ДЖАМАЛА: «Сподіваюся, мій слухач зростатиме разом зі мною»
Напевно, багато хто, як і ми, вперше побачивши і почувши Джамалу кілька років тому, відчув свіжий бриз на якомусь глибинному рівні, що відповідає за музичне сприйняття. Безперечно, Джамала уособлює нову якість української популярної музики — незалежно від того, готова співачка брати на себе таку відповідальність чи ні. Це вже факт. Але хоча музика — це, судячи з усього, головна складова життя нашої героїні, — не лише у вокальному вимірі зосереджено чесноти співачки. Окрім іншого, Джамала — Сусанна Джамаладінова, наділена чудовими людськими рисами. Власне, це ми могли сміливо стверджувати ще рік тому, коли «Дню» вдалося поспілкуватися з батьками співачки — Алімом Айяровичем Джамаладіновим та Галиною Михайлівною Тумасовою (див. «День» №64 від 12 квітня 2011 року). А нещодавно, як ми вже повідомляли наших читачів, гостем «Дня» стала сама Джамала.
Перш ніж перейти безпосередньо до нашого спілкування, повідомимо всіх тих, хто так само, як і ми, мріє побачити Сусанну Джамаладінову на оперній сцені: надія є! А поки що — планується великий концерт Джамали в супроводі бенду. 29 березня в Жовтневому палаці столиці співачка виступить із новою програмою.
— Джамало, торік відбувся ваш перший масштабний тур українськими містами. Якою ви побачили країну?
— Я вдячна своїй професії за можливість бачити не лише інші країни, а й свою власну — різні міста в різних залах і ситуаціях. Наприклад, Севастополь. Перед концертом організатори налаштовували мене, що, мовляв, дуже погано продаються квитки, люди не хочуть іти на концерт, бо я кримська татарка... Але попри смутні прогнози Севастополь мене здивував одним із найтепліших концертів у турі.
Мені здається, музика міняє людей. Я часто бачу цю трансформацію залу упродовж свого двогодинного виступу. Не буду брати на себе надто багато, говорити, що мені вдається достукатися до людей, змінити їхнє життя, але я виразно бачу, як щось міняється у їхньому погляді, як вони починають посміхатися.
Дуже теплий концерт був у Львові. Я від розчулення майже весь час ридала. Я — людина дуже ранима, до цих пір лише пригадаю Львів — мурашки біжать...
Дніпропетровськ. Зовсім інша публіка. Атмосфера нагадала мені виступи у Москві. Таке відчуття, що доводиться пробиватися крізь якусь стіну, доводити, що ти чогось варта. А взагалі, не треба ділити нашу країну. Хотілося б відчувати, що у нас є загальний стрижень — розуміння того, що ми українці. Ось приїжджаєш, наприклад, до Стамбула, а там — у кожному вікні прапор, у кожній машині — прапор, для них усе турецьке — краще. У нас цього, на жаль, немає. Ми не пишаємося своїми людьми. Скільки оперних співачок із України буквально «розривають» європейську сцену! Нещодавно зустріла в аеропорту Оксану Дику, вона летіла до Нью-Йорка виступати в Метрополітен-Опера. А тут її не оцінили...
— Джамало, чимало ваших фанів мріють побачити вас на оперній сцені. Таке можливо?
— Після закінчення консерваторії я мріяла співати лише оперу, приголомшувати публіку технікою, адже класичний спів — це, передовсім, техніка.
Чому не оперна сцена? Це складне питання. Я думала над тим, аби поїхати в «Ла Скала», стажуватися у студії при цій знаменитій опері. І пропозиції відповідні були. Але вважаю, що невипадково мене доля повернула саме на цей шлях, і ніскільки про це не шкодую. Я продовжую постійно займатися вокалом. Класичну освіту я намагаюся реалізувати у своїй музиці. Мені хочеться, аби вона була не прохідною. Перш за все, я — вокалістка. Це я в собі культивую. І це ріднить мене з оперою.
До речі, якщо говорити про академічний спів — я взяла участь у шоу «Зірки в опері». Ось буквально кілька днів тому показали фінальний гала-концерт-шоу, і ми з Владом Павлюком, моїм чудовим партнером по дуету, перемогли, якщо це слово взагалі можна застосувати до музики. Ще була пропозиція виконати партію Травіати в однойменній опрі Дж. Верді на сцені Національної опери. Але річ у тім, що людина я дуже відповідальна і не можу співати «майже оперу», «майже джаз» або «майже поп». Якщо погоджуся на участь у цій виставі, мені доведеться відмовитися, наприклад, від чергового туру або відкласти запис наступного альбому.
— Мені розповідали, як одного дня перед концертом, коли вас гримували (а виконавці, зазвичай, дуже ревно до цього ставляться), ви постійно говорили: «Швидше-швидше, я ще повинна з голосом попрацювати!». Особисто для мене це було свідченням того, наскільки важлива для вас професія. Це помітно і на сцені, й у ваших інтерв’ю, і в особистому спілкуванні з вами. Напевно, це, зокрема, заслуга ваших батьків-музикантів? На якій музиці ви виховувалися? Звідки у вас це відчуття європейської музики і європейської якості?
— Мої батьки — це моє все! Я вдячна їм на все життя! Це люди, які вкладали, вкладають і, гадаю, вкладатимуть у мене як у людину, в мій розвиток, освіту. Я не можу сказати, що у нас удома була пропаганда західної культури. Ні. Мій тато — кримськотатарський патріот, я не знаю більших фанатів свого народу, ніж він. При тому, що він прекрасно знає про всі недоліки у менталітеті, він залишається захисником кримських татар. Тому моє дитинство — це, перш за все, кримськотатарська музика, кримськотатарська мова. Якоюсь мірою це навіть можна було б назвати пропагандою. Але мій батько усвідомлював значення такого виховання, бо людина без коріння — як дерево без ґрунту. Ти маєш розуміти, хто ти, звідки. І коли мені говорять, мовляв, ти ж народилася у Киргизії, я завжди згадую прислів’я, яке любить повторювати мій батько: «Якщо собака народила цуценят у хліві, це ще не означає, що ці цуценята — коні». У мені дійсно намішано багато крові. Моя бабуся по маминій лінії — наполовину українка, наполовину росіянка. Батько моєї мами — чистокровний вірменин. Мій батько — кримський татарин. Отож, я не виховувалася виключно на європейській музиці, у нас удома була і кримськотатарська, і вірменська, й українська, і російська, й азербайджанська, й іранська, і турецька (батько дуже любить східну музику), і, звичайно ж, класика. Напевно, навіть передовсім — класика, адже мої батьки здобули вищу класичну музичну освіту. Тому в нашому домі звучали Бах, Рахманінов. Гадаю, саме вони стали основою мого музичного розвитку.
Пізніше, коли мені було років із дев’ять, я захоплювалася також поп-, соул-музикою — Вітні Хьюстон, Мерайя Керрі. Дякувати Богові, у нашій фонотеці був джаз — Елла Фіцджеральд, Біллі Холлідей, Джеймс Браун. Пізніше вже сама прийшла до Стіві Вандера, Ніни Сімон, поступово привчала себе до складнішого джазу — інструментального — Майлза Девіса, Джона Колтрейна, Білла Еванса...
— У нього, до речі, українське коріння — його мама була із Закарпаття.
— Правда? Цікаво.
Так ось, у мого музичного виховання багато різних джерел, але передовсім це сім’я. До речі, знаєте, для батьків тут головне не передати куті меду, аби хороша музика у дитини врешті-решт не почала викликати відразу. А такі випадки я спостерігала. Я ще не мама, але коли буду нею, мені здається, дуже важливо направити, пояснити, а не перенавантажувати свідомість дитини. Знаєте, це інтерв’ю збіглося з якимось моїм специфічним станом — «питальним», який за відчуттями нагадує стан п’ятирічного малюка. У мене дуже багато питань до світу, до всього, що мене оточує. Смерть улюблених співачок — Емі Вайнхаус, Етти Джеймс, Вітні Хьюстон — чому? Чому з такими геніальними людьми критичної для них миті нікого не виявляється поруч? Чому вони самотні? Це їхній вибір? Чи популярність, успіх у кар’єрі означає повний провал у сім’ї? Рано чи пізно переді мною також може постати вибір...
Повертаючись до вашого питання, моя сім’я жила відповідно до ісламських традицій, хоча мама була і залишається християнкою. Я виховувалася у дуже суворих правилах. Не знала, що таке дискотека. І навіть потім, коли в 14 років вступила до училища у Сімферополі й у мене з’явилася цілковита свобода, ці установки продовжували діяти, я не змінила свій спосіб життя. Врешті-решт, я розуміла, що хочу займатися музикою, але не хочу бути просто черговою співачкою. Якщо співати — значить це має бути мистецтво «від і до». Мотивація стати професійною співачкою була сильнішою, ніж бажання напитися і забутися. В той час я вже розуміла, що жити життям звичайної мусульманської кримськотатарської дівчини я не буду. І зараз для свого народу я в певному розумінні — герой. Коли приїжджаю до Криму, мене дуже тепло зустрічають. А я всіляко намагаюся вкраплювати в свою музику українські й кримськотатарські мотиви. Звичайно, набагато простіше було б записати цілий альбом етнічної кримськотатарської музики, але я випустила англомовний альбом авторської музики, де на більш тонкому рівні використала кримськотатарський мелос. А це — набагато складніше. Та зате з культурою мого народу зможуть познайомитися не лише кримські татари.
— Скажіть, а ви почуваєтеся українкою? До речі, не так давно у Володимирському соборі відбувся молебень, присвячений річниці смерті Петра Григоренка, великого українця, який боровся за права кримських татар. На цьому молебні були присутні також мусульмани. Ми у «Дні» назвали цю подію однією із найважливіших за останній час. Як її сприймаєте ви?
— У моїй сім’ї часто постає питання толерантності, віротерпимості. Я захоплююся подібними подіями. Вони є свідченням того, що, якщо кожен із нас буде толерантним, у нас все вийде. Знаю, що є пам’ятник Петрові Григоренку, що одну з вулиць названо його ім’ям. Таких людей, звичайно ж, потрібно любити й цінувати. Не лише за те, що вони допомагають іншим людям, а передовсім за те, що вони були дуже сміливими. Порушувати ті питання в такі часи! Навіть зараз на це мало хто здатний, хоча у нас начебто демократія...
Що ж до мене, то я — громадянка України на 100%, але — кримськотатарського походження. Це своє світовідчування я несу всюди, хоч де б я була. До речі, не так давно я виступала в Берліні. Мене запросили заспівати на заході, присвяченому 70-річчю Голокосту. Раптом — хтось там згадав, мовляв, кримські татари співпрацювали з фашистами. Дивно, що сталінська пропаганда до цього часу працює! Деякі й сьогодні вірять у те, що було придумано як офіційне виправдання за депортацію цілих народів, не лише кримських татар! Мені було дуже приємно, що представники і єврейської, і української громад були обурені цими висловлюваннями, можна сказати, стали за мене горою.
— Мені видалося дуже цікавим те, що ви постійно переймаєтеся глибокими питаннями. Тоді як наші політики зовсім нечасто ставлять собі питання, вони вважають за краще приходити з готовими відповідями. Як би нам пробити у цій «бетонній стіні» діру, крізь яку щось свіже, живе, шукаюче відповіді вийшло на поверхню?
— Можливо, треба частіше ставити питання — собі, людям, які оточують нас. Тоді ми зможемо швидше знайти відповіді.
— В одному з інтерв’ю ви говорили, що великі надії покладаєте на нинішнє молоде покоління, що вони не успадкують негатив від старшого покоління, будуть відкритими, любитимуть хороші фільми, слухатимуть якісну музику. Звідки такий оптимізм? Адже довкола — засилля зовсім протилежного...
— Напевно, в цьому оптимізмі — вся я. Я вірю у краще, зокрема і в музиці. Вірю: щось повинно статися...
Якщо вже ви про це заговорили, не можу не поділитися своїм нещодавнім враженням. Я нечасто дивлюся телевізор, але нещодавно натрапила в ефірі на групу «ТіК». Одразу прошу пробачення, якщо хтось є прихильником цього гурту. У них у репертуарі є пісня «Сірожине пірожине», а цього разу я почула начебто як продовження — пісню «Заморожине пірожине». Відверто кажучи, мені стало страшно. Навіщо? Адже вас слухають діти! Навіщо робити з них, пробачте, дебілів? Це деградація мови — і російської, і української, це мене дуже лякає. Тут ключова роль належить батькам. Адже діти, так чи інакше, чутимуть низькопробну музику: у маршрутці, в кафе, але питання в тому, що їх чекає вдома — тато увімкне «Сірожине пірожине» чи все-таки класику? Сьогодні не обов’язково професійно займатися музикою, щоб бути музично освіченим. Адже музика — це невід’ємна частина розвитку будь-якої особистості. Зараз дітей активно залучають до танців, фізичної культури, але хороша музика теж украй необхідна, адже вона — фізкультура для мозку і душі.
— Ми в газеті пропагуємо девіз: «Жодного шансу деградації!» На всіх фронтах! Я гадаю, особливо обдарованим і чутливим нашим співвітчизникам варто об’єднатися і створити щось для наших юних співвітчизників, які дуже страждають від цього жорстокого світу. Віталій і Володимир Клички, Олег Скрипка, Енвер Ізмайлов, ви. Щось потрібно зробити разом...
— Потрібні фестивалі! Вам відомий хоча б один фестиваль оперної музики у нашій країні? Почнімо з цього зробили. У нас один-єдиний джазовий фестиваль, який триває три дні і про який практично ніхто не знає.
— Ми в цьому сенсі зробили свій внесок — повернули Стравінського українському народові через публікації на наших сайтах і в газеті писали про Устилуг — місто на західному кордоні України, де Стравінський жив і працював. Світ знає про те, що Стравінського любила Шанель. А де жив Стравінський? А жив він в Устилузі! Потрібні промоутери, нові обличчя, потрібна енергія для великих українських справ!
— Нехай країна і світ дізнаються про Стравінського і його музику завдяки кіно. Або завдяки тому, що його любила Шанель. Не лише поп-музика шукає хітовості. Візьмімо классику або джаз. Ось Фіцджеральд (співає). Ось Пуччині (співає). Поп? Класичний поп! У кожній музиці є своя хітовість. Однак вона буває різної якості. І до молодого покоління можна достукатися часто завдяки саме якісній поп-музиці. Це — тільки шлях. Smile — це не та пісня, яка відображає мою творчість, у моєму репертуарі вона найпростіша, але вона якраз і втілює той самий шлях. Завдяки Smile багато хто дізнався, що у мене в репертуарі є також пісні Find Me, Alas, які складніші за аранжуванням і мелодично. Коли вийшов кліп Find Me, я отримала величезну кількість відгуків. І для мене це показник. Я дуже боялася за цю пісню, бо вона не зовсім стандартна. Але наш слухач вже здатний сприймати таку музику. Більше того, зараз я працюю над другим альбомом. Раніше мені говорили на радіостанціях, мовляв, о’кей, ми візьмемо цю пісню, тільки ви виріжте цей бридж, бо він надто джазовий, надто інструментальний. А для другого альбому я взагалі записала повний симфонічний оркестр. Цікаво, як до цього поставляться програмні директори?
— Мені здається, що певною мірою ви берете удар на себе. Тому що одна річ — бути класичним музикантом і органічно вписуватися у своє класичне середовище і друга — залишатися якісним, працюючи у поп-сегменті. Мені здається, що ви є втіленням нової якості — в українському мейнстримі. Адже ваша музика звучить на каналі «М-1» та на популярних радіостанціях. Ви бачите якісну еволюцію суспільства?
— Мені б не хотілося зараз на себе надто багато брати. Я роблю те, що я люблю, те, що у мене виходить і в результативності чого я впевнена.
У День Соборності я співала на Майдані. Мене слухали люди, більшість із яких — це було очевидно — не могли зрозуміти, куди вони потрапили — на джаз-фестиваль, чи куди? І я їх розумію. Вони прийшли пива попити. Холодно, мінус 10, а я тут заливаюся соловейком. Але якщо хоча б один із них хоча б голову повернув до мене, значить все це недаремно. Шлях до визнання, популярності можна було б, звичайно, пройти швидше, але легких доріг я не шукаю, вони мені не підходять.
— Майже одразу ж після гучної перемоги на «Новій хвилі» ви розійшлися з продюсером Оленою Коляденко, бо перед вами поставили умови: перехід на попсу і вихід на російський ринок. Ви відмовилися. Треба розуміти, що ви у своїй музиці все ж орієнтовані на Захід? Наскільки це реально для українського виконавця — потрапити на західний музичний ринок? І наскільки реально, аби на концерти наших виконавців приходила не лише діаспора, але й місцеві меломани?
— Це може вирішити лише музика, її якість, чи написана вона міжнародною мовою. І більше ніхто нічого запитувати не буде. На британській, американській поп-сценах ви майже не зустрінете чистокровних англійців і американців. Там дуже багато приїжджих. А конфлікт з Оленою стався лише тому, що вона як продюсер, як business woman хотіла мого швидкого злету. Ось співаю «Калинку-малинку» і все — я на вершині! Їй треба віддати належне — вона міркувала прагматично. Приблизно в той період я прочитала книжку Стіва Джобса. Він писав: «Хороший художник створює, великий — краде, а справжній — виконує замовлення вчасно». Олена хотіла, напевно, аби я одразу була великою: аби могла вкрасти якийсь хід, на якійсь відомій пісні швидко піднятися... А мені хотілося бути хорошою, мені хотілося створювати. І зараз це не проходить. Це, мабуть, було головною причиною, чому ми розійшлися і чому я стала працювати з іншим продюсером Ігорем Тарнопольським, і новою командою.
До речі, я шукаю шляхи як заспівати на російській сцені, але доки не знаходжу. Мене російський трохи вибиває з любові до кантилени. Я бачу, що є величезний російський музичний ринок. Питання лише: у яких подіях брати участь? Ось нещодавно повернулася з джазового фестивалю «Усадьба. Jazz Зима» із Санкт-Петербурга. Приймали з першого акорду так, як на сольному концерті у Києві. Ось це мій російський слухач. Мене швидше слухатимуть ті, хто ходить на джазові фестивалі, а не ті, хто з цікавістю спостерігає за врученням премії «Золотий Грамофон» або «Золота калоша». А Олена якраз бачила мене там, серед російських поп-зірок на врученні «Золотого Грамофона». Різниця відчутна. Тому говорити, що я орієнтуюся тільки на Захід — неправильно. Я хочу співати для свого слухача і в Україні, і в Росії, і на Заході. Хочу, аби музика показала мені шлях. Сподіваюся, що мій слухач зростатиме разом зі мною і буде готовий вже слухати щось складніше, ніж мій альбом For Еvery Heart — іншу музику: класичну, народну, мою.
— У нас нещодавно вийшло інтерв’ю з двома відомими композиторами: Грабовським і Щетинським. Крім усього іншого, вони говорили про інерцію, яка існує у їхньому середовищі. І про те, що, якщо ти починаєш виділятися, тебе недолюблюють. А як до вас ставляться ваші колеги?
— Я розумію, що мене можуть недолюблювати.
— За що? За те, що ви інша?
— Так! Це все одно що «бридке каченя». Ну, в якому сенсі? Ось я беру участь у збірному концерті в Палаці «Україна». Співають сорок виконавців і спочатку говорять, що сьогодні буде фонограма. Я одразу виступаю проти цього. Навіщо обманювати людей у залі, з екрану, врешті-решт, бути лялькою? Тоді покличте пародійних артистів, яких зараз є вельми багато. Коли ставлю таке питання, то, звичайно ж, стаю ворогом. Усі тридцять дев’ять народних і заслужених же мовчать. А чого, мовляв, я загордилася? Природно, будуть пересуди і плітки, але я не звертаю уваги. Можливо, я знаходжуся у своїх рожевих окулярах, але мені подобається це. Подобається, що зі своєю командою тримаюся осібно. Ми нікого ніколи ніде не лаємо — за його вибір. Сьогодні ось трішки. Але нічого.
Ось іще випадок. Святкуємо День Соборності. Запросили виступити на Майдані Незалежності. Я тільки-но прилетіла з Куби, де було +27. А в Києві -7. Такі різкі температурні перепади дуже шкідливі для голосу. Постає вибір: співати 40 хвилин чи відмовитися. Ось заспіваю, а потім, не доведи Боже, захворію. Це нікому не потрібно. Як говорив мій педагог: «Завіса відкриється з тобою чи без тебе». Мої тато і мама телефонували: «Не смій співати живцем. Кому це треба? Всі співають «під плюс» на морозі». Але мені потрібен цей концерт, цей ефір — хочу, аби ще раз почули мій голос. По-справжньому хочу! І я ризикую! Співаю живцем. Потім, коли дивилася виступ у записі, не знаю, чи тішу я свою самолюбивість, але мені було приємно від того, що свою роботу виконала від душі.
— Ви згадали про Вітні Хьюстон. Відомо, що ще в дитинстві ви співали її І will always love you. Історія цієї великої співачки — сумна. Очевидно, вона свідчить про певні хвороби музичного світу. А як ви це бачите?
— Це вибір. Це вибір у дитинстві, про який я вже говорила. Що на нього впливає? Не знаю. Мабуть, щось відбувається з цими людьми у процесі того, коли вони не відчувають межі, що наркотики, алкоголь завдадуть їм шкоди. Дар, який дає Бог, має свій ліміт. «Ось тобі не треба — міркує голос — а мені тим більше. Тобі не треба мене берегти: вчасно спати, нормально харчуватися, не вживати допінгів тощо, то мені тим більше». І він їх покидає. Я що відстежила: приблизно за рік до смерті і Майкл Джексон, і Емі Вайнхаус, і Вітні Хьюстон — всі були практично без голосу. Останній альбом Вітні був на межі. Адже голос стирається. Я вам просто раджу коли-небудь сходити до фоніатра і побачити свої зв’язки на спеціальному апараті (коли вчилася в консерваторії, тоді такого ще не було). Коли побачите свої зв’язки, ви будете шоковані — наскільки це тонка ниточка. Можете собі уявити? А вони потрібні співцеві на все життя!!! І, як говорила Елла Фіцджеральд, чим старше стаєш, тим більше хочеться співати. Вона вже сиділа в інвалідному візку, і їй ще більше хотілося співати. Це теж трагедія! Мені чомусь здається, що послідовність така — спочатку йдуть наркотики, алкоголь, нездоровий спосіб життя, потім втрата голосу, потім трагедія через цю втрату і повернення до цих речей.
Коли я вчилася в консерваторії, у мене одного дня пропав голос. Це дисфонія — незімкнення зв’язок: коли від неправильного розспіву ти у результаті переспівуєш, і зв’язки на якийсь час перестають змикатися. Лікується це винятково мовчанням.
— І скільки ви мовчали?
— Місяць. Писала записки, запам’ятала це раз і назавжди. І я не побажаю цього нікому. Таке відчуття, що ти нікому не потрібна. Життя закінчене...
Я ридала за Уїтні як за родичкою. 48 років жінці... Як це могло статися? Це страшно. Я зростала на її піснях. Це дуже великий шматок моєї самоосвіти. Я з тих співачок, хто любить вивчати. Розумієте, адже у кожного з нас різна структура: у афроамериканців — одна, у європейців — інша. У нас апарати інші, і це ж цікаво вивчати, заглядати кожному до рота, пробачте, чому у нього такий звук виходить, а у мене ні? Розумієте, це цікаво. І я це вивчала. Я просто вважаю еталоном тих співачок, які співають як за енциклопедією. І Уїтні настільки правильно співала, що я вчилася з її апарату. Для мене це — втрата.
— Джамало, ви назвали чимало американських і європейських імен. А хто з українських виконавців хто вам подобається?
— Я нещодавно була на концерті «Океану Ельзи», але, на жаль, мені не вдалося побути до кінця — просто не подобається звук у Палаці Спорту. Та, нехай пробачить мене Слава Вакарчук, але там не звучить симфонічний оркестр. Через це навіть на Стінга не пішла. (Ще одна проблема в нашій країні — це відсутність нормальних залів.) Але Святослав Вакарчук — абсолютно український виконавець. Більше того, він сформував таке чітке поняття, що таке український рок. Для України, Росії, Польщі, Казахстану, Прибалтики... У нього є пісні, дуже хороші пісні! І що мене вразило: ось він брав мікрофон, починав співати, а продовжував вже глядач. Здорово! Ще «Бумбокс» дуже подобається. І, звичайно, The Maneken, група Жені Філатова, який не лише чудовий музикант, але й мій хороший друг і саундпродюсер мого дебютного альбому.
— А якщо не з мейнстриму?
— Розумієте, не хотіла б когось образити, не назвавши, бо я стикаюся з цими людьми. Крім того, це їхній вибір, це їхня музика, яку вони люблять. У Ірини Білик були пісні, а зараз? У Ані Лорак були, але знову ж таки... У Тіни Кароль є непогані композиції і в неї виходить знаходити серйозних слухачів в Україні. Але, мабуть, я хочу по-іншому. Я хочу перш за все бути співачкою! Хочу, аби мене передовсім цінували за майстерність. І якщо я потовщаю, (народжу, наприклад), хочу, аби на це не звертали особливої уваги. Від цього не зміниться мій стан: що я хочу співати, хочу вкладати душу в свою музику. Я роблю це щиро.
— Давні греки говорили: найважливіше жити у злагоді із собою. Що вам треба для цього? Говорять, ви на гастролі берете Коран.
— Так, я беру Коран, але це жодним чином не є показником для мусульманина. Вже говорила, що не житиму життям звичайної мусульманки. Я не читаю намаз, а це вже пряме порушення ісламської традиції. Я співаю, врешті-решт, що теж порушення традиції: жінка не може стояти одна без інших жінок на сцені. Але я глибоко вірю в Бога, і це мене рятує. Навіть коли мені дуже важко, це підтримує. Не дає мені жодного права піднестися над іншою людиною, тому що всі ми перед Богом рівні. Не говорю, що не грішна. Дуже навіть. Нещодавно ходила в Театр ім. Лесі Українки на виставу «Цинічна комедія», поставлену за шекспірівською «Міра за міру». Там головна думка, що всі наші гріхи відносні. Тобто ти думаєш: «Ні, він найбільший грішник, він!». Потім, коли дивишся на себе, думаєш: «А сам?». Тому не головне, що беру із собою Коран, я можу його і не брати, хоча для мене дуже важлива ця Священна книга. Найголовніше, що в моїй голові. Я молюся завжди перед виступом і дуже переживаю, якщо це не виходить зробити з якихось причин. Бо я завжди прошу у Господа сил і хороших очей, хороших сердець у залі. І Він дає...
