Джентльмен пензля
Пригадуєте анекдот про справжнього англійського джентльмена, який повинен мати «три Оксфорди»? Сіль анекдоту в тому, що Оксфорд повинні закінчити ще і його дід та батько. Антон Якутович і є такий справжній джентльмен українського живопису. Але це той рідкісний випадок, коли іменами діда — Георгія Якутовича, батька — Сергія Якутовича (а до речі, ще й матері й бабусі — відомих художниць) молодий нащадок не жонглює у підкилимній мистецькій боротьбі, а сприймає просто як данність. Його дар відзначають усі, кому довелось побачити його роботи, а те, що він до захисту диплому (Антон цими днями завершив Українську академію мистецтв і архітектури) — явище в українському мистецтві безпрецедентне.
...Де побачені ці пейзажі, сказати важко. Коли вони мальовані (не в плані фізично календарного часу, а філософсько- естетичного) — ще важче. Полотна, графічні аркуші доволі холодні й зберігають таїну дійства, що колись давно відбулося. І жінки, що зображені на першому плані, як сфінкси загадкові й незбагненні. Чоловіків узагалі немає. На жодній роботі. Немов їх і взагалі не існує.
На переважнiй більшостi творів десь там далеко бовваніють чудернацькі споруди, подібні на... Вавилонську вежу. Навколо застиглість, кам'яне мовчання, відтворене з космічної висоти. І збільшене, неначе у фільмі «Blow up». А от жінка з немовлям (ага, значить, десь там, «за кадром», існують усе-таки чоловіки). Живопис Антона Якутовича вібрує і світиться внутрішнім напруженням кожної часточки полотна. Графіка — гранично лапідарна. Немає нічого зайвого. Все гранично відібрано. Все лаконічно і самодостатньо. Як всяке справжнє мистецтво.
