Дитяче і мудре від Ольги Рапай

Ольга Рапай народилася 1929 року в м. Харкові. 1956 року закінчила Київський державний художній інститут. З 1960 року член Національної спілки художників України. Учасник численних міських та всеукраїнських виставок. Цього разу у Національному художньому музеї глядачі можуть побачити різні скульптурні та керамічні роботи відомої майстрині.

Мотиви та образи, до котрих прийшла Ольга Рапай після довгого творчого і складного життєвого шляху, як до певного філософського підсумку всього пережитого, складають пластичну книжку чистої радості буття, в котрій поєднані грайливе, дитяче й мудре...Кожна з фігурок її об’ємних композицій має свій характер і психологічний стан, й поєднання цих станів створює враження емоційної рухливості, при якій вони дійсно «виступають на сцені» або «працюють на глядача», входять з ним у чуттєвий контакт...

В роботах Рапай присутній потужний національний елемент. От тільки який з двох? Хтось скаже: «Безперечно, єврейський, біблейський!» На що інший моментально заперечить: «Але ж тут стільки українського, декоративного!» Й обидва припустяться помилки, оскільки національне присутнє, але переплавлене з чимось і у щось інше... Вона творила свій світ заперечуючи присутність в ньому потворного, дисгармонійного власного ж досвіду. Найперше сімейного, жахливого і трагічного, в котрому разом з рідними послідовно винищувалися основні гуманістичні й культурні цінності.

Досвіду етнічного, коли єврейській дівчині довелося бути і в україномовному, і в російськомовному оточенні, і в сільській, і в міських субкультурах, досить далеких від усього, пов’язаного з художньою виразністю. Досвіду соціального з постійним нав’язуванням замовлень певного типу, в яких радянська епоха змушувала художника працювати із певними стандартами зображень. Врешті й досвіду стилістичного, коли час і мистецьке оточення формували власне набір затребуваних образів. Відсторонюючись (але не забуваючи!) усі ці ототожнення з собою, вона десятиріччями, робота за роботою, відстоювала Гідність художника, котрий безперервно шукає й віднаходить глибинне осердя свого, того, що коріниться в унікальності, осібності, неповторності її, і виключно її, внутрішнього світобачення. Такого, до образів котрого не накинеш судження на кшталт: «А це мені нагадує...»