Гра за правилами і без

П’єсі «Близькість» та її авторові, одному з найуспішніших британських драматургів Патріку Марберу, зроблено масу компліментів критиків і публіки. Цей текст було екранізовано в Голівуді 2004 р. Майком Ніколсом, який зібрав на головні ролі команду мега-зірок: Джулію Робертс, Наталі Портман, Джуда Лоу та Клайва Овена.

Сюжет Мамбера складається з нескінчених зустрічей і розставань, зрад і розкаянь, двох пар: письменника Дана і стриптизерки Аліси, доктора Ларрі та фотографа Анни. Драматург із нещадною чесністю і не без іронії говорить про те, як легко дається фізичний контакт і які титанічні зусилля потрібні для зближення душ.

П’єса нагадує хитромудру музичну шкатулку з рухомими фігурками, які виписують вісімки та піруети, час від часу зустрічаються і знову розбігаються кожна в свою самоту. Режисер Тамара Трунова, створюючи виставу, схоже, вирішила випробувати механізм п’єси-шкатулки на міцність, а її мелодію-історію на здатність звучати в різних темпах і тональності. Результат вийшов вельми неоднозначним: зламана шкатулка з перекрученим заводом свою «програму» відпрацювала, але спостерігати за цим було часом непросто. Аж надто пошарпаною і рваною вийшла вистава, немов і справді згвинчені з місця пружини та шестерінки п’єси так і не змогли вписатися в приготовані пази сценічної версії.

Квартет «лівобережців» Леся Самаєва (Анна), Сергій Детюк (Ларрі), Анастасія Логвин (Аліса), Дан (Андрій Ісаєнко), хто краще, хто хитріше пристосовуються до вельми складної гри, яка щохвилини зісковзує то в фарс, то в циркову ексцентрику, то в пронизливу лірику. Кожен із акторів на граничному нерві то комікує, то страшенно ридає, то займається їдким цинізмом. Отже, герої не так займаються з’ясуванням стосунків, нагадаю гранично неоднозначних і заплутаних, як демонстрацією, часом доречних, часом ні, трюків.

До того ж постановник разом із художником Олегом Луньовим неспокійних коханців уміщують до певного акваріуму, в якому час від часу «пропливають» то надувна акула, то зграйка офіціантів, то риби-відеопроекції, то раптом одна з героїнь виникає в образі русалки. Власне, витоки цієї мариністики легко з’ясовуються п’єсою, ось лишень у виставі не перетворюються на єдине ціле, щось, що спроможне пояснювати те, що відбувається і претендувати на статус художнього образу.

Все тому, що Тамара Трунова і не збирається вдаватися в нетрища психологічних мотивацій — в її виставі і кохання, і ніжність, і пристрасть, і жадання, і прихильність, і флірт спочатку чисто умоглядні категорії. Приводи для ігрових ситуацій, для демонстрації театру як такого. Режисер Трунова не втомлюється нагадувати глядачеві, що вистава — це лишень ілюзія, що на сцені — актори «в масках», що відчуття їх — лише майстерна імітація, хай дорога, але, все одно, підробка.

Переускладнивши грою за правилами і без цього непростий текст Марбера, Т.Трунова, з одного боку, оголила його механізм, а з іншого, змусила його буксувати і чинити опір, раз у раз нагадуючи про свої «поломки» незрозумілим перебігом подій, ниткоподібним пульсом логіки того, що відбувається. Складно не погодитися, що насправді грати мешканців Лондона в українському театрі дійсно проблематично — фальш неминуча. Тим більше незвична наша сцена до відвертих інтимних тем. Ось тільки розв’язання цих дилем у виставі — через граничне усунення від матеріалу і завзятий гротеск — все одно не дає оптимізму.

Так, зрозуміло, театр корисно час від часу «руйнувати», тобто викривати, влаштовувати йому сувору ревізію та й навіть анатомічний розтин. Це, загалом і відбувається з відомою регулярністю в тій же Європі. Але проробляють цю складну та болісну операцію для того, щоб «відбудувати» театр знову, заново відтворити через актуальні сенси і форми. У Тамари Трунової ця непроста процедура вийшла, на жаль, лише частково. Але такий досвід, як на мене, неминучий у пошуку власного режисерського стилю, до того ж спроможний наштовхнути на набагато глибші роздуми про сутність професії та мистецтва. І близькість цих важливих індивідуальних відкриттів зовсім не уявна.