Іван МАЛКОВИЧ: «Я вірю у внутрішню інтелігентність нашої нації»
У галереї Києво-Печерського заповідника триває виставка художників-ілюстраторів видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».
Раптом ловиш себе на досить рідкісному відчутті гордості, що й Україна, виявляється, здатна виробляти продукцію не гіршу, ніж у світі. Символічно, що це — дитяча книжка. Наш сьогоднішній гість — директор видавництва Іван МАЛКОВИЧ.
— Як сталося, що відомий поет Іван Малкович заснував власне видавництво дитячої літератури?
— Для мене це було дуже логічно. Оскільки я працював у «Веселці» (дошкільному відділі), потім у «Молоді». Там уклав і першу свою книжку «Колядки». Це був 1988 рік, Горбачов уже проголосив «перестройку», але в Україні були якісь дрімучі часи, й моя дирекція вимагала викинути звідти згадки про Христа. Я ж пояснював, що в Росії вже надрукували слово «Бог» із великої літери, що викидати нічого не можна, бо у книжці представлено весь зимовий цикл і, звичайно ж, Різдво Христове, на що мені відповіли: «Ну, хіба що надрукуємо одну, та й то, якщо передмову напише Борис Олійник». Загалом, ситуація склалася образлива. Щоб уникнути подібних на майбутнє, довелося заснувати власне видавництво.
— І скільки книжок було видано за час існування видавництва?
— Мало. Припустімо, на цей рік ми планували десять, а тепер через кризу не знаю, чи й ці видамо. Ми не женемося за кількістю. Можливо, я впаду у ваших очах, але за шість років ми видали трохи більше, як 30 книжок загальним тиражем близько півмільйона. Але, коли ми робимо якісно, то із цього маємо головний зиск — добре ім'я!
— Книжки «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» не з дешевих. Чи не намагалися ви здешевити свою продукцію?
— Старалися. Але тоді ці дешеві книжки треба друкувати безпосередньо тут, а ми друкуємо в Словаччині. Сьогодні вже в Україні з'явилися нормальні друкарські машини, скоро на них навчаться працювати. Але є інша проблема — наші люди, які завжди намагаються вкрасти. Мені на фабриці сказали прямо: «Ви поставте тут хоч два БТРи, ми все одно вкрадемо». А потім мені дорікають, чом це книжка на Петрівці чи не вдвічі дешевше коштує, як у тебе у видавництві. Так, вона там може й нічого не коштувати, бо вона ж крадена. Але, крім того, що мене тут обкрадають, я не можу друкуватися в Україні, бо тут ніхто не вміє зробити тверду оправу на 24, 32, 48, 64 сторінки, а це якраз дитячі книжки.
— Нинішня криза напевно коригує ваші плани?
— Найсмішніше те, що невідомо, як довго треба протриматися. Більше того: ми тепер забираємо книжки з магазинів. Я не знаю, як ми будемо далі виживати. Я вже позичаю гроші на зарплату. (Добре, що ми — мале видавництво: в «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ЗІ» працює 5 чоловік, і ще десь 15 художників працюють зараз над ілюстраціями).
— А чи немає спокуси видавати книжки російською мовою, щоб виходити на ширший ринок?
— Я завжди намагався триматися, щоб видавати тільки українською мовою. Але якщо подивитися з іншого боку, то я хотів би одну з наших книжок — «Снігову королеву» — видати 4—5 мовами і з невеличким тиражем — 3—4 тисячі — спробувати пробитися на закордонний ринок — в Америку й Західну Європу. Вважаю, що ми маємо непогані шанси. Оскільки нині більшість книжок у світі жахливо одноманітні. Усі помішані на Діснеї. Я був вражений на книжковому ярмарку, коли побачив такі самісінькі книжки і в американців, і в європейців, і навіть у японців. Це сумно. Бо я вважаю, що треба бути суголосним зі своїм народом, показувати, що є в нас і що ми можемо дати світові.
— Чи не збираєтеся розширювати вікові межі своєї аудиторії?
— Це моя давня мрія. Я заснував серію «Перлини світової літератури — студентам і школярам» ще й тому, що скучив за справжньою літературою. Не можна зациклюватися на чомусь одному, бодай і на чудових дитячих книжках.
У цій серії вже видано Гоголя і Гофмана, а ще заплановано Борхеса, Кафку та інших. Усі видання супроводжують статті: передмова—дослідження творчості письменника для глибоких, вдумливих читачів та післямова — оповідь про письменника. До того ж у книжках цієї серії втілено мою студентську мрію — вміщено короткі і змістовні хронологічні таблиці життя й творчості авторів.
Маємо ще дуже цікавий проект — видати із французами перекладну енциклопедію «Larousse» із 5-им — українським — томом. Я вважаю, що це ганьба для України, що за 7 років незалежності не видано власної дитячої енциклопедії. Зрозуміло, що в радянські часи це була ідеологічна політика: не видавати української, щоб наші діти послуговувалися російською «Детской энциклопедией». Тож вважаю необхідним видати перший том до кінця тисячоліття.
Але тут виникає інша проблема. Я така людина, що мушу все прочитати сам. Так чи інакше, але в моєму видавництві все зав'язується на мені. Тож елементарно не вистачає часу й сил. Звичайно я покладаюся на свій смак і відчуття. Але я дуже люблю з усіма радитися. Із друзями, художниками, прибиральницею, бухгалтером (причому знаю, якщо бухгалтерові сподобалося, значить, книжка буде комерційно успішною). І, звичайно, зі своїми дітьми. Причому не тільки з Тарасом, якому 10 років, а й з Гордієм, якому 2 роки й 10 місяців. Я всі наші книжки випробовую на своїх дітях.
Тепер ми готуємо книжку про Літачок. Тож я читав Гордієві казочку й показував ескізи ілюстрацій. Читаю: «Літачок жив у гніздечку». Гордій: «А де гніздечко?» Еге ж, справді, немає. Читаю далі: «Біля хатки росли грибочки». Гордій: «А де хатка, а де грибочки?» І справді — де? Який же, думаю, я тупий, що про це забув. Мені ще потрібно дочку, бо я, як видавець дитячої літератури, не маю дівчачого досвіду.
Узагалі, видаючи першу книжку, я мріяв, щоб мій син вивчився за нею читати. Але за Тарасом я ніколи не встигав: коли надрукував «Абетку», він читати уже давно вмів. Тепер випробовую її на Гордієві. Тож маю редакторів.
— Чи не доводиться відмовлятися від власної творчості в зв'язку із завантаженням у видавництві?
— Звичайно, дозвілля, можливість зануритися у творчість — то велика річ. Я подивився, що найпліднішим моїм періодом був 1990 рік, а це якраз той час, коли я мав стипендію від Спілки письменників — не надто великі гроші, але за них можна було жити. А нині... Минулого року, приміром, я написав... думав, що вірш, а виявилося піввірша, позаминулого — один, а цього року — чотири. І я від того дуже щасливий.
— «Янгол на плечі» — так називається ваша остання поетична збірка. А від чого вас боронить ваш янгол?
— Ще й досі в моїх батьків на стіні висить, наче іконка, така картинка: янгол захищає двох діток. Отже, мій янгол із батьківського дому. Не знаю, чи він мене захищає, але я вірю в це. Я б хотів, щоб кожна людина пам'ятала про свого янгола. Щоб намагалася жити з ним у злагоді й не спокушати його своїми діями, адже він не може зробити більше, ніж може. Тепер про янголів багато пишуть. А колись я хотів свою першу збірочку назвати «Ангелик в яферах» (яфери — це чорниці). Проте у видавництві ЦК ЛКСМУ із цієї назви лише посміялися. Із цим ангеликом обійшлися дуже суворо: його перемінили на... мольфара, іншого мого янгола було перемінено на чугайстрика, «Бог» змінили на «птах», а ще одного ангелика — на метелика...
— А як би ви охарактеризували сучасну ситуацію на українському ринку дитячої книжки?
— Я знаю дуже багато видавництв, досить успішних, чиї книжки люди просто купують для домашньої бібліотеки. Це недоладні, невідредаговані переклади. Скажімо, книжку роблять п'ять перекладачів, які навіть героя називають по-різному. Звичайно, якщо вбачати в книжковому бізнесі тільки бізнес, то можна робити книжки дешеві, але така продукція украй неграмотна. І купують ці, хай красиві книжки, не для читання, а для полички.
А мені, наприклад, приємно, коли до мене підходять на виставці й кажуть: «Ми виростали на книжках «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Не на Чуковському й Маршаку, а вже на своїх, українських книжках. А це дуже велике діло, бо виростають зовсім інші діти, які в дорослому віці згадуватимуть ці книжки, як своє, найрідніше. Мене тішить, що на наші книжки встановилася певна мода. До речі, наше кредо: «Якщо в книгарні лежать поруч дитячі книжки з різних країн, то нехай наша (українська) книжка буде така гарна, щоб дитина власноручно вибрала саме її. І тоді, гадаємо, відпаде багато прикрих, здебільшого надуманих проблем...»
Я вірю в те, що в нас дуже культурна нація, і якщо держава розплачуватиметься з людьми чесно, щоб вони могли нагодувати й одягнути свою дитинку, тоді вони неодмінно куплять їй гарну книжку, бодай і дорожчу. Я дуже вірю у внутрішню інтелігентність нашої нації.
— А яке ваше улюблене свято?
— Мої найцікавіші спогади дитинства — це коляда. Як ми, малі, по високих снігах тікали від КГБістів, що наздоганяли нас на уазиках, а бідні наші вчителі мусили нас стерегти, щоб ми не колядували. Головне було — заспівати таку коляду, якої ніхто не знав, тоді це матеріально заохочувалося. Мене завжди добре заохочували, бо мій дядько-археолог написав мені напрочуд гарну коляду. Коли пані Вітренко каже, що найулюбленіші її свята — це Жовтень і Новий рік, то мені її жаль, бо в неї не було того чуда, коли очікуєш куті, мак треш із дідом, коли мусиш закони знати: звідки пес має гавкати, як хату обходити, які слова проказувати.
Я не розумію, що роблять у школах на уроках народознавства? Учителі, вивчіть із дитиною за рік одну колядку. Не потрібно зубрити дати, треба прищепити любов до кількох понять, але справжніх. Я вірю, що це повинно відродитися в народі. Бердяєв казав: «Провінція — це там, де немає Бога». Довгий час ми жили у провінції. Тепер треба повертатися до себе.
— А з чим пов'язані найприкріші моменти вашого життя?
— Коли Тарасик став школяриком, я, прийшовши до української школи, почув, що всі діти між собою спілкуються тільки російською. Я тоді трохи не плакав і навіть хотів до Львова переїжджати, бо зрозумів, що ми україномовна меншина. А тепер уже звик до цього.
А взагалі, я прикрого не пам'ятаю. Є один рядок у молитві, який видається мені центральним: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим».
№192 08.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
