Глибоке «шаманство»

Свою персональну виставку в галереї «Тадзіо» київський художник-графік Андрій Левицький назвав «Інталіо» — вишуканий синонім буденного словосполучення «глибокий друк», тобто офорт і деякі інші графічні техніки. Найхарактерніші роботи Андрія Левицького — довгі й вузькі горизонтальні фризи, назви яких відрізняються граничною простотою і одночасно — граничною місткістю («Листи», «Дорога в місто», «Вид одного прекрасного дерева»). Створюване ними загальне враження начебто розпадається на декілька поглядів, що стосуються різних аспектів роботи — фризи мерехтять. Це, по-перше, технічна сторона інталіо, його зробленість. Проте ця якість є виразною скоріше для колег Андрія Левицького, причому не для всіх, а лише для графіків-гурманів, котрі спроможні оцінити весь нюанс шаманства, яке звершилося (термін самого художника). Прості смертні подивуються скоріше кількості сухозлітки, яка прикрашає майже кожен фриз. Пункт другий — побіжний погляд чи, точніше, погляд неозброєний: вишуканий, трохи меланхолійний колорит, майже музикальна за досконалістю вибудуваність надзвичайно складної, навіть не химерної, а примхливої композиції, яка при цьому справляє враження цілком гармонійної та архітектонічно бездоганної конструкції (ух!). Нарешті, пункт третій — деталі (для яких потрібен вже озброєний погляд). Деталі фризів Андрія Левицького нагадують металеві прикраси найтоншої роботи, витончені й колючі. Простір гравюри терпляче й химерно заплітається ними. У залежності від сюжету, вони набувають вигляду то огорож чавунного візерунка, то майже старовинного багатоярусного флюгера, то якоїсь фантастичної «екологічної» архітектури, то виноградних лоз. Проте з деталями своїх фризів Андрій Левицький поводиться так, як це годиться робити сучасному художникові-постмодерністові. Його графіка — дуже суб’єктивна, іноді й просто зашифрована, але одночасно — може бути прочитана практично в будь-якому напрямкові.