Iвано-франківець — «Міжнародна людина року»
Але про те, що художник Денис Іванцев удостоєний вищої нагороди в Кембріджі, ми, його співвітчизники, дізналися лише нещодавно завдяки монографії, написаній про майстра пензля Мирославом Аронцем.
Не вперше трапляється, що про славетних людей, котрі живуть поруч із нами, дізнаємося тоді, як про них знає вже весь світ.
Івано-франківському художникові Денису Іванцеву пощастило на схилі своїх важко прожитих літ самому бути свідком власної слави — вона «звалилася» несподівано, коли Денис Лук’янович мав 82 роки. Цьому дивовижному майстрові пензля Міжнародний біографічний центр у Кембриджі (Англія) наприкінці листопада 1992 р. присвоїв почесне звання «Міжнародна людина року» й зарахував до когорти всесвітньо відомих осіб, досягнення яких мають велике значення для світової культури (раніше Кембридж удостоїв цього високого звання останнього генсека СРСР Михайла Горбачова та поета-емігранта Йосипа Бродського).
Хто ж цей видатний художник, про якого не лише вся Україна, а й земляки-прикарпатці дізналися так пізно? Про це довідуємось із цікавої монографії «Денис-Лев Іванцев. Життя і творчість», яку, на основі вивчення особистого архіву художника та меморіальної літератури, написав Мирослав Аронець і видало у світ чудовою книжкою видавництво «Грані-Т». У дослідженні не тільки висвітлюється життєва дорога митця на тлі складних політичних подій другої половини ХХ століття, а й аналізується багата за жанрами і тематикою його творчість, пов’язана з новітніми течіями в європейському мистецтві тієї доби.
А 93-літнє життя художника справді дивовижне. Народився 5 березня 1910 року в с. Делева Тлумацького району в сім’ї священика. Гімназія, Краківська академія мистецтв — відділ малярства (там вчились Юліан Панькевич, Модест Сосенко, Іван Труш), потім студіювання педагогіки у Варшавському інституті практичних занять. Був одним із засновників і головою Української мистецької групи «Зарево» в Кракові, належав до львівської Асоціації незалежних українських митців. Дружив із видатним українським письменником Богданом Лепким, називав його «українським Демосфеном».
Другий період життя — прикарпатський. Участь у численних виставках художників-авангардистів, і в 1938 р. — перша премія за картину «Хрещення України». Потім випадкові заробітки малюванням церков, захоплення теорією мистецтва (вигадав навіть цілий напрям — статизм), успіхи в кераміці, вчителювання у школі в Делеві. Та в 1940-му «визволителі» позбавили його роботи як сина священика. Батька, котрий не прийняв православ’я, переслідували, а родину готували до відправки в Сибір. Але врятувало те, що не було кому вчителювати, тож Денис став і за директора , і за завуча, і за вчителя — п’яти чи шести предметів. І малював, малював. Більшість картин доводилося замасковувати зубним порошком, переховувати. Нині вони чи не найсильніші в його доробку: «Плач Христа над українським селом», «Наша Голгофа», композиція «Ми» — символ того, що землю, силу і плідність нації не знищити.
Тридцять один рік, аж до виходу на пенсію в 1970-му, працював учителем у рідному селі. Десятки уроків, п’ятеро синів і дочок, сотні дитячих доль... Проте, як писала преса, «твори Дениса Іванцева в умовах так званого соцреалізму, тобто московського натуралізму, в якому митець мусить славити «старшого брата», були мало відомі широкій громадськості». За свої національно- патріотичні переконання, за своє самобутнє європейське бачення ролі й завдань мистецтва художник штучно й надовго був ізольований від мистецького світу. Хоч у нього сотні високохудожніх полотен. Ось деякі з них: «Зимовий похід Галицької армії», «Хрещення України», «Гротеско», «Предмети», «Чорне і біле», «Панта рей», «Мойсей», «Володар синіх Карпат», «Каменярі», «Вічний революціонер», серія наддністрянських пейзажів «Осінь в ярі Дністра», «Літо над Дністром», «Стихія», що визначають автора як одного з провідних українських пейзажистів середини ХХ ст., та багато інших. Картини художника добре відомі в світі, їх придбали також музеї Львова, Києва, Івано-Франківська, чимало доробку залишилося в Польщі, а ім’я митця внесене до виданої 1957 року в Парижі— Нью-Йорку Енциклопедії українознавства.
Останні 33 роки Денис Лук’янович мешкав у Івано-Франківську (Іванцев помер 2003 р.). За «совєтів» не мав де працювати, навіть спільної майстерні не давали і на виставки до Києва робіт не висилали. Отак і жив із правами persona non grata та домашніми проблемами. Вступати до спілки за нових умов — «перебудови» — рішуче відмовився. Але незалежність України прийняв усім серцем. До митця повернулося друге визнання, заслужена людська шана й повага. Зокрема, щирим другом йому був Опанас Заливаха. Саме його слово відкриває книжку про Дениса Іванцева: «...у добротворенні прожив свій вік, не був зачеплений манівцями блукань... Доля не дала йому забруднитися у так званому соцреалізмі... Болі нації були і його болями. Християнські заповіді він переплавив у мистецькі речі, що творили нашу національну культуру...».
Твори великий майстер пензля писав у властивій йому абстрактно-філософській інтерпретації, конкретне поєднуючи з умовним, реальне — з ірреальним, глибоко й мудро осмислюючи історичні події та насущні проблеми людства. І тому в цих полотен така дивна магія.
До видання, крім тексту автора, ввійшли теоретичні статті Д.-Л. Іванцева, його спогади про своїх побратимів і друзів, рецензії на їхню творчість, а також інтерв’ю з ним та статті про нього. А солідна підбірка репродукцій творів художника допоможе кожному, хто візьме в руки це гарне видання, створити цілісне уявлення про постать воістину ренесансного закрою.
