Iгор Редкін: «З мого боку нехай це буде подвижництво»

З українськими містобудівничими навіть не знаєш, куди їх творча доля заведе. Ось наприклад, у 1955 р. Володимир Дахно закінчив архітектурний факультет Київського інженерно-будівельного інституту, п’ять років працював за фахом, навіть було подався в аспірантуру, а як дисертацію створив проєктну документацію шкільного містечка біля ринку «Юність»: сміливий проєкт, де між двома корпусами мав лежати... стадіон. Проте в 1960 р. 35-річний архітектор подався в мультиплікатори, а за сім років почав створювати знамениту мультсагу «Як козаки...»

Трохи більше ніж сорок років тому, восьмикласнику Криворізької середньої школи №7 Ігорю Редкіну старші товариші з технікуму, які лабали в аматорському ВІА Будинку культури Металургів, на пальцях показали, як грати хіти Deep Purple і... Френка Заппи. Але в рокери той не подався, а обрав інший шлях у житті — містобудування. Вступивши у 1979 р. на архітектурний факультет Київського інженерно-будівельного інституту, в далекому 1983-му четвертокурсник уперше почув і зіграв танцювальний хіт Let’s Dance (Давайте танцювати) у виконанні британського поп-хамелеона. Відтоді музика та архітектура по його життю пішли рука об руку, адже їх обох тривалий час поєднував... живопис.

Тривалий час виставляти власні полотна на публічний огляд Ігор Редкін зволікав. Лише 25 квітня 2019 р. у київській галереї-барі It’s NOT Тhe LOUVR («Це не Лувр») він влаштував незвичну виставку-перформанс «Гала-шоу», коли в притлумленому світлі глядачів вразили шість картин (120х80) — Andy W, Zappa, Lennon, Bowie Hushh, Basquiat Dreams, Lady G, L Gaga. Доволі швидко комерцій поп-арт» із українським акцентом національно зорієнтувався. Адже Онука, Джамала, «Бумбокс» не менше знакові особистості для сучасної української молоді, ніж Френк Заппа і Девід Боуї.

* * *

— Розкажи, будь ласка, про гуманітарний проєкт «28. Музика гідності».

— Ідея добродійної акції, спрямованої на підтримку обдарованих дітей у музичній царині, виникла ще в червні 2019-го. І крок за кроком ми наближалися до цієї події. Штовхав творчий задум, давня мрія — створити галерею портретів знакових музикантів сучасності, що уособлюють сам розвиток національної поп-музики часів незалежності. Отож і назва сама вистрибнула — «28. Музика гідності».

— Ще під час першої твоєї виставки-перформанс «Гала-шоу», я звернув увагу на доволі складну авторську техніку. Це якийсь фьюжн у поп-арті?

— Не приховую, що геніальна манера Енді Ворхола не лише мене надихає ремінісценціями. Проте мені не хотілося нікого цитувати, а запропонувати власне бачення. Ти маєш рацію, задум зумовив використання різноманітних технік. Написання кожного полотна технологічно вивірялося. Спочатку на майбутню картину лягав трафаретний друк, потім накладалася гостра чорно-біла графіка, а крапку ставив експресивний живопис, що завершував індивідуальний образ.

— У підсумку виникла серія поп-артових портретів видатних музикантів: Тарас Петриненко, Святослав Вакарчук, Олег Скрипка, Кузьма Скрябін, Руслана, Вєрка Сердючка, Джамала, Оnuka, «ДахаБраха», «Бумбокс»...

— Так. Постало питання, де виставити цю колекцію неформатно-фігуративного живопису, і ми перебрали добрі два десятки столичних арт-галерей, а зупинилися на залі №1 національного інформаційного агентства Укрінформ.

— Як так сталося?

— Приїхали ми на зустріч до генерального директора Укрінформу Олександра Харченка, детально розповіли весь план: пресконференція, виставка, аукціон робіт і придбання музичних інструментів для обдарованих українських дітей. У Олександра Олександровича ми знайшли повну підтримку, а наступного після пресконференції дня, 6 грудня 2019-го, всі десять картин майже на три тижні були вивішені у вітрині агентства Укрінформу.

— Скажи, а чому не в звичайній арт-галереї проводилася виставка?

— Можливо, спрацював елемент честолюбства митця, плюс Укрінформу — це прекрасний інформаційний майданчик, де діє професійна пресслужба. Честолюбство у тому розумінні, що на вулиці Богдана Хмельницького пішохідний трафік шалений. Хтось мене переконував, що в такий спосіб експозицію переглянуло мінімум сто тисяч глядачів. Адже сучасний художник малює роботи сподіваючись, що його твори бачитимуть люди, багато людей.

— Зізнайся, якою для тебе була найважливіша рецензія і від кого вона пролунала, коли твої десять авторських портретів експонувались у вітринах Укрінформу?

— Щоби підвищити ціну лоту на аукціоні, я особисто зустрічався майже з кожним зі своїх героїв. Жодного негативного відгуку про свої роботи я не почув. Скажу більше, для мене важливою була оцінка Руслани, яка презентувала нашу виставку і просила свого менеджера придбати їй... її портрет. Дуже важливим було відеозвернення фронтвумен Оnuka Наталі Жижченко. Для мене стала незабутньою радісна реакція Олега Скрипки, який брав участь у другій пресконференції та передачі інструментів талановитій молоді.

— Зізнайся по щирості: ти ж — топовий столичний архітектор, але не олігарх! Нащо оте меценатство тобі здалося?

— По-перше, я добре пам’ятаю свою дитячу гітару, на якій я колись вчився грати. Так, я не став професіональним музикантом, та в свідомості вкарбувалося, на яких «дровах» доводилося грати. По-друге, вже в підлітковому віці була в мене знайома дівчина, якій я симпатизував, а вона страждала від того, що в неї немає нормальної скрипки! Є й інші відсилання в глибоке дитинство та юність плюс постійний інтерес до художньої освіти, до музичної освіти і наштовхнули мене на думку: годі ремствувати, мовляв, на культуру грошей держава не дає, а сам ти, особисто, що зробив, щоб твій шлях страждань ніхто не продовжував?!

— Знаю, що, визначаючись із точкою докладання благодійності, ти відвідав низку столичних шкіл. Чи говорив ти з юними скрипалями і, якщо говорив, то про що?

— Ні. Не говорив: на це не було часу... Зустрінешся з заступником директора з адміністративно-господарської роботи і — далі. Скрізь я бачив і чув одне й те саме.

— Україна багата: в дітей — на таланти, в дорослих — на щедрі серця.

— Це так. І важливо, хоча б жмені з нас, вчасно допомогти юним українським даруванням, щоб вони отримували ґрунтовну музичну освіту, користуючись у навчанні якісними музичними інструментами. Ось чому виникла ідея виставки, а за нею — благодійного аукціону. І ось вони перед нами — скрипки.

— Ігоре, спробуй назвати: що найбільше вразило в школі?

— Думаю, ентузіазм педагогів та самовідданість дітей. Врешті-решт, спинився я на адресній допомозі Київській середній спеціалізованій музичній школі імені Миколи Лисенка. Із заступником директора з адміністративно-господарської роботи Ігорем Грибовим ми пройшлися її коридорами, класами та деякими іншими приміщеннями. На оточуючу дійсність я дивився не очами добродійника, а архітектора.

— Вразила жахлива спадщина Совка в інтер’єрі?

— Якщо відверто, то Київська музична школа імені Миколи Лисенка давно вимагає могутньої реконструкції. Там буквально все належить привести в порядок: класи, авдиторії, службові приміщення. Найбільше вразила (просто наповал!) екскурсія до комори, де зберігаються списані музичні інструменти. Це реально склад «дровеняк» — скрипок та віолончелей, списаних не так давно, але зроблених, у основному, на Київській меблевій фабриці імені В.Н.Боженка. Для мене це був культурологічний справжній шок!

— Скажи, а чому ти вирішив не за профілем своєї діяльності допомогти дітям — не яким-небудь цікавим архітектурним проєктом, а саме виставкою живопису?

— Архітектурні проєкти ми зазвичай робимо з подачі та щодо вимог певного Замовника — приватного чи держави. Звісно, я міг би підготувати — сам для себе -проєкт консерваторії, музею сучасного мистецтва або храму музики. Але... Але це була б лише моя мрія на тему архітектури, пов’язана з музикою. Реальним учням це б не допомогло.

— Зрештою, це і добре, що мислив ти суто прагматично!

— А якою має бути добродійність у наш час?! Я міркував так: якщо починати добродійну акцію «28. Музика гідності», а в її основу покласти створення галереї знакових українських музикантів періоду незалежності, — буде дуже співзвучно з аукціоном і адресною допомогою конкретній музичній школі.

— Допомагати треба маленькими ділами, а не великими словами.

— Абсолютно згоден.

— Зізнайся, а звідки в тобі забриніла тема скрипки?

— Справді, для мене скрипка це — сама досконалість із точки зору звуко видобування. Я непогано граю на гітарі, але, доторкнувшись до скрипки, я ніколи не видобуду з неї ті чарівні звуки, які мають із неї линути. Тому скрипка для мене це якийсь абсолют у створенні музики і довершеного звучання.

— Відомо, що за активних консультацій знаного арт-експерта, куратора та власника галереї Karas Gаllery Євгена Карася інтернет-аукціон розпочався доволі швидко. Які його підсумки?

— Для мене це теж був колосальний досвід, адже було з чим порівнювати... До кінця першої виставки — «Гала-шоу», тобто до 21 травня 2019 р., чотири з семи робіт у київській галереї-барі It’s NOT Тhe LOUVR було продано. До того ж за ціною автора. Під час культурної та освітньої ініціативи «28. Музика гідності» продали шість із десяти картин, але покупці сплатили лише за п’ять. Далися взнаки об’єктивні причини (недосконалість інтернет-аукціонів) та суб’єктивні (брак досвіду аукціоніста).

— Як далі розвивався благодійний проєкт?

— По щирості — після інтернет-аукціону можна було й не паритися: або попросити платіжку від київського дилера потрібних інструментів, або переказати на рахунок школи і про все забути. Мені здалося це половинчастою добродійністю.

— У якому сенсі?

— Гроші тицьнув і !Adios Amigos!. Проте на півдорозі я не звик щось кидати. По-перше, я вислухав педагогів Київської середньої спеціалізованої музичної школи імені Миколи Лисенка: чого найбільше бракує і які насамперед інструменти вихованцям потрібні. По-друге, я порадився з фахівцями, які найоптимальніші моделі. По-третє, подивився український ринок музичних інструментів і, нарешті, зрозумів, що мені слід їхати до Праги.

— До Праги!?!

— Саме так. Різні консультанти однією з перших називали старовинну чеську мануфактуру Strunal Schцnbach s.r.o., що в містечку Лубі спеціалізується на виготовленні струнних інструментів. Від 1992 р. це — спадкоємець знаменитого колись акціонерного товариства Cremona, на однойменних гітарах якого виросло ціле покоління радянських рокерів. Отже, я знайшов телефон і...

— Не розказуй: твоя англійська — досить пристойна. 

— Отже, мене з’єднали з менеджером із продажу Іржина Міхлова (Jiшina Michlovб). Ми обговорили всі деталі замовлення, зупинилися на моделі — Stradivarius. У результаті перемовин за кілька тижнів я прилетів до Праги, де в офісі  Strunal Schцnbach s.r.o. придбав від виробника три скрипки.

— Усе так легко, виявляється?

— Деякі труднощі я опустив — річ не в них, а в результаті. Чеська мануфактура виявилася вузькоспеціалізованою: вона продукує лише музичні інструменти.

— Це як?

— Скажімо, смички Strunal Schцnbach s.r.o. не виробляє. Довелося смички комплектувати окремо, в спеціалізованої німецької фірми Dorfler. Скажу так: уся комплектація виявилася непростою... Скрипки купувалися в Чехії, а смички та гарний футляр у різних німецьких виробників. Для обдарованих дітей усе хотілося зробити за вищим розрядом.

— Нащо, Ігоре, ти так ускладнював собі життя?

— Я — не мільйонер, та й не може в Україні їм бути митець. Тому моя мета була не стільки зібрати кошти, скільки найбільш ефективно їх використати. Тим паче що згідно з порадою педагогів для розвитку дитячої музичної освіти Київська середня спеціалізована музична школа імені Миколи Лисенка потребувала повний (!!!) комплект якісних музичних інструментів.

— Це як?

— Потрібні були музичні інструменти для різних вікових груп, а саме: три скрипки різних розмірів — 1/8, 1/4 та 1/2. Найдивовижніше те, що, мабуть, лише в скрипковій освіті існує тонка градація розмірів інструментів, що враховує вік дітей. Тобто, якби ви вирішили вчити дитину грати на фортепіано або на гітарі, ніхто б навіть не придумав купувати фортепіано, гітару або інший музичний інструмент у зменшених розмірах. Але скрипка — це така тонка матерія, де різного віку діти грають на різного розміру інструментах. І... швидко скрипки переростають.

— Коли проєкт завершено, на що ти чекаєш?

— Сподіваюся, що ще в цій четверті ми в школі почуємо прекрасне звучання чеських скрипок моделі Stradivarius. Сподіваємося, що ці інструменти довго і плідно служитимуть справі дитячої освіти. Хотілося б вірити, що не одне покоління талановитих українських дітей на них шліфуватиме власну майстерність, а деякі з них згодом стануть професіоналами високого класу!

— Скажи, як ти бачиш розвиток ідеї? Що далі?

— Хотілося б подеколи отримувати зворотний зв’язок: як ці скрипки сприяють розвитку обдарованих дітей. І як підсумок, одного разу почути скрипковий концерт у виконанні вихованців Київської середньої спеціалізованої музичної школи імені Миколи Лисенка, які не просто зводяться на ноги а стають майстрами музики!

— Яким тобі бачиться проєкт 2021 до 30-річчя Незалежності?

— Мені здається, що потрібно відібрати талановитих молодих виконавців, які визначать вектор руху на наступне десятиліття вітчизняної поп-музики. Так, є ризик, що когось із тих юних дарувань широка публіка ще не знає. Але з мого боку нехай це буде подвижництво в тому, щоби пензлем популяризувати самобутню та потужну українську музику 2030-х років.