Героїчне та комічне в одному «флаконі»

Є митці, котрі не тільки визначають певний напрямок у мистецтві, а й стають творчим обличчям свого часу. До таких особистостей належав видатний хореограф Анатолій Федорович Шекера (1935 — 2000 рр.). Ним здійснено понад 30 постановок в Україні та за кордоном. У шекерівських майстерно вибудуваних, багатопланових, наснажених емоційною правдою, психологічною й філософською глибиною виставах зростало кілька поколінь артистичної молоді, формувалися особистості танцівників, відкривалися нові можливості всього столичного балетного колективу, який утверджував саме в них власне творче обличчя.

З 2000-го щороку в травні у Національній опері проходять фестивалі вистав видатного балетмейстера і вручають Премію імені Анатолія Шекери. Нагадаємо, серед лауреатів цієї престижної нагороди, заснованої Національною оперою України й українським відділенням Міжнародного інституту театру ЮНЕСКО, були Олена Філіп’єва, Костянтин Костюков, Віктор Яременко, Максим Мотков і Ольга Голиця.

Цьогорічне свято балету в постановці Анатолія Федоровича завершилося грандіозним гала-концертом і нагородженням Премією ім. А. Шекери соліста Ігоря Буличова. Цей різноплановий, але переважно героїчного амплуа танцівник прийшов до трупи Національної опери після навчання в Київському хореографічному училищі (клас Володимира Денисенка). Коли Ігор Буличов виходить на сцену, то вражає глядачів монументальністю форм, в яких сконцентрована надзвичайна енергія, здатна передавати тілесним рухом внутрішню міць характерів своїх героїв, а також особливою пластичністю, притаманною великим благородним хижакам, володарям прерій і джунглів...  Амплуа героя — як позитивного, так і гостро негативного — саме собою автоматично закріплюється за таким танцівником, і простий перелік виконаних ним партій підтверджує це: Ротбард у «Лебединому озері», Цуніга та Ескамільйо у «Кармен-сюїті», Бірбанто у «Корсарі», Ганс у «Жізелі», Крас і Спартак, Тібальд у «Ромео і Джульєтті», Суперник у «Весні священній», Абдерахман у «Раймонді», Золотий раб у «Шехеразаді», Воланд у «Майстрі і Маргариті», Вакула у «Ночі перед Різдвом», Маноліос, а згодом і Зорба у балеті «Грек Зорба». Та знаковою у творчій долі І.Буличова став образ Спартака — це мужній борець із тиранією, вождь наймогутнішого у світовій історії повстання рабів, але й не меншою мірою ліричний герой, якого війна розлучає з коханою.

Інший вимір — втілення зла в чистому вигляді, позбавленого підлості — Воланд. Ігор Буличов надзвичайно переконливий у диявольській іпостасі. Його соло, дуети з Маргаритою та Ієшуа, ансамблі, особливо ж сцена «Торжество Воланда», заворожують глядачів.

Ще одне уособлення зла, але вже підступного — Маноліос. Самовпевнений ватажок місцевого значення з повадками фюрера, холодні очі й серце і гаряча до розправи кров. Кожний рух, поза у цій партії — хижість і підступ. Те саме й у партії Тібальда — ненависть, зневага й жага вбивства, які ні на дещицю не притлумлюють приналежність до шляхетного роду. Герої б’ються уявними шпагами, що дає можливість перетворити фехтувальні поєдинки на динамічні, сповнені стрибків, несподіваних пластичних ракурсів і внутрішнього драматизму танці, й саме від майстерності танцівника залежить хоч і театральна, та все ж реальність дій. Та коли Тібальда танцює Буличов, глядачам стає страшно...

Властивий Ігореві артистизм і майстерне володіння тілом дають змогу створювати цілу галерею образів — від воїнів і героїв-коханців, серед яких мужньо-прекрасний і ранимий Вакула, знехтуваний, але гордий наречений Абдерахман, беззастережний Золотий раб, — до комічних персонажів. На жаль, зараз не йде «Буратіно», де Ігор Буличов блискуче виконував партію... Шинкарки. Дуже кумедний образ створив танцівник у жіночому вбранні, та ще й за контрастом із приземкуватим Карабасом, у пристрасному танго, під час якого і народжується їхнє неймовірне й неочікуване, як усяке, кохання. Або граф Альмавіва у «Весіллі Фігаро» — де дівається людина-скеля?! Перед нами зманіжене, манірне створіння...

Треба віддати танцівнику належне — він ніколи не виходить за рамки ні кумедності, ні патетики, його невимушена, але стримана пластика не залишає місця вульгарності, чим і підтверджує право як на складне, на перший погляд додаткове, комічне амплуа, так і на героїчне. Кожна роль артиста запам’ятовується публікою.