Голодний ренесанс, його ікони і лицарі

У видавництві «Дух і літера» побачила світ книга «Лицарі голодного ренесансу» . «Дух і літера» уже третій рік поспіль видає серію «Постаті культури» (керівником проєкту є Леонід Фінберг).  Задум зрозумілий, задум суперблагородний і навіть,— думаю я, не боячись помилитись,— безпрограшний. Бо хто ж не захоче сісти до столу і послухати розповіді про людей, чий талант, чий чар людський продовжують зігрівати тисячі і навіть мільйони людей?

Серія має вже очевидні здобутки. Блискуча книга Володимира Панченка (світла пам’ять!) «Повість про Миколу Зерова». Або «Чарівність енергії: Михайло Драгоманов» Леоніда Ушкалова (так само полишив нас, так само постать культури нашої)...

ПОСТАТЬ ДМИТРА ГОРБАЧОВА

Отут, до речі, вже й принцип укладання серії визначається. Для того, аби написати книгу про постать (чи постаті) культури треба й самому бути такою постаттю.

Дмитро Горбачов сам є постаттю легендарною. Мені не довелось слухати його лекцій як колишнім студентам Інституту (нині університету) театрального мистецтва імені І.Карпенка-Карого, зате вислуховував не раз захоплені оповіді тих, кому пощастило на спілкування з Дмитром Омеляновичем — і в інститутських аудиторіях, і в музейних залах, і просто на вулицях.

Це не були лекції у традиційному розумінні цього слова. Це, наскільки я розумію, було ближче до бесід в дусі античних часів. Коли історія, у даному разі мистецтва і митців, постають як щось абсолютно живе і непроминуще. Як факт і фактор біжучого часу. Як щось твоє, рідне, інтимно прогріте. Прогріте душею, прогріте ледь примруженим поглядом Дмитра Горбачова.

У передмові до видання є промовиста фраза самого автора: «То ж ця книга, насамперед, про те, «що мої очі власноруч бачили». Так! Бо ж саме явище українського авангарду  постало упродовж останніх 50 літ багато в чому завдяки  саме Дмитру Горбачову. Отому невпинному прогріву, що струменить з глибин його душі.

Це як Бароко, що отримало  свою назву і свої характеристики вже по завершенні власне самої барокової доби. Щоби потім отримати нові означення, нові філософські тлумачення. Щоби опроменитись і отримати, в устах Алехо Карпентера, константну формулу: «Дух бароко може відродитись  будь-якої миті».

Дух українського авангарду відродився багато в чому завдяки саме Дмитру Горбачову. Книга «Лицарі голодного ренесансу» документує цей факт зі всією можливою очевидністю. Упорядником книги є, до речі, Олександр Сінченко — це він сформував книгу з текстів автора, він надав їм саме такої композиції. Зберігаючи неповторну авторську інтонацію Горбачова.

«В УКРАЇНЦІВ ЩО НОРМАЛЬНО? З ЯЙЦЯМИ У НИХ НОРМАЛЬНО...»

«Український авангард визнали у світі порівняно недавно,— з цієї фрази і починається книга. — Спершу в Європі, у 1960-х, заговорили  про авангард російський. Однак у тіні Росії ми були недовго».

Вихідна точка — лондонська виставка російських авангардистів Tatlin’s Dream («Мрія Татліна»), яку зорганізував француз Андрій Наков. На цю виставку уперше потрапили твори Олександра Богомазова і Василя Єрмилова. Саме ця обставина дозволила Накову зрозуміти просту річ: серед російських авангардистів багато вихідців з України. І не просто вихідців, їхня творчість має своїм джерелом українську культуру, культурний космос України.

Потому цим явищем зацікавились й інші французи — Валентина і Жан-Клод Маркаде. Валентина Маркаде чи не першою й атрибутувала явище українського авангарду у статті про творчість Василя Єрмилова.

Подібне бачення прижилось не одразу. Горбачов відтворює розмову з князем Нікітою Лобановим-Ростовським, який став пропагувати на Заході український авангард. І почув від москвичів і ленінградців-петербуржців: «Київ і авангард це протилежні явища. В українців що нормально? З яйцями у них нормально. Розписують яйця дуже гарно. Який авангард?».

То ж виокремлення українського авангарду як автономного явища (а не як частини авангарду російського) відбулося багато в чому завдяки зусиллям ряду західноєвропейських та американських мистецтвознавців. Хоча звісно, що далеко не всі в Росії визнають цей факт. Одначе після сенсаційних, як підкреслює Горбачов, виставок у різних країнах світу заперечувати феномен українського авангарду усе складніше.

«ПИЛЯРІ» (1927—1930 РР.) ОЛЕКСАНДРА БОГОМАЗОВА,  ПОБУВАЛИ НА ВЕНЕЦІАНСЬКІЙ БІЄНАЛЕ 1931 РОКУ, ОБ’ЇЗДИЛИ З ВИСТАВКАМИ ПІВСВІТУ, ПЕРЕЖИЛИ «УВ’ЯЗНЕННЯ» У СПЕЦФОНДІ Й КІЛЬКА РОКІВ КРОПІТКОЇ РЕСТАВРАЦІЇ, А НИНІ ВИКЛИКАЮТЬ НЕАБИЯКИЙ ІНТЕРЕС

Заслуга європейців очевидна. Одначе ж нічого не відбулося б, якби не зусилля українських дослідників, колекціонерів, митців. Одному з них присвячено навіть окрема стаття — про київського колекціонера Ігоря Диченка. Він, ще студентом, заходився збирати твори того ж Олександра Богомолова. Або такий факт. «Бойчукістка Оксана Павленко,— пише Горбачов,— казала мені, що Ігор повернув їй впевненість у правоті  бойчукізму, яка похитнулась після розстрілів і несамовитого шельмування її київських вчителів і однодумців...».

А, здавалося б, ну що робить колекціонер? Просто  згрібає докупи полотна чи скульптури... Та ж ні, не тільки. Він ще перегруповує і переформатовує літературно-мистецькі течії, а декотрі пускає уплав новими руслами.

СВІТОВИЙ АВАНГАРД ПОСТАВ ЗАВДЯКИ ШАРОВАРНО-ГОПАШНІЙ КУЛЬТУРІ

Новими руслами зайнятий і Дмитро Горбачов. У його текстах ви не знайдете категорійної тріскотні, в якій незрідка згорає сама сутність мистецтва як такого. Це просто розмова про ту саму сутність.

Авангард — так, тільки не треба уявляти його як чисте породження сучасної міської культури. Ну, не так воно. Бо ж, твердить Горбачов, «авангардисти  активізували  архаїчні шари свідомості, найменувавши їх зоною підсвідомості. Бо ж вона, тая зона, продуктивніша для мистецької діяльності, аніж новітня наука, бездушна, беземоційна, залогізована до нудьги».

От не любить Дмитро Омелянович ту залогізованість. Навіщо ота заформалізована «тьмутаракань», коли істина проста. Автор цитує Веліміра Хлєбнікова: сільська  поезія говорить про життя, а індивідуалістична поезія  містян-символістів, скажімо, заколисує солодким нашіптуванням смерті. Відтак «самітник містянин панікує перед смертю і гарячково хапається за еротику, цю сумнівну протидію Танатосу». Натомість «в народній  пісні ні Ерос, ні Танатос не руйнують психіки, а на кпини береться  й сама матінка-смерть». 

Разом з тим немає ніякої радикальної відмінності селянської культури — остання ніколи  не цуралася міських впливів. Це одна з найпринциповіших тез книги Горбачова. Хоча рівності немає. Якщо селянська культура була прихильна до впливів міської, то остання, навпаки, «до всього сільського ставилась часто-густо з погордою, як до жлобства». Одначе  ж потреба у традиціях перемогла міські упередження.

І в підсумку здоровий глузд переміг: «авангардисти рішуче повернулися в село: українці в українське, Пікассо — в африканське». Народна і професійна культури проникають одна в одну. Так з’явились, з очевидним полегшенням констатує Дмитро Горбачов, «гібриди: футуристка Ганна Собачко (Шостак) в неопримітивісти-дворяни Олександра Григорович (Екстер), Казимир Малевич, брати Бурлюки...».

Отак і виходить, отак і з’ясовується: надсучасні явища, зав’язані, здавалось би, на новітні прогресії й цивілізаційні дива,  насправді походять з глибин традиційної культури ще патріархальних суспільств і філософій.

ПАНДЕМІЯ ПЕРВІСНОГО  СТРАХУ І ЇЇ ПРОТИДІЇ

У книжці цитується Пабло Пікассо. Як ходив він виставкою африканської скульптури, серед божків всіляких. І стало йому лячно: «це ж пандемія первісного страху. І раптом я відчув, що ці кривоногі божки пручаються, вони долають страх смерті». Вердикт Горбачова: Пікассо «полікував себе за допомогою сільської культури». От і зараз настала мить, аби пригадати собі, що живемо у вселенському космосі, в обширах, що мають цілющу силу.

ШЕДЕВР УКРАЇНСЬКОГО ФУТУРИЗМУ — «КОЗАК МАМАЙ» ДАВИДА БУРЛЮКА (1912 Р.)

Сила та транслюється через постаті конкретних людей, що мають дар універсального мислення.  Горбачов цитує Жана-Клода Маркаде, який сказав, що усі форми Казимира Малевича переведені в стан невагомості, «безвесия». «Сам Малевич називав свій супрематизм «моделлю космосу», — продовжує автор. — Говорив, як у космосі немає ваги — і у нього немає, як у космосі обертаються геометричні фігури — так і в нього, у космосі немає горизонту і перспективи — і у нього те саме».

А ще  Малевич одним з першим відкрив привабливість ритму для мистецької композиції  (а космос, космос  тримається на ритмі). А художник, констатує Горбачов,  довів, що «ритм є найважливішим енергетичним важелем мистецтва, більш того, цим ритмом можна керувати. У цьому — сенс і головна ознака мистецтва». Мистецтва авангардистського спрямування, але передусім просто мистецтва.

Які постаті постають зі сторінок цієї книги! Окрім уже названих, Олександр Архипенко («архаїст і футурист» в одній особі), Віктор Пальмов (його твори, згадує Горбачов, колись, у 1960-ті, цековські бонзи обізвали «контрреволюцією»; «а для мене ота виставка «звироднілого мистецтва»  стала потрясінням; я відчув світовий  ранг українського малярства, яке раніше видавалось мені невилазно провінційним»), Анатоль Петрицький («поет, який римував лінії»)...

Так, це книга не тільки свідка, а й творця тих переформатувань і переосмислень, яких зазнало українське мистецтво упродовж останніх десятиліть. Справді, це  Постать про Постаті.

Книга ще має і лікувальний ефект. Читаєш і звільняєшся від фобій, якій є в кожному. Бо фобії виникають тоді, коли ми випадаємо із світових і національних універсалій, коли перестаємо прислухатись до гулу великого Космосу. А він є, він живий той Космос. Про це нагадує нам велике мистецтво, про це говорить нам Дмитро Горбачов.