є багато художників, чия творчість визначає не тільки індивідуальний і неповторний стиль, але й стиль сім'ї. Любов Рапопорт — у кращому значенні цього слова — учениця своїх батьків. Крім того, вона вчилася в Київській художній школі ім. Т.Г.Шевченка, де її викладачами були М.Нечипоренко, О.Титова, В.Барський. Набута в результаті професія — художник-реставратор. Рік її офіційного отримання (1973) став роком початку виставкової діяльності.
Живопис і графіку Любові Рапопорт на нинішній виставці розвели по різних залах. Через це виникли два простори з «мікрокліматом», різним настільки, наскільки це тільки можливо, коли пензель і перо тримає одна й та сама рука.
Обмовимося відразу — ніякого свідомого експерименту Любов Рапопорт не ставить. І в живописі, і в графіці вона виводить на робочу поверхню — відповідно полотно або папір — схожих, а часом і просто одних і тих самих героїв у схожих, а часом і просто однакових ситуаціях. Можливо, причина — і дійсно в горезвісній різниці двох видів образотворчого мистецтва.
Графіка Любові Рапопорт — легка, прозора, віртуозно- точна. Таку графіку — за стислість і місткість — зазвичай порівнюють із афоризмами. Однак у цьому випадку це швидше маленькі новели. Їхня суть — не в блискучій дотепності і якійсь життєствердній енергії цих малюнків. З ними не страшно. Тутешні лиходії — передусім смішні. Тутешні закохані, незважаючи ні на що, щасливі.
Живопис Любові Рапопорт — світ водночас гротесковий і зворушливий. Він безрадісний, як пізня осінь, і суворий, як фабрична околиця, де через труби і трубний дим даремно намагатися роздивитися небо. Це світ, забарвлений у хворобливі коричнюваті тони. Його мешканці — дволикі Януси: то безформні монстри з безглуздими масляними поглядами («Осінь у місті»), то безпорадні, незграбні диваки, приречені любити і мріяти («Таня і птахи», «Люди в ковпаках»). Перші страшнуваті і — всупереч усій своїй енергійній самовпевненості — жалюгідні. У ставленні до інших визначитися складніше хоч би тому, що вони — на відміну від нас (і тих, перших — тут ми, на жаль, виявляємося в одному ряду) — здатні літати. Вони літають, затяжко і трохи комічно, і серед них — сама художниця, ширяюча перед черговим полотном із пензлем у руці («Автопортрет»).
