Гавань перед бурею

Не знати б про всі ті каверзи та катаклізми світового масштабу, що спіткають усіх цих закарбованих на фото панів та панянок через якихось 15—20 років, — і можна було б казати про «кінець історії». Але їх чекав — усього-на-всього! — «кінець (їхнього) світу». Про що вони, звісно, не здогадувались.

Дистанція завбільшки у століття робить чудеса: німець ХХ століття Теодор Фонтане сьогодні видається химернішим за ренесансного галла Мішеля Монтеня. А Рембрандт нам зрозуміліший, ніж Франц фон Штук. А ось і він, власною персоною — пітний німецький бюргер: сам Штук, зі спітнілою бичачою шиєю, в якій пульсує кров непробудженого кентавра. Він лише чотири роки як отримав дворянський титул за малярські заслуги, але так і лишився талановитим ремісником (фото 1910 року).

А ось вам і лінивий авангард: схиливши голову набік, примруживши очі, як кіт, Митець закарбовує для Вічності свою фізію. Мабуть, цей портрет Фрідріха Банделова (1902) — єдиний на виставці твір, у якому пробивається вузесенький промінчик чогось «ненормативного». Втім, радше — дивакуватого. Все інше — навіть японська екзотика (мускулисті борці, 1890), навіть «соціальне питання» (селянин із косою, 1901, рибалки, 1890) чи «проблеми статі», що змушують натурників і натурниць сором’язливо відвертати очі (Адам і Єва, 1910) — все це дбайливо розкладено по поличках, прокласифіковано, споряджено номерами й узято на подвійний облік. Отже, катастрофа 1914—18 років (а далі 33-го, 39 — 45-го) була неминучою не тому, що «прогнило щось...» у розтакому-то королівстві. Навпаки, все було «чудово». Надто доглянутим був європейський (а особливо — німецький) садок. Кортіло — поза чергою — назривати найсолодших яблук. А садівнику — надавати копняків. «Пропонувалася французька настоянка проти ревматизму і ароматна вода для чоловічих і жіночих ротів. Сповіщалося, що в спеціалізованому магазині для продажу устаткування для лікарень є засоби проти розладу шлункa, панчохи для хворих із варикозним розширенням вен і надувні гумові устілки. Нащадок якогось вельможі XVI століття шукав покупця для свого фамільного палацу... Невідома панянка пропонувала будильник, котрий розбудить кожного запахом троянди чи коров’ячих млинців; рекламувалося скляне волосся... Аптека Святої Трійці повідомляла, що в продажу є рідина професора Лемона проти веснянок і лишаїв. Якийсь анонімний покупець шукав із купівлею на виплат єврейську душу, до того ж — найнижчого стану...» Ні, це не Мюнхен і не Берлін, це — Александрія початку ХХ століття, уривки газет, процитовані з «Хазарського словника» Милорада Павича, нашого сучасника і співвітчизника Гаврила Принципа. З якого все, власне, і почалося.

А поки що — «Пані таємна радниця» з фото 1911 року (от про кого й уявити не можна, що вони дозволять собі сидіти, закинувши ногу за ногу) може не турбуватись, що в неї, вочевидь, брак арійського кров’яного відсотка. І хлопчаки з дівчатками, в матросках чи без них («Золота юність», 1899 р.) не здогадуються, кому з них — а мабуть, переважній більшості — бути гарматним м’ясом для Вердена. Трійця хлопчачих задків (1906) (у кожних сідниць — своє «обличчя»: сором’язливе, флегматичне, нахабне) — не лише передвіщає майбутню «блакитну хвилю» — 50 років потому. І не просто сигналізує про призабуту нині моду на оздоровлюючий нудизм. Пахне горілою плоттю — довгою вервечкою дорослих задків у напрямку до великих печей крематоріїв. Веселі дядечка (фото без дати Нікола Першейда) можуть усміхатись у свої пишно-пшеничні вуса, як герої картин Людвига Кнауса, улюбленого художника художника-єфрейтора Гітлера — Шилькгрубера.

Ідилічний німецький світ застиг у своїй важкуватій, нуднуватій, трохи сумній довершеності. Незабаром на неї чекає загибель. Споглядаючи старі фото, іноді втямлюєш більше, аніж студіюючи праці істориків.