Етномістерія-бурлеск у форматі 3D

Загалом, цей ювілей, заплановано як гучне загальнодержавне свято, не омине жодного колективу, тож перед кожним із них постало питання: у якому форматі та жанрі має бути перенесена на кін частка творчої спадщини Кобзаря, щоб це було цікаво і сучасному глядачеві, й їм самим?

І тут відкриваються надширокі можливості: попри те, що Шевченко лишив по собі тільки одну завершену п’єсу, а доволі багато його поезій є надто «затертими» від нерозбірливого вживання у радянські часи, все одно залишаються і просто поеми, і поеми драматичні, й містерія «Великий льох», і вірші, й епістолярії, і, зрештою, численні твори про життя самого поета (від дуетної «Стіни» Ю. Щербака до тетралогії «Тарас» Б. Стельмаха). Причому, як доводить практика, масштаб постановок теж може бути діаметрально протилежний. Скажімо, тих самих «Гайдамаків» можна зробити монументальними, багатофігурними (у курбасівській традиції), а можна зіграти як моновиставу (колись це прекрасно робив Михайло Мельник у Дніпропетровську).

Подивимося, що оберуть інші колективи (свято ж  наближається, і до березня зовсім близько), а наразі зауважимо, що зробив Волинський театр, водночас і спростивши, й ускладнивши собі завдання.

Спростив  тому, що звернувся до єдиної, хрестоматійної п’єси Шевченка, знаменної для вітчизняного театру (до речі, минулого року її саму «спіткала» кругла дата — 170-річчя). Доля цього твору, до речі, була вельми непевна — фахівці навіть не можуть дійти остаточного висновку щодо первісної мови його написання. Вочевидь, в оригіналі «Назар Стодоля» — за авторським визначенням,  «малороссийская дия» — був написаний російською, а надалі перекладений українською (не одноосібно автором, але за його участю). В результаті у «канонічному» 12-томному Повному зібранні творів Т.Г.Шевченка текст поданий українською, але з російськими ремарками, які у третій дії теж змінюються на українські.

Нагадаємо, за життя автора на професійній сцені п’єса не ставилася, хоча Шевченко цього дуже прагнув. А от у наступний історичний період вона стала знаком становлення національної сцени: у 1875 р. її презентував у Єлисаветграді артистичний гурток під проводом Марка Кропивницького (предтеча майбутньої «Трупи корифеїв»), для чого композитором Петром Ніщинським була написана розгорнута сцена вечорниць. Ці «Вечорниці» надалі часто виконувалися як окремий концертний номер (тим більше, що й первісно вони доволі умовно були пов’язані з сюжетом), у якому особливої популярності здобув хор «Закувала та сива зозуля».

Відтоді «Назар Стодоля» закріпився на вітчизняній сцені. Театри часто ставлять його й безвідносно до шевченкових ювілеїв — так, уже декілька років ця назва фігурує на афіші столичних «франківців».

У принципі, п’єсу створено у форматі класичних французьких мелодрам початку-середини ХІХ ст., який передбачає екзотичні час та місце дії (біля гетьманської столиці Чигирин у ХVІІ столітті, в козацьку добу, до того ж фінальна сцена відбувається на руїнах старої корчми, де «так страшно»), сталий набір персонажів (благородний герой, який потрапляє у халепу — Назар, стражденна героїня — Галя, лиходій, який кається у фіналі, — її батько, сотник Хома Кичатий), афектовані вияви почуттів, підсумкову дидактичність та моралізаторство. Але, проте, п’єса надає театрові доволі широку територію для жанрових трактувань — від драми до лубка.

Постановник вистави у Луцьку, художній керівник театру Петро Ластівка «ключем» до вистави обрав обставину часу дії з першої ремарки: ніч на Різдво Христове. Відтак і назва спектаклю трансформується: вона звучить як «Різдвяна містерія-бурлеск про сватання на колядування двох женихів до одної дівки, дочки багатого сотника, або Хорунжий Назар Стодоля та його любовні поневіряння».

Відповідно на кону, у вельми історично правдивій оздобі (художники Сергій та Наталя Ридванецькі — досконалі знавці доби козацького бароко!) розгортається багатолюдне святкове дійство. Причому власне історія Назара та Галі, яку обманом ледве не віддали за нелюба, їхньої втечі, переслідувань та іншого стає лише одною зі складових загального карнавалу.

Тож лучани «ускладнили» собі життя тим, що за звичкою, прищепленою режисерськими фантазіями П. Ластівки, знову не поставили просто собі п’єсу як таку, а нашарували на неї купу автентичної живої музики (скрипки, козобас, кларнет, бубни), весільних і різдвяних обрядів та епізодів традиційного вертепу (зі справжніми ляльками). До того ж у кожного персонажа (а у п’єсі їх геть небагато) є пародійний «двійник» із числа бурсаків-колядників-вертепників, тож епізоди фабули розігруються у безкінечному колообігу «віддзеркалень», зміни місцями, перекручень — аби «розв’язатися» серйозною драматичною нотою, коли герої (насамперед Назар — В’ячеслав Погудін, Галя — Людмила Натанчук та Гнат Карий — Ігор Зінчук) намагаються відстояти власне право самотужки, без підказок та маніпуляцій, грати свою роль у цьому вертепі життя.

Вельми штучний авторський фінал (із раптовим «перевихованням» підступного Хоми) постановник теж трансформує у вельми фантазійний спосіб. Для цього із самого початку на кін виведений відсутній у п’єсі суперник Назара — вищий за нього за статусом літній полковник Молочай (Анатолій Романюк). І коли Хома (Олександр Якимчук) — не такий зловісний, як у автора, а розгублений, апелює до полковника (мовляв, я ж слово давав), той, уповні в дусі Возного з іще одного культового твору, «Наталки Полтавки» І. Котляревського, добровільно зрікається нареченої на користь її молодого обранця.

...У місті, де є лише один великий театр (знані луцькі ляльки — це все ж інша історія), він змушений виконувати найрізноманітніші функції — бути і драматичним, і музичним, і демократичним, і елітарним, і інтелектуальним, і просвітницьким. У цьому сенсі луцького «Назара Стодолю» можна вважати своєрідним «3D-посібником з етнографії та культурології». Але у цьому визначенні є щось «комп’ютерно-віртуальне», несправжнє. Вистава ж просто-таки вирує вітальною енергією, основними «моторами» якої виступають Олена Ластівка (Стеха), Богдан Якимчук (бурсак-вертепник: Галя, Коза), Д. Репюк (господиня вечорниць, чорт, москаль-стрілець), Сергій Басай (Назар, ангел), Анатолій Сичук (Кичатий, Ірод). І хоча у даному жанрі не випадає говорити про глибоку розробку характерів, та блискавичне жонглювання масками вдається всім без винятку акторам.

Тож якщо у недавній версії Львівського театру ім. М. Заньковецької у постановці Ф. Стригуна «Назар Стодоля» постає як драма часів Руїни, то у Петра Ластівки (у співпраці з композитором і аранжувальником Оленою Бєлкіною, диригентом Миколою Гнатюком, балетмейстером Володимиром Замлинним) — як своєрідна вітчизняна версія «комедії дель арте», образ світлої та веселої (але з дещицею містики) «ідеальної України», котра живе у серці та мріях кожного з нас.

І, напевне, волинські глядачі на наступні новорічно-різдвяні свята чекатимуть на повернення на кін цієї «сезонної вистави». Так само, як і ми, за звичкою, від діда-прадіда чекаємо Нового Року та Різдва — початку чогось нового, ще незнаного, та обов’язково кращого, ніж було до того.

А театральна Україна в цілому у свою чергу чекатиме творчих висловлювань щодо Т.Г. Шевченка інших колективів — на іншому матеріалі, в інших жанрових абрисах, але з не меншим завзяттям, ніж те, що продемонстрували лучани.