«Фарботони»

«Фарботони» — потужний і довготривалий мистецький проект, що займає вагоме місце у фестивальному просторі вітчизняної музичної культури. Окрім традиційних концертних акцій (виступи Національного ансамблю солістів «Київська камерата», мистецький проект «Музичні діалоги: Україна-Німеччина» за участю знаної німецької піаністки Фредеріки Ріхтер, літературно-музичний вечір за поезією Софії Майданської та Івана Франка) в рамках фестивалю пройшов II Міжнародний конкурс юних композиторів та піаністів, у якому брали участь понад 40 музикантів та високоавторитетне журі з представників піаністичної та композиторської еліти України, Білорусі, Німеччини, Канади й США.

— Канів — справжня духовна столиця України, — вважає генеральний директор «Фарботонів», корінний канівчанин , нині киянин, композитор та піаніст Іван Тараненко. — Під час нашої подорожі до Чернечої гори всі учасники фестивалю змогли це відчути... Вірші Тараса Шевченка звучать у тому краї настільки актуально, ніби писалися сьогодні. Дух великого поета немов літає над нами усіма…

«Фарботони» — маленький фестиваль, але про нього вже знають у Європі. В моїх планах — проводити концертну роботу не лише у Кам’янці, Городищі, де народився Гулак- Артемовський, а й в Умані, Черкасах, Корсуні (там є замок графині Лопухіної, в якому на початку минулого століття жив Микола Бердяєв).

— Попередні фестивалі проводилися у Шевченківському заповіднику?

— Частково так. Перший конкурс піаністів пройшов у 2003 році. Тоді ми привезли до музею відреставрований рояль відомого українського композитора Михайла Адамовича Скорульського. За це я хочу щиро подякувати його онучці, Роксані Микитівні Скорульській та директору Музею ім. Лисенка — саме вони допомогли нам у той момент, коли Каніву знадобився гарний інструмент, на якому можна було виступати на фестивалі. Цей рояль прекрасно звучить, хоча йому вже більше 110 років... До речі, фойє Музею в мініатюрі у Каневі нагадує зал Національної філармонії України. Там виступало чимало провідних українських виконавців, зокрема, ансамбль «Київська камерата» та клавесиністка Наталія Свириденко. Саме під її художнім керівництвом вперше за сто років в Каневі відбулася постановка опери «Сокіл» Бортнянського...

— Зараз Канів переживає не найкращий період свого існування. Як ви вважаєте, чим можна привернути увагу місцевих жителів до фестивалю? — Нині чимало українських міст знаходиться у стані занепаду чи стагнації. Та у Каневі це особливо болісно сприймається. Втім, музичне життя вирує не лише у столиці. Наприклад, викладачі музичних шкіл, незважаючи на мізерні зарплати, працюють, як сподвижники, відчуваючи свій духовний обов’язок нести прекрасне у життя. А ще сто років тому у Каневі був місцевий театр, де завжди збиралися аншлаги (саме у Каневі похований знаменитий дореволюційний актор Лєнський). Висока культура втрачена вже за радянських часiв. Хоча у порівнянні з сьогоденням, у залі районного Будинку культури виступали провідні майстри. Можна пригадати з яким успіхом проходили концерти Московського малого симфонічного оркестру під керівництвом Костянтина Симеонова, Захара Бронна... Своїми мистецькими «ін’єкціями» ми намагаємося відродити високе мистецтво. Я звертаюся до музикантів частіше приїздити у Канів. Тут дуже вдячна публіка, і ви отримаєте чимало позитивної енергії від концертів.

— Кажуть, що перші «Фарботони» дехто вважав ледь не авантюрою…

— На першому фестивалі я був не лише директором, бухгалтером, а й навіть шофером — все доводилося робити самому. Коли прийшов до Черкаського управління культури з ідеєю про проведення фесту, мені відповіли: «Це авантюра!» Прийшлося доводити, що фестиваль місту дуже потрібний. На ньому вже погодилися виступати багато цікавих музикантів: бандурист Роман Гриньків, фортепіанний дует Юрій Кот — Ірина Алексійчук, Київський квартет саксофоністів, хор Національного університету культури та мистецтв Дмитра Радика… До речі, чотири фестивалі ми провели без підтримки обласних та міністерських структур, а лише за допомогою спонсорів та меценатів. На сьогоднішньому конкурсі в нас є непогані спонсори, такі як ВКФ «Рембудреставрація», Фонд «Європа-Контакт», Товариство «Ukraine Kontakt», але таких потужних представництв, як раніше — немає. І я вдячний Міністерству культури і туризму за те, що воно вже три роки поспіль суттєво допомагає із проведенням наших акцій.

Я вважаю, що «Фарботони» мають йти далі, розвиватися. Якщо в якийсь момент ми відчуємо, що фестиваль повторюється, стає нецікавим, то не буде сенсу його продовжувати. Основна наша мета — зацікавити молодь, надати їй можливість відкрити для себе прекрасне музичне мистецтво... Ми плануємо проведення II конкурсу виконавців на струнних інструментах: скрипка, віолончель, гітара, бандура. У наступному році братимемо участь у «Днях культури України у Німеччині». Наші лауреати виступали на конференції в Лейпцигу «Українська музика: шляхи становлення національної ідеї в європейському контексті». Заплановано гастрольне турне по Білорусі, Литві, Польщі, Словаччині, Угорщині, Німеччині та Франції. Є пропозиція від наших друзів вже наступного року зробити Україно-німецько-польский фестиваль.

— А тепер поговоримо про творчість. Вам чи не єдиному з київських митців вдалося зробити у нашій столиці самобутній осередок фольк-джазу. З чим пов’язане таке нестандартне для академічного композитора заняття?

— Я себе не уявляю без написання академічної музики і була б така можливість — тільки цим би i займався. Але, на жаль, у нас в Україні цим не заробиш на шматок хліба... Я давно захоплювався джазом та фольклором. Мені цікаво поєднувати в експериментальній стилістиці ці різні музичні жанри. Наприклад, зробив обробку української народної пісні «Ой була я сім літ удовою». Солістка співає її в автентичній манері, а імпровізаційний контрапункт голосу грає саксофон. Співачці акомпанує квартет струнних, який виконує «повітряні» звучання по всіх струнах. На мій погляд, цей твір може бути виконаний у програмі будь-якого фестивалю: джазового, фольклорного, академічного, навіть модернового.

— Резонансу у публіки набув ваш недавній проект, презентований у Національній філармонії, присвячений Івану Франку…

— У програмі поєдналося слово, музика, хореографія, акторська гра та спів. Франко представлений як молода, романтична людина, а не революціонер чи «каменяр», яким ми всі звикли його сприймати за радянських часів. З поезії Івана Франка, його листів до Ольги Рожкевич поетесою Софією Майданською була скомпонована композиція: щось на зразок «Страждань молодого Вертера» Ґете. У вечорі брали участь музиканти з ансамблю «Київські солісти» Богодара Которовича, баритон Валерій Буймістер, молодий співак Маркіян Свято, гітарист Євген Мітін (до речі, один iз лауреатів нашого конкурсу), бандурист Роман Гриньків…

— Гриньків — ваш найулюбленіший музикант. Ви часто виступаєте разом. Хто iз вас домінує в цьому тандемі?

— Тут важко сказати: хто на кого впливає. У спільних імпровізаціях ми, дійсно, відчуваємо один одного спиною і навіть закінчуємо водночас… Роман Гриньків — унікальна людина. Він вміє робити з нічого щось: наприклад, взяти одну нотку і з неї виплести цілий твір. Із бандури він зробив універсальний інструмент. Роман постійно у пошуку, не дає зупинитися на місці, спонукає й далі прогресувати.