Гравітація абсурду
Минуло десять років від дня смерті найскандальнішого художника сторіччя Сальвадора ДаліЗагалом для країни, де переміг соцреалізм, Сальвадор Далі був «нев’їзним». Зусилля мистецтвознавчих геростратів виявилися успішними: інтерес до ексцентричного маестро зростав у сюрреалістичній прогресії. Його епатажний спосіб життя і творчості сьогодні може видатися невинною витівкою невгамовного фантазера, «анфан-террибль» у мистецтві ХХ сторіччя. Авангардисти, які повзають голі і виють по-собачому, підкоряли вершини екстравагантності, але щодо майстерності, якою Далі володів досконало, та унікальності образного мислення, їм до нього далеко. Як не згадати українське прислів’я: «Коня кують, а жаба ногу підставляє»...
Світ Далі поетичний і абсурдний, драматургія його картин за напруженням і пристрасністю чимось скидається на давньогрецьку трагедію. Його уявна «буржуазність» спростовується ним самим. «Не можу довго спілкуватися з князями і мільйонерами — поняття про чесність жене мене геть, у циганські печери». Ці слова могли б належати й геніальному поету Федеріко Гарсіа Лорці, другу юності художника. Вони перегукуються з «Циганськими романсеро», з їхніми медоносними згустками пристрасті, темпераменту демонологічних зигзагів народної свідомості.
Далі — янгол і арлекін в одній особі. Тореадор, що виробляє пластичні ієрогліфи перед самим носом князівських змилків — скромної чарівливості буржуазії. Епатувати він умів, немов актор параджановського театру. То з’явиться в паризькій Гранд-Опера з мурашкоїдом на повідку, то прикрасить свої знамениті загострені вуса маргариткою, то посадить у своєму останньому притулку — замку Фігейрос — берізки для своєї дружини-росіянки Гали...
Зустрівшись 1969 року в Барселоні з Павлом Вірським, Далі все допитувався: а чи водяться в Казані, звідки родом Гала, верблюди?.. Якщо так, то їм місце і в житлі самітника, для повноти «російського» пейзажу. Гала читала художникові вголос вірші Пушкіна, він відчував їх звучання, ритм, працював під їх музику. Іноді наспівував російською дитячу пісеньку: «Божья корова по небу летела». Не корова, а коровка, виправляли його. Ні, корова — так набагато цікавіше.
Неабияка пам’ять Далі вбирала досвід класики і фольклору, грубий дотеп каталонського селянина і словесні конструкції диких орхідей віршів Латреамона — «цей запах і задушний, й солодкий»...
Як і Маяковський, Далі говорить «про себе — сам». Ось один з прикладів. «Мені все стає у нагоді, всіляка погань, усяка всячина. Ось море викинуло на берег купу сміття — звалище, та й годі. А я з цього бруду і непотребу взяв і зробив прекрасне розп’яття. Адже Христу до душі була убогість, бідність, кожний, кого принизили, кого знехтували».
Образ Христа, немов наполегливий рефрен пам’яті, проходить безіменним паломником у творчості Далі. Він — в експозиції фотоока художника, що втратило відлік часу. Вічне входить у твори Далі, немов тонучий фрегат у морську імлу. Син людський переживає земний шлях, Голгофу, фавор — одразу в кількох вимірах, ігноруючи хрестоматійну послідовність.
Мистецтво християнської епохи старанно помножує варіації на євангельські теми. Найчастіше розіп’ятого Христа зображають знизу, немов з окопів воєн, що роздирають людство. Далі побачив постать розіп’ятого... зверху, наче з космічного простору! Немов у повітряному потоці Вознесіння. А в нижньому ярусі картини — мирний, лагідний пейзаж, із самотнім рибальським човником, — побачені вже із землі. Цей образ Христа створено без молитовного екстазу, на який навряд чи був здатний цей егоїст, сюрсноб із маргариткою у вусах і вічною іронією на вустах. Далі часто докоряли в ексцентричній, фантастичній фабулі його релігійних містерій, що виходять за межі школярських уявлень про євангельські сюжети. «Герой той, хто повстає проти батьківської влади і виходить переможцем», — неначе про Далі сказав Зигмунд Фрейд.
Далі — класичний приклад шаленої, як на обивателя, а насправді рицарської боротьби за право на власну особистість. Звідси і його гра, що не піддається нормативній логіці з речовинним світом і консервативним розумінням християнської доброчесності, вбраної в доступні, немов комікси, картинки. Дитина може створити жирафа з піску й почути дихання вовка. Не страшно, що самого вовка вона не бачить — зате уявляє його, а піщана вежа шиї жирафа розсиплеться, коли пісок висохне під спекотними сонячними променями.
У Далі є образ палаючого жирафа, що дратував покоління позбавлених уяви догматиків. Але як можна сильніше та яскравіше показати гинуче, приречене живе начало — тваринне, людське? Ця картина по-своєму вторує страшній реальності, коли в середньовічні багаття інквізиції кидали тварин, звинувачених у... чаклунстві.
Духовне споглядання і прозріння Далі збагачене історичним досвідом іспанської культури. Тут частка блаженного гуманізму Дон Кіхота, гени бунтаря Фрондосо з «Овечого джерела» Лопе де Вега, парад найясніших виродків і любомудрих карликів Веласкеса, екзальтований, наелектризований світ конвульсивних ченців, рицарів, убогих, святих Ель Греко, скептицизм Госсета, гордий апломб вуличних танцівників... Іспанський містицизм, так трагічно виражений у творчості Гойї, в картинах Сальвадора Далі знаходить інший курсив: протест Далі позбавлений магнієвих спалахів експресії, його творча етика виходить з упокори, особиста надсуб’єктивна філософія — з безпристрасного простору пам’яті.
«Незмінність пам’яті» — так названа одна з найвідоміших робіт Далі. На сухій гілці на тлі убогого пейзажу розплилися м’які як млинці циферблати, на яких стрілки абияк зводять кінці з кінцями. Так мліють від спеки викинуті на берег медузи. Час неначе вийшов на смертельну прогулянку в простір, де його немає — ото й гинуть, немов живі механізми, години, що відміряють... безчасся.
Увесь світ уявлявся Далі пісковим годинником. Світанок, приплив, повний місяць, зеніт — усе повториться, навіть якщо стрілки на якось реальних циферблатах зупиняться зовсім.
Вольтер сперечався з Богом, задовольняючи свою полемічну пристрасть, Пушкін кидався від цинічного богохульства до сповідальної дяки Творцеві за даровану благодать. «Велесова книга» розповідає про наших предків, які для Всевишнього були дітьми.
Далі сповідує божественну Таємницю Буття. Він мислить оком, в аналітичності не поступаючись Леонардо. Художник попереджає про апокаліпсичне «золоте клеймо». Нарешті, він поринув у спогади про майбутнє, віщий сон, те підсвідоме хвилювання душі, коли вона от-от досягне божественної гармонії зі світом. Уже весь цей конспект проблем, навіяних десятиріччям від дня смерті іспанського ідальго, свідчить про те, що Далі співвідноситься з абсурдом, як святий Георгій — зі змієм.
Честолюбний художник боровся не з вітряками, а з хаосом і темрявою.
Самітник поривався до Росії, на батьківщину Гали — приїхати не вдалося. Незадовго до смерті він подарував її батьківщині ряд своїх творів.
Він жив з дитячою вірою, що корова може літати по небу, а верблюди — гуляти в місті Казані...
Сальвадор Далі сповідував тендітний світ піднесеного страждання, за яким відкривається простір ніжності.
Недаремно нагороджений королем Іспанії Хуаном Карлосом титулом маркіза новонавернений аристократ віддавав перевагу найскромнішій квіточці. Майстер і маргаритка.