Iмпровізації — як акції примхливої естетичної форми

Серед чималої кількості різновидів сучасної мистецької діяльності, про які не кожен фахівець скаже щось певне і переконливе, перфоманс, що крокує світом понад півстоліття, веде вперед. Проте однією з перших перформерок в історії людства була падчерка деспотичного Ірода, поганська царівна Саломея, яка, аби здобути голову Іоана Хрестителя, станцювала еротично-викличний танець. Свого вона домоглася — голову Іоана дівчині подали на таці. Однак, крім сумнівної слави, якої зажила Саломея, бо від кількості присвячених їй мистецьких творів перехоплює дух, успішність давнього дійства заклала ще й код ідеального перфомансу — мистецької акції, яка справляє безпосередній суспільний резонанс, і чий втілювач сам перетворюється на арт-об’єкт.

Нині перфоманс уже став цілковито законним дитям українського культурного простору, хоча про свої права у світовому арт-середовищі він почав заявляти десь у середині ХХ століття. Тоді мистецькі діячі Заходу усвідомили, що ніяким інтелектуалізмом обивателів не візьмеш і розумними словами нічого не доведеш. Грубе, відверте епатування публіки через розбризкування фарб, води і всього, що тільки є під рукою, залякування і знущання з натовпу цікавих, обманки та фокуси, що викликають роздратування й дискомфорт, — такими агресивно-активними формами перфоманс брав у підлітковому віці гору над іншими, змушуючи усвідомлювати, що життя таки варте випробування мистецтвом.

Цей підлітковий період нарешті настав і для перфомансу в Україні. Точніше сам він не наставав, його таки примусили дорости до цього самі митці, приблизно так, як батьки змушують сина-невігласа дотягтися до кінця середньої школи і показати родичам здобутий атестат. Відповідно, чимось на зразок демонстрування атестату зрілості стали й вересневі «Дні мистецтва перфоманс у Львові» — єдиний фестиваль перфомансу в Україні, який відбувся за програмою підготовки бієнале «Тиждень актуального мистецтва», кураторами якого виступили Тамар Рабан (Ізраїль), Януш Балдига (Польща), Володимир Кауфман (Україна).

Не перший і не другий цьогорічний львівський перфоманс-фестиваль отримав від організаторів підзаголовок «Лабораторія міждисциплінарного перфомансу», оскільки свої права на цей вид творчості одночасно заявили і театр, і візуальне мистецтво, і танець, і музика — словом все, що неможливе без безпосереднього виконавства. Зрештою і самі перфомери, що, як правило, лише натякають на своє походження із того чи іншого мистецького середовища, про себе точно не свідчать, хто вони музиканти, танцівники, художники чи літератори. Головне полягає в тому, що ці діячі імпровізуючи, прилюдно здійснюють акцію примхливої естетичної форми і соціально-насиченої змістовності.

Зрозуміло, що навіть винайдена розробниками мистецької ідеї абсолютна формула не дасть гарантій позитивного результату. І прагматично налаштовані перформери, дедалі більше маркуючи територій для власних висловлювань, влаштували у Львові, крім показів інтернаціональних здобутків, своєрідне підвищення кваліфікації для початківців.

Отже, школа, дебютний виступ, визнана публічна акція — такий, запропонований перформерами цикл мусить спрацювати на майбутнє, в якому, як мріється їм, буде більше людей розкутих і самодостатніх. Адже справжній перформер, на відміну від тих, хто позиціонує себе як діяч у політиці, соціумі чи навіть науці, відрізняється винятковою самостійністю творчого мислення, і сам обирає для себе простір, який примусово перетворює на простір мистецтва.

Цього року організатори фестивалю запропонували перформерам кілька місць для реалізації ідей — приміщення галереї «Дзиґа» та внутрішній дворик і малу сцену львівського Театру юного глядача. Але й цього перформерам виявилося замало. Дехто забажав видертись на аварійне горище театру, з чого вийшов пшик, і пішли хвилі роздратувань від жінок на підборах. Комусь знадобилися вулиці міста, балкони, стіни будівлі, як от польському перформеру Губерту Вінчику.

Прив’язавши дротами до рук величезний шмат заліза, Вінчик лякаючи та розважаючи перехожих і, навіть, зупиняючи потік авто, гримлячи, потяг його геть із затишного дворика через проспект Свободи в нетрі старого міста. Іронія щодо цього дикунсько-дитячого походу змінилася ніяковістю, коли в темряві галерейного гроту, після дражливих налаштувань Губертом мікрофонів і підсилювачів, почулось щось подібне до серцебиття. Не музичні, а медичні звуки стали основою цієї другої трагічної частини дійства, візуальний ряд якої — метушня захеканої людини між кількома мікрофонами, та її ж намагання запустити на поверхні залізяки маленькі залізні дзиґи.

Передчуття, що серцевий насос от-от не витримає біганини і таки зупиниться, збувається. Розкручені дзиґи помалу уповільнюються, все завмирає, ніщо не гримить, серце не б’ється і повна темрява покриває нас. Від почутого як приходить чиясь смерть, стає моторошно. Але те, що смерть ця не випадкова, не «абстрактна», і наповзала вона у довгому мучеництві й тремтливому уході тіла із фізичного виміру в інший, притягнута, наче магнітом, залізом, пронесеним містом повз зиркаючи смішливі та злісні очі, робить побачене ємкою метафорою.

Для більшості метафора страдницького шляху і мученицької смерті, що нею виявляється перфоманс Губерта Вінчика, співвідноситься зі шляхом на Голгофу. А ненавмисна участь і споглядання за цими подіями волею перформера перетворює глядачів на відповідальних за те, що відбувається. І це поки що, поза можливостями усіх інших мистецьких дійств.

Утім, і самих перформенсів, що поставали б такими цілісними і влучними висловлюваннями, не надто багато. Зазвичай їхні послання виглядають або надто буквально, як це вийшло у Анни Кальвайтис із Польщі, або дуже примхливо зашифровано. Принаймні схожий на магічне ритуальне дійство та японський танець буто, жахаючий перфоманс Бенаса Шарки із Литви, під час якого гострі пила і серп повсякчасно загрожували публіці, не дав розуміння, що ця моторошність мала сигналізувати. Загадковою залишилася і сама виняткова техніка існування цього перформера, який публічно мазохістські виснажував власне тіло, уподібнюючись доісторичному птаху.

Інша річ, повноцінно сюжетний, подібний до маленького спектаклю перфоменс українця Володимира Топія. Обрана ним кілька років тому тема Першої світової війни, із дзвінкої абстракції про щось звитяжне столітньої давності, буквально на очах, завдяки предметно-побутовим реаліям, набирала конкретних обрисів. Як бувалий антиквар Топчій поволі розкладав усілякі старі дрібнички, вимочував у ванні та вивішував на просушку, наче світлини доцифрової ери, величезні портрети військових, і так із випадкових речей, що кубляться на колекціонерських звалищах, поступово складав мозаїчну історію людського розбрату.

Пишучи історію на свій страх і ризик із мундирів, ґудзиків, фляжок, віршів, перформер демонстрував цікавим як він може, хоча б не надовго, заволодіти нашою уявою. Поступово його світ ставав нашим світом, але в цьому не було жодної агресії та політичного наступу. Мистецтво оберігало реальність і лише пропонувало придивитися пильніше до дійсності.