Iстина, історія, істерія

Дискусії не вдавалися надто гострими, адже подібного кшталту збіговиська between East and West в якомусь комфортному куточку Старого (або й Нового) Світу назагал гарячими не бувають — ані Ле Пен не примчить на коні з промовою, ані Жириновський не станцює з «калашниковим», ані Караджич про любов до рідної землі віршів не почитає, жодного тобі злого генія, жодного сучого сина або фанатика, тільки все переважно «майже однодумці», доктори філантропії, університетські універсалісти.

Та все ж місцями вилазять на яву деякі камені спотикання. Це легко пояснити багатолітнім існуванням у цілком різних системах, яке фактично триває й сьогодні. Це так само можна пояснювати всілякими іншими химерами, як, наприклад, «візантійська свідомість», «протестантська вичерпаність».

І от під час тієї зустрічі один із дискусантів, здається, зі Швеції й сам швед, зауважив приблизно так: «Ми не маємо потреби знати свою історію, бо ми ніколи до неї не апелюємо. Щасливі спільноти не мають потреби в історії. Тільки нещасливим спільнотам потрібна їхня історія, бо вони через неї прагнуть пояснити собі й іншим свої нещастя».

Історіоцентризм тотожний фалоцентризмові, наполягала певна дама на іншій конференції. Це той вектор, той стрижень, та вісь, яка становить саму суть світогляду багатьох східних інтелектуалів. Це та палиця, якою ви самі себе вічно побиваєте. Звільніть себе від історії, станьте нарешті адекватними дійсності, закликала вона.

Але ж, заперечували в таких випадках представники нещасливих спільнот, але ж наші нещастя походять не від того, що ми заглиблюємось у споглядання нашої історії. Тут усе радше навпаки — ми надто мало її знаємо, нам подавали її фальсифікованою, обдертою, виснаженою «єдино правильною методологією». Отже, ми тільки починаємо її реконструювати, і це мусить відбутися.

Наївні, заперечували на це представники щасливих спільнот, наївні, ви прагнете покладатися на історію, але історичне бачення ніколи не охоплює всієї складності й повноти. Історія — це завжди замаскована міфологія зі значною домішкою ідеологічної некрофілії, не більше. Саме любов до історії породила негідників дуче і фюрера, бо звідки ще взялися б ці лікторські пучки й рунічні знаки, вся ця помпезна римсько-нордична атрибутика з її цезарями й зігфрідами? Зрештою, подивіться у свої підручники з історії — що там понаписувано про ваших сусідів? Подивіться — й уже потім запитуйте, звідки в цьому світі береться ненависть.

Вам ніколи не зрозуміти нас, казали на це деякі історіоцентричні нещасливці. У вас атрофувався той орган, яким розуміють інших. Ваші супермаркети й шістсот шістдесят шість каналів телебачення зробили вас байдужими й самовдоволеними. Добром ви не закінчите, мав рацію Шпенглер.

А ви, відповідали на це позаісторичні щасливці, замість ксенофобського копирсання в міфах краще б робили що-небудь із мафією та корупцією у своїх країнах. За такої ситуації, як нині, ви не можете розраховувати на швидке приєднання до «внутрішньої Європи» з її благами й цінностями.

Так у взаємних погрозах минали плідні дискусії, хоча закінчувалося все переважно примиренням: виринала ідея про недоз’ясованість у термінах і неточність у перекладах, зрештою, всі погоджувалися з різноманіттям опіній як прикметою інтелектуального багатства світу.

Про завершальні банкети я мовчу — там усе залагоджувалося остаточно.

Був, щоправда, один колега з Москви, який болюче кусався. Це було втіленням його концепції про неможливість порозуміння. Поліція не втручалася. До чого поліція там, де з’ясовують істину?

№201 21.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»