«Гармонія мене не цікавить»

— Мадемуазель Ардан, почну з дещо незвичайного запитання. Наскільки мені відомо, ви незабаром повинні дебютувати як режисер. Розкажіть про це трохи детальніше.

— Цей проект з’явився як подарунок. Один продюсер запропонував 20 різним режисерам зняти 20 різних любовних історій, дія яких відбувається в 20 різних округах Парижа. Я спочатку відмовлялася. Та коли дізналася, що навколо мене будуть справжні, великі режисери — Жан-Люк Годар, брати Коени, Вуді Аллен, — прийняла пропозицію. Крім того, цей проект — гарна вправа у стилі. Адже там чіткі правила, дія одного фільму не може бути довшою, ніж п’ять хвилин, сама історія повинна відбуватися саме в моєму районі. Написала коротку історію, потім довелося чекати, поки профінансують картину. Коли з’явилися перші гроші, настала осінь. Знову довелося чекати, тому що було повно опалого листя, а мені листя потрібне на деревах, тому що воно в центрі історії. Тому, можливо, я зніму картину за пару місяців.

— А який фільм став для вас визначальним як для актриси?

— Мій дебют — «Сусідка» Трюффо. Так я стала кіноактрисою, а до того грала в театрі. Адже тоді все було насправді дуже замкнено. Ти була або театральною, або телевізійною, або кіноактрисою. Потрібно було вибирати — або-або. Я, оскільки працювала на сцені, ніколи не думала, що буду зніматися. Це теж здійснилося як подарунок. Втім, я завжди вірила у всі фільми, в яких брала участь. Щоразу я приходжу на зйомки з усмішкою. Потім, заднім числом, ти бачиш, що були картини успішні й провальні. Але я все одно не шкодую, оскільки під час зйомок завжди була щасливою. По-моєму, краще інстинктивно зніматися у фільмах, ніж стратегічно. Бо, якщо помиляєшся в стратегії, — значить, ти все провалив, а якщо ти зробив щось заради задоволення, то задоволення залишається з тобою.

— Але все-таки, що таке актор? У чому головна небезпека вашої професії?

— Суть акторства — загадка. Причини, через які стаєш актором, залишаються нез’ясованими. Я завжди вважала, що двигуном актора є задоволення. А найбільша небезпека — втратити свою душу.

— А наскільки ви залежите від режисера?

— Актори та актриси залежать насамперед від людських бажань. Тут справа не в справедливості чи несправедливості цього неконтрольованого бажання. Це як правила гри, і це тебе збуджує. Як тільки режисер пропонує роль вам, значить, він хоче саме вас, і половину роботи вже зроблено. Тому що актору потрібна любов, потрібна теплота, завдяки якій він розкриє свої крила. І коли ти знімаєшся у нового режисера, ти вступаєш у новий світ, і новий погляд дозволяє нові вчинки.

— У такому випадку, у кого ви б ніколи не відмовилися знятися?

— Ніколи не піду навіть до режисера, якого обожнюю, із закритими очима. Тому що для мене це буде вищий смуток — знімаючись у великого, улюбленого режисера, грати роль, яка мені не подобається. Я краще буду чекати чогось, що, зрештою, не здійсниться, ніж розпрощаюся зі своєю мрією.

— Багато молодих фільммейкерів сьогодні, як уявляється, зорієнтовані на комерційний успіх, на масову споживчу аудиторію. Вам вдається порозумітися з ними?

— Не хотіла б, щоб у кожного режисера було своє гетто. Самі визначення — «молоде кіно», «молодий режисер» — синоніми «французького кіно», «жіночого кіно». Але для мене кіно не має статі, віку або національності. І у молодих, і у старих, незалежно від віку, може бути один і той самий менталітет. Тут усе залежить від енергії, ентузіазму, новизни. Це мені нагадує спори з «Чайки». Не треба будь-якою ціною, обов’язково винаходити нові форми. Головне — бути правдивим. А що стосується споживачів — вони такі ж люди, як і ми. Іноді тобі більше подобається любовна історія, в інший час — детектив. Людина-споживач, глядач, по суті, є абсолютно невловимим.

— Чи можете ви зараз оцінити стан справ у французькому кіно?

— У мене не повинно бути судження про французьке кіно, тому що з самого початку моєї кар’єри мені говорили про кризу французького кіно. Це те ж саме, якби я була виноробом, і мені твердили про кризу вина… Я ж вважаю, що французьке кіно існує, і воно дуже живе. Можливо, його важко експортувати, але не треба забувати, що Франція — третя країна у світі за кількістю знятих фільмів. І чим далі, тим більше режисерів і фільмів. Це правда, що наше кіно розвивалося й розвивається завдяки допомозі та підтримці держави. Але держава повинна завжди допомагати національному кіно.

— Якщо переходити до конкретних імен: як вам працювалося з Озоном у «Восьми жінках»?

— Зовсім не важко. З іншого боку, мені було складніше, тому що я з’являюся пізніше за всіх, мій перший кадр — я відкриваю двері і дивлюся на сімох актрис, які дивляться на мене. Озон дуже сильна особистість, і він користувався нашими і позитивними, і негативними якостями. Його коктейль є успішним, тому що ніхто не займався чужою справою. Крім того, він багато працював до зйомок і передбачив усі можливі деталі.

— У нещодавньому фільмі Дзеффіреллі ви зіграли Марію Каллас. Наскільки важко було грати таку роль?

— Я вважаю, що коли історичний персонаж стає зразковим, він ще набуває й пригодницько-романтичних рис. У Каллас цікаве не її щоденне життя, але її артистичний характер. Вона змогла стати кіноактрисою, зіркою, тому що в неї були певні почуття, етика, свій особливий шлях, який відрізняв її від інших людей. Грати Каллас — на зразок виконання партії леді Макбет. Тому що завдяки таким персонажам ти дізнаєшся більше.

— Як ви створюєте своїх героїнь?

— Створення персонажа — загадкова справа. Як я вже говорила, я можу грати тільки тих, хто мені подобається. Якщо вони мені подобаються, то це означає, що я їх розумію. Розуміючи їх, я відчуваю їхні емоції. Я завжди довіряю своїм персонажам. Звичайно, актор постійно в масці, але він все одно є результатом своєї власної суті. Ви можете дивитися «Гамлета» 20 разів підряд, але якщо головного героя будуть грати 20 різних акторів, то буде 20 різних Принців Датських.

— Якщо говорити про співвідношення правди гри і правди життя, — чи є фільм, у якому ви зіграли свою повну протилежність?

— У Алена Рене в «Коханні до смерті» мені дісталася роль жінки дуже щедрої, дуже доброї, дуже відкритої до інших людей, абсолютно неегоїстичної.

— Та чи є у вас риси характеру, яких немає у ваших героїнях, і чи є щось, що ви запозичили у них?

— Усі ролі чинять вплив майже підпільно, загадково, неконкретно на тебе самого. Я дуже добре пам’ятаю одну з перших реплік моєї дебютної картини «Сусідка». Я говорила тоді: «Щось у мені віддаляє людей від мене». Я завжди вважала, що це якоюсь мірою правда.

— Питання дистанції дуже важливе... Які ролі змушують вас страждати?

— Пам’ятається, я грала в театральній постановці «Музики» Маргеріт Дюрас. Це історія чоловіка й дружини в ніч розлучення, і вони обговорюють свої проблеми всю ніч. І мені було дуже важко й боляче грати любовну історію, яка ніколи не повернеться. Найболючіші любовні історії — ті, в яких ти вважаєш, що просто витратив себе даремно.

— Є думка, що будь-який фільм робить актор-чоловік. Що ви думаєте з цього приводу?

— Я справді іноді грала краще завдяки деяким акторам. Я вірю в алхімію в тому, що відбувається на зйомках. Завдяки деяким акторам, ти забуваєш про камеру. А є ще й актори, через яких соромно бути актрисою.

— Чи обов’язково любити свого партнера по екрану?

— Завжди закохуєшся по-дитячому. По-дитячому — це означає, що не хочеш нічого після цього будувати. Коли 2 місяці підряд дивишся на одного й того самого актора, він для тебе стає головною людиною на певний час. Це не має нічого спільного з життям, але зате дуже тісно пов’язане з дитинством, з дитячою теплотою. Я завжди вважала, що те, що ти робиш з любов’ю, набагато сильніше, ніж те, що робиш з ненавистю. Тому завжди краще закохуватися в актора, ніж його ненавидіти. Тому що в якийсь момент камера щось украде, щось, про що ти не підозрюєш.

— У нас кажуть — від любові до ненависті один крок…

— Скажу навпаки — від ненависті до любові лише один крок.

— Чи продовжуєте ви грати, опинившись поза сценою або майданчиком?

— Я не знаю, кого граю поза сценою, але точно граю. По-моєму, відносини з суспільством завжди граються.

— У цій грі ви так гарно виглядаєте…

— Я на себе не вашим поглядом дивлюся. У юності я вважала себе потворною дівчиною. І я формувала себе. А потім почала довіряти життю.

— Формувати себе — вислів, властивий, швидше, бізнес-леді…

— Я завжди думала, що, можливо, бізнес-леді є найбільшими актрисами в історії людства. Я захоплююся їхнім успіхом і тим, що вони зробили для того, щоб досягти такого рівня. Люди, які дійшли до втілення своєї мрії, завжди викликають у мене захоплення. Я не знаю, звичайно, чи припустимо порівнювати створення підприємства зі створенням собору Нотр-Дам, але все одно все полягає в характері. Бізнес- леді не треба бути абсолютно суворою. Їй треба бути розумною.

— У житті, очевидно, найважливіша — роль матері. Чи доводилося жертвувати дітьми заради кар’єри?

— Я такі підсумки свого життя й досі не підбила. Я завжди жила у великому безладді, напевно, дещо і у своєму житті, і в професії провалювала. Але тільки не в тому, що стосується дітей.

— А як ви ставитеся до занять вашої середньої доньки, Жозефіни, криміналістикою?

— Я вважаю, що криміналістика, вивчення злочинів — одне з вищих мистецтв.

— До речі, в інших ваших доньок незвичайні імена — Палладін, Люмір — звідки?

— Щодо імен, то вони з’явилися під впливом пригодницько-романтичного стилю. Люмір — слово «світло» у старофранцузькій мові, Палладін — польське ім’я, я вперше побачила його в дуже відомому французькому романі.

— Вам завжди подобаються їхні кавалери?

— Звичайно, я можу мати свою думку про їхніх хлопців, але нехай діти живуть своїм життям. Головне — стояти поряд, якщо раптом щось станеться.

— Чому ви вчили своїх дітей?

— Я навчила їх одній головній речі — свободі. Все інше наживне.

— А що таке свобода?

— По-моєму, це відчуття, яке з’являється між 12 і 20. Відчуття свободи — це коли ти залишаєшся вірним тому, у що вірив у цьому віці. Це означає, що тобі треба бути постійно пильним. Не компрометувати себе, не надто продаватися, не втрачати свою душу. І з іншого боку, тотальна свобода може бути абсолютно дитячою, інстинктивною. Тому я не належала до жодної партії, до жодної групи, не хочу політично ангажуватися з жодного боку, я йду осторонь… Я так розумію любов до свободи.

— Якщо говорити про свободу, не можна не торкнутися закону про релігійну символіку, прийнятого вашим парламентом. Не могли б ви його прокоментувати?

— Дуже важка справа. Повторю те, що завжди говорила, — треба бути вільним, не боятися бути собою. Тому відповідальність, яка лежить на плечах ЗМІ, величезна. Носити кіпу, хіджаб або хрест — по суті, не драма. Але якщо раптом з’являється республіканський закон, який це забороняє… Я, зрештою, вважаю, що теорія може виявитися небезпечнішою, ніж вчинки. Ризик ХХI століття — що всі люди замкнуться у своїх гетто. Треба боротися за терпимість, за свободу і не говорити — «не робіть цього».

— Чи любите ви кіно поза майданчиком?

— Це саме так — як тільки я не знімаюся, я ходжу в кіно. Моє найбільше задоволення, коли я у відпустці — це нікуди не їздити, залишатися в Парижі і ходити в кіно.

— Які речі радують вас як жінку і надихають як актрису?

— Я завжди віддавала перевагу найбільш безпосередньому, сердечному моменту. Я дуже часто згадую про теорію, яка полягає в наступному: жити треба як перед смертю. І тому все, що відбувається, того варте.

— Не втримаюся під кінець від дещо банального запитання: існує розхожа думка про те, що французькі жінки — особливі. Чи підтримуєте ви її?

— Я нічого не можу сказати про французьку жінку, тому що вона є французькою, лише коли дивишся на неї, а всередині себе вона не французька. Я краще запитаю у вас — а що таке француженка? Ось у мене є ідея про те, що таке українська жінка. Навіть не знаю, звідки у мене це в голові: я раніше вважала, що українська жінка — дуже сильна, смілива, «браві», як кажуть італійці. Для мене це красиві жінки, які приїжджають до Парижа, які люблять пригоди. І у них усіх світлі обличчя. Але я майже впевнена, що вам так не здається, і що у ваших жінок інші враження про себе...

— Уже якщо заговорили про українських жінок, то поділіться — які ваші враження від Києва?

— Я пережила дуже глибокі емоції, коли опинилася на сцені вашого Оперного театру. Адже актори сповнені сумнівів, ми завжди переміщаємося в темряві. І найбільша нагорода для нас — отримати вдячність за те, яким шляхом ми до цього приходимо. Тому я щаслива бути тут, серед вас, зараз.

— У вас є практично все, про що може мріяти людина вашої професії. Чи можна сказати, що ви досягли гармонії з собою і зі світом?

— Ні, не досягла. Тому що гармонія мене не цікавить.