Цього року, якщо вірити його організаторам, кінофестиваль «Молодість», який за 29 років свого існування перетворився на визначну пам'ятку Києва (майже як Лавра або Софія), обіцяє бути настільки розмаїтим і насиченим, що говорити про якусь одну родзинку цього феєричного кінококтейлю, певно, було б некоректно. На радість київських кіноманів у програмі фестивалю маса фільмів, що задовольнять глядачів-гурманів, здатних не тільки належно оцінити оригінальність кухні, але й посмакувати нюансами. Власне, чим порадує «Молодість» цього року, так це широтою спектру смаків. На нещодавній прес-конференції впорядники деталізували складники фірмового фестивального коктейлю, яким він буде 1999 року:

ГОФФМАН ЄЖИ, мастодонт польського кіно, професіонал історичних драм і розмашистих масовок. Значну частину свідомого життя присвятив екранізації трилогії Генріка Сенкевича. 23 жовтня «Молодість» відкриється останнім, найуспішнішим фільмом Гоффмана, «Вогнем і мечем». Цей блокбастер у Польщі вже огорнули багатошаровою аурою глядацьких захоплень, та головне те, що завдяки популярності фільму зріс й інтерес до України, історія якої, як виявилося, не обмежується лише «Коротким курсом вживання сала». До Палацу «Україна» київську прем'єру «Вогнем і мечем» приїде представляти вся знімальна група на чолі з Гоффманом, як і було оголошено на прес- конференції у Каннах. Усі знають, що у фільмі знялися такі актори, як Данієль Ольбріхський, Богдан Ступка (інтелігентність нашого Богдана Хмельницького Гоффману у польській пресі не пробачили: чому, цікавилися журналісти, у фільмі не протиставили йому не менш освіченого шляхтича?), Руслана Писанка, москвич Андрій Домогаров (якого у Польщі тепер вшановують як місцевого Ді Капріо). Однак мало хто знає, що цей світовий кіношедевр Єжи Гоффман планував зняти у Києві, на кіностудії імені Довженка, про що розповів читачам «Дня» її директор Микола Мащенко. Причому, навіть декорації обіцяв потім залишити для екранізації «Богдана Хмельницького». Метрові, як це в нас прийнято, відмовили вітчизняні правителі від культури, які прислухаються не стільки до здорового глузду (а звідки йому взятися?), як до ультраправих завивань на кшталт: «Навіщо нам фільм, де українці негарні?». Врешті-решт Гоффман свій «антиукраїнський» фільм зняв, а кіностудія Довженка замиршавіла остаточно. Це стосовно питання про український патріотизм.

ЖУРІ . Нове в системі фестивального журі — офіційне представництво ФІПРЕССІ — міжнародної федерації кінокритиків, авторитет якої свідчить і про новий рівень, на який вийшов київський кінофестиваль. До того ж, конкурс оцінюватиме Міжнародне журі, Екуменічне (також уперше) і міжнародне журі федерації кіноклубів. Очолить цього року Міжнародне журі голландський кінорежисер Йос Стеллінг, якого визнають «культовим» (нормальною мовою цей термін, мабуть, звучатиме так: «розрахований на вишуканих поціновувачів», «смачний») у голландському кінематографі, який і сам по собі уже «культовий». Його феноменальні фільми «Стрілочник» і «Зал очікування» залишили теплі почуття в душах київських глядачів, яким цього разу вдасться подивитися не лише старі картини метра, а й останню його роботу «Ні літаків, ні потягів» (1999), місце дії якої — усе той же зал очікування, у якомусь сенсі, літаків та потягів, а у якомусь — такого собі неперсоніфікованого Годо. Міжнародне журі присудить гран-прі «Молодості — ХХIХ», полишивши питання толерантності конкурсних картин на суд Екуменічного журі, у складі якого європейські представники протестантських та католицьких церков. Як заявили на прес-конференції організатори, до його складу ввійде також представник православної церкви однієї з українських конфесій.

ІНТРИГА, чи то пак конкурс, сенс і рушій будь-якого фестивалю, цього року буде на «Молодості» як ніколи напруженою (варто зазначити, що навіть не прийняті на конкурс «Молодість» стрічки не без інтересу переглянули глядачі менш іменитих фестивалів). Як завжди, у конкурсі кінодебютів чотири номінації: повний і короткий метр, студентські картини, документальні фільми. Цього разу у номінації повнометражного фільму постануть не тільки стрічки з Німеччини, Японії, Франції, Чехії, Швеції, Англії, але і з України (див. також « УКРАЇНСЬКЕ КІНО» ). Проте, на нашу суб'єктивну думку, два найсерйозніших претенденти тут — «Тувалу» Файта Хелмера і «Чортів Омоль» Лукаса Модіссона (Луки Мудіщева, як одразу ж «охрестили» його кінокритики). Перший фільм знято давнім улюбленцем «Молодості», який якось «прогримів» у нас короткометражним трилером-мелодрамою «Мийник скла»; нинішня його стрічка зовсім свіжа, усього чотиримісячна, й «Молодість» — перший кінофестиваль на її життєвому шляху. Це чарівна притча про любов в абсурдному світі, який дивовижно нагадує нашу реальність. Головну жіночу роль зіграла Чулпан Хаматова. Тут вона, як і в «Країні глухих» Тодоровського, опинилася серед мовчазних героїв, тому що «Тувалу» — це картина без слів, — красивий і великий німий. В «Омолі» ж слів достатньо, і любові також. Історія двох дівчат, що знемагають від туги в глухій провінції, вже зібрала масу відгуків на найбільших фестивалях цього сезону, включаючи й Каннський. Інтригою в «ІНТРИЗІ» також буде справжнє «британське вторгнення»: практично в кожній частині конкурсу заявлено по кілька фільмів із Великобританії, прорив якої в світовий кінематограф став безперечною особливістю кіносезону-99, що відразу ж зафіксував чутливий барометр «Молодості».

КАРАКС ЛЕО. Французький кінорежисер, який у 22 роки покорив глядачів Канн і Нью-Йорка тонкою стилізацією під «нову хвилю» — фільмом «Парубок зустрічається з дівчиною» (1984). Після цього за ним усталилась репутація «головної надії європейського кіно», тому поява «Пола Ікс» у фестивальній програмі Канни-99 дозволила багатьом критикам заздалегідь зачислити Каракса, який до цього не знімав від початку 90-х, до безумовних фав оритів каннської програми. «Пола Ікс» (загадкова назва — це абревіатура «Pierre, ou, les Ambiguetes», книги Германа Мелвілля, що вразила Каракса, коли йому було 18), попри цікавий акторський склад (у головних ролях — Катрін Деньов та Гійом Депардьє, які разом з режисером обіцяли бути гостями «Молодості») та інтригуючу тему інцесту, який, за задумом режисера, трактується як спроба героя вирватися за межі механічного існування, — багатьма був охарактеризований як невиразний. Добре, що цього разу нема необхідності вірити критикам на слово — усього через півроку після Канн у рамках «Молодості» фільм буде показано в ультрасучасному залі «Кінопалацу», керівництво якого, незважаючи на ажіотаж, пообіцяло не піднімати цін на фестивальний перегляд.

РЕТРОСПЕКТИВА «МОЛОДОСТІ» — регулярна спроба київського кінофестивалю подивитися якомога далі назад і вшир на історію сінематографу. Схоже, цього разу кіномани ризикують вивернути собі шию. По- перше, в рік параджановського ювілею «Молодість» покаже найповнішу ретроспективу його фільмів, включаючи й ранні роботи, які, на думку багатьох, навіть важко назвати параджановськими. Однак вони і є тим гумусом, з якого постали такі шедеври майстра, як «Тіні забутих предків» або «Колір граната». Втім, «Молодість» не обмежилася однією лише кіноретроспективою Сергія Параджанова: в рамках фестивалю пройде також виставка його художніх робіт.

Якщо посмертне вшанування Параджанова — досить традиційний у нас вияв запізнілого визнання, то ретроспектива великого українського оператора Вілена Калюти — це спроба зламати безглузді стереотипи й віддати належне нині сущим. Невелику панораму своїх робіт Вілен Олександрович, до речі, член журі фестивалю, уклав сам. До неї увійшли «Білий птах з чорною відзнакою» режисера Юрія Ільєнка, три прославлених фільми Романа Балаяна: «Бірюк», «Поцілунок», «Польоти уві сні і наяву». Об'єктив Калюти став також найважливішою складовою двох картин їх величності Микити Михалкова: «Урги» і оскароносних «Втомлених сонцем» (останній, між іншим, покажуть у «Кінопалаці» у всій красі «Долбі»- системи). Оргкомітет «Молодості» зараз зайнятий пошуками однієї з останніх робіт Калюти «Хвилини мовчання»: поки що наявний тільки робочий матеріал фільму, останній монтаж якого здійснювався у Москві і загубився десь в архівах.

Заслуговує уваги й ретроспектива Марка Донського, чий фільм «Райдуга» (1943) з великою Наталею Ужвій і Ніною Алісовою в багатьох українських довідниках називали володарем єдиного «Оскара» в історії українського кіно. Внесемо деякі уточнення, «Райдуга» дійсно була відзначена 1944 року в Америці, але не «Оскаром», а досить престижним призом Асоціації кіно та радіо США, який замінили в СРСР на «Оскар» для простоти вимови.

Та, як мовиться, «Оскар» у житті не головне. Ось найбільшому з майстрів кіно ХХ століття Альфредові Хічкоку й тому «Оскар» дали уже під завісу його кар'єри за внесок у розвиток кінематографа. Та цей факт свідчить про відносність «Оскара», певно ж, а не самого Хічкока, ретроспективу якого підготувала «Молодість». Приурочена до сторіччя людини, яка, за висловом Франсуа Трюффо, «краще за інших відобразила на плівці почуття страху», майстра лякати і смішити водночас, ретроспектива зосередиться, переважно, на його доголлівудсько-британському, періоді. Поміж інших нам обіцяні й два шикарні шпигунські трилери: «Людина, що забагато знала» (1934; авторський рімейк — 1956) та «39 кроків» (1935). Саме через ці фільми Хічкока уперше лаяли за нехтування законами правдоподібності, на що майстер відповів: «Піклуватися про зміст фільму — це те ж саме, що думати про смак яблук на натюрморті».

Для повноти огляду іменних ретроспектив слід зазначити також і про підбірку фільмів італійського актора Вітторіо Гасмана. Їх покажуть у київській «Кінопанорамі» і, судячи з усього, там буде на що подивитися, адже Гасман знімався в таких зірок, як Еторе Скола («Тераса»), Діно Різі («Чудовиська», «Обгін»), Роберто Росселіні («Чорна душа»), Джузеппе де Сантіс («Гіркий рис»). Одне питання усе ж виникає: якщо дивитися все це, то як же стане сил на все інше? Питання риторичне.

УКРАЇНСЬКЕ КІНО уперше за останні роки заявлене у всіх номінаціях. Схоже, вітчизняний кінематограф віднаходить свою надію у жінках- режисерах. У повному метрі заявлено фільм «Аве, Марія» Людмили Єфименко — спроба, за її твердженням, зробити касове, комерційно успішне кіно. Можливо їй це і вдасться, адже оператор «Аве, Марія» — незаперечна величина українського кіно Юрій Ільєнко, а одну з головних ролей зіграв Олег Драч — прекрасний театральний актор, на жаль, здебільшого відомий масовому глядачеві, як телеведучий. Серйозні шанси Україна має в короткометражному конкурсі, де, не дивуйтеся, представлена короткометражка Кіри Муратової — вона зняла свій перший у житті короткий метр «Лист до Америки» і уже встигла ним збентежити Венеціанський кінофорум (за відгуками кінокритиків, присутніх на фестивалі, реакція була повна подиву — ніхто нічого не зрозумів). У документальних дебютах представлено фільм Сергія Познанського «Стан» і цікава за задумом стрічка Олеся Саніна «Гріх» — це «кіно про кіно», присвячене Леонідові Осиці та зйомкам фільму «Камінній хрест». Що стосується студентського конкурсу, то шанси України тут 3 з 35 можливих (значно скромніші, ніж, скажімо, у росіян або німців). Та справа, як мовиться, не у кількості.

ФАРАОНИ — режисери зі складною долею й важким характером, які з огляду на це і знімають кіно про згубний вплив тоталітаризму. Таким режисерам незатишно за будь-якого уряду, вони тривалий час сидять у своїх целулоїдних вежах, посварившись з усіма поспіль. Коли ж вони зі своїм дбайливо висидженим дітищем виходять у світ, відбуваються скандал або сенсація. Таким є Сергій Овчаров — візуальний самородок, автор дотепного і безсловесного «Барабану», режисер, чиї плівки якісь кіношні терористи різали бритвами. Свого короткометражного «Фараона» Овчаров робив, як то кажуть, вручну. Коли ж на Берлінале-99 досвідчена публіка побачила у кінці фільму титри з іменами живих виконавців, то не повірила своїм очам: настільки віртуозним був рукотворний Стародавній Єгипет, створений російським кинолівшою. Результат — «Золотий ведмідь». Шикарна картинка в кадрі — це риса ще одного відлюдника-кінематографа Олександра Сокурова. У нинішньому сезоні він таки дожив до своїх скандалу й сенсації, байдужий і до першого, і до другого. Його «Молох» (прем'єра відбулася цього року у Каннах, де фільм отримав нагороду за найкращий сценарій, хоч, подейкували, сценарій тут ні при чому, — просто «Молох» не можна було не нагородити) про життя Адольфа Гітлера й Єви Браун буде показаний на закритті фестивалю 31 жовтня. Написано про фільм багато: мовляв, красиво, однак нуднувато, фюрера показано жалюгідним паскудником тощо. Побачимо. А якщо оргкомітету вдасться домовитися ще й із Олексієм Германом стосовно показу його «Хрустальов, машину!», то тоді комплект фараонів буде повним. Це фільм, за яким у народній свідомості закріпилася репутація режисерського подвигу: Герман робив його 10 років, причому не одноразово перемонтовував, прагнучи досконалості. Після показу фільму минулого року у Каннах його лише кілька місяців тому побачили у Петербурзі та Москві. Судячи з преси, протягом цих двох місяців фільм був, якщо і не найголовнішою, то однією із головних культурних подій — так багато про нього за цей час було написано. Чи побачать його глядачі «Молодості», поки що невідомо.

«ЕРОТИЧНІ ІСТОРІЇ» — ілюзія плотської любові на екрані. Сексуальний варіант поширених колись у СРСР кіноальманахів: принцип побудови приблизно той самий, однак пафос творення тут вилився в тягучі роздуми інтелектуалів на між- і внутрішньостатеву тематику. Перший випуск «Еротичних історій» уже демонструвався на попередній «Молодості», сила ж нинішнього сеансу у тому, що всі «Історії» вперше будуть показані в київському «Кінопалаці», який нарешті порушив монополію Голлівуда на своєму екрані заради добірного європейського кіно. «Еротичні історії-1» — це просто рафінад кіноеротики: тут і новела «Зал очікування» культового Йоса Стеллінга (див. «ЖУРІ» ), і ще один голландський фрагмент про любов дантистки до намальованого парубка («Голландський майстер» Сьюзен Сайдельман), і американська побрехенька про кохання в шикарному сантехнічному антуражі («Волога» Боба Раффельсона). Третя ж частина «Еротичних історій» становить собою вибухову суміш, виготовлену силами грузина, грека та американця. Георгій Шенгелая (не плутати з Шенгелія), син радянського кінокласика Ніколи Шенгелая, раніше був знаний фільмом про знаменитого художника Піросмані. Мальовничим виявився і його любовний «Грузинський виноград» — мелодрама, про те, як грузинські жінки ділять (точніше, не ділять) грузинського чоловіка. Антоніс Коккінос у своїй притчі «Помріємо трохи» сплітає в одне ціле сни, палку пристрасть та реальність. Найколоритніший серед трійки авторів нью-йоркський литовець Роза фон Праунхайм — гомосексуаліст, підпільник і авангардист, що зняв новелу під красномовною назвою «Я так тебе люблю, що з'їв би».

«ЮХА». Заради цього сенсаційного фільму фінського режисера Акі Каурісмяки до Берліну, де відбулася світова прем'єра «Юхи» у паралельній програмі Берлінале-99 «Форум молодого кіно», з'їхалися глядачі, критики й кіноділки з усього світу. Квитки розкупили задовго до перегляду. Критики, що побували в Берліні, одностайно характеризують фільм Каурісмяки не тільки як найбільш складний для сприйняття, але і як безперечну сенсацію, «повне захоплення». Класичний фінський роман, написаний 1911 року, екранізований у жанрі німого кіно: сеанси в Берліні пройшли у супроводі справжнього живого оркестру. Чи буде настільки ж розкішним київський показ? Навряд чи, проте атмосфера напруженого очікування, що супроводжує фільм, схоже, вже передалася і киянам. Близька нам і фабула роману, що ліг в основу сценарію, — такий собі класичний український сюжет «Кохайтеся, чорноброві, та не з москалями», щоправда, у самому фільмі росіянин перетворився на міського фінського франта, власника кубла. Жанр фільму дехто визначає досить оригінально: «німий трилер категорії «Б».

***

P. S. «Уже після двох келихів цього коктейлю людина стає настільки одухотвореною, що можна підійти і цілих півгодини з відстані півтора метра плювати їй у пику, і вона нічого тобі не скаже» (Вєнєчка Єрофеєв, «Москва-Пєтушки»).