«Хоч би що ти робив – твоя історія все одно наздожене тебе»

Нета Ріскін — теле- та кіноакторка, головним чином відома завдяки ролям у ізраїльських серіалах, зокрема, у «Ланці Гордіних» (Gordin Cell), яка йде на екранах Ізраїлю з 2012 року, де Нета грає успішну бізнес-леді і водночас російську шпигунку.

2014-го Ріскін взяла участь в основному конкурсі Берлінського фестивалю як виконавиця головної ролі у картині «Десь там» (режисерка — Естер Амрамі). Ноа, героїня Нети, як колись і сама актриса, мешкає у Берліні й повертається до Ізраїлю, розриваючись між двома однаково дорогими їй місцями. Цей фільм того ж року отримав Гран-Прі київського фестивалю «Молодість».

Минулого року Нета Ріскін зіграла у режисерському дебюті Наталі Портман, драмі «Історія про любов та темряву» — екранізації найвідомішого роману видатного ізраїльського письменника Амоса Оза. Наталі Портман народилася в Єрусалимі, але зростала в США, тому, хоча й володіла івритом, все ж говорила із сильним американським акцентом. Аби максимально переконливо зіграти головну героїню Фаню, мати Амоса Оза, Наталі залучила Нету Ріскін для того, щоб та поставила їй правильну єрусалимську вимову. Ці уроки тривали понад три місяці.

Сам фільм оповідає про ранні роки становлення держави Ізраїль. Особиста драма тут розгортається на тлі масштабних історичних подій. Оповідь ведеться від особи автора — старого Амоса, котрий згадує про своє дитинство. Фаня, котра свого часу переїхала до Єрусалиму з українського Рівного, була романтичною мрійницею, котра уявляла собі Ізраїль саме як біблійну обітовану землю, повну молока й меду й населену надзвичайними людьми. Зіткнення з реальністю завдало цим мріям нищівного удару, який героїня так і не перенесла.

Хоча цей фільм і не можна назвати видатним, все ж він щасливо уникнув як перетворення на цілковиту мелодраму, так і скостеніння в псевдоісторичному пафосі. І, безумовно, роль Фані можна назвати однією з найкращих у кар’єрі Портман.

Наприкінці минулого тижня Нета Ріскін на запрошення «Молодості» представила «Історію про любов та темряву» в Києві. Після прем’єри вона відповіла на запитання кореспондента «Дня».

«ЗДАЄТЬСЯ, ПОРТМАН МАЄ НАДПРИРОДНУ СИЛУ»

— Що ви робили у фільмі?

— В основному моя робота тривала поза камерою. Адже в цьому проекті були чотири мовних шари. Мати автора роману, Фаня, яка є прообразом головної героїні, говорила російською. Її син, Амос Оз, писав на івриті. Наталі Портман писала сценарій англійською. Ось у мене власне було завдання перекласти сценарій на іврит, причому на той іврит, яким говорили в Єрусалимі в 1940-і. Тут є певна іронія, бо у фільмі йдеться багато про мову, про походження слів. Моя друга робота була працювати з Наталі над її івритом. Вона говорила з сильним американським акцентом. Але її героїня — єрусалимка. Тож ми кілька місяців опрацьовували кожну фразу. І тільки третя, найменша робота пов’язана з акторством — я грала епізодичну роль сестри Фані.

— Як вам працювалося з Портман, адже це її режисерський дебют?

— Так, це дійсно її дебют, але вона має великий досвід у кінематографі як акторка, тож це її далеко не перше перебування на знімальному майданчику, і вона була дуже розслаблена. Це тим більш дивно, оскільки вона загалом працювала одразу в кількох амплуа: грала головну роль, керувала зйомками, писала сценарій. Кожне з цих завдань виснажливе саме по собі. Не знаю навіть, як вона з усім цим впоралася. Мабуть, вона має якусь надсилу.

«ІВРИТ ДУЖЕ ПОДІБНИЙ ДО ПОЕЗІЇ ЯК ТАКОЇ»

— Тож як тривали ваші заняття з мови?

— Я діяла як лікарка. Мусила визначити діагноз і працювати над проблемою. З приголосними проблем нема, їхня вимова дуже проста. Проблема з голосними, бо їх у івриті тільки п’ять і вони короткі. Американці говорять геть інакше, розтягують звуки, багато дифтонгів. Треба було вичистити це. Навчити відчувати музику мови і правильно зв’язувати слова. Тож ми розбирали сценарій слово за словом протягом трьох місяців. Інший момент — Наталі в одній сцені мала співати російськомовну колискову. Вона шукала пісню, а моя бабуся звідси родом, і в дитинстві я чула від неї колискову «Спи, младенец мой прекрасный». Я порадила їй цю пісню.

— Наскільки я розумію, ви радили Наталі прикладати руку до рота, коли вона щось каже на івриті. Що це за тест?

— Це доволі кумедна й цікава історія. Я грала в серіалі «Ланка Гордіних» про російськомовну родину, що живе в Ізраїлі. Я працювала над діалогами і помітила, що в російській всі звуки, в першу чергу голосні, вимовляються ззаду рота. А в івриті повітря зупиняється попереду, на губах. І ось коли я вчила російську, я прикладала долоню до рота, і якщо відчувала повітря, то знала, що вимовляю неправильно. Тож, почавши вчити Наталі, я порадила їй застосовувати отаку перевірку: якщо відчуває видих на долоні — значить, з її івритом все гаразд.

— В чому, назагал, краса івриту?

— Звісно, він прекрасний в першу чергу тому, що є моєю мовою. Друге — я не знаю жодної іншої мови, в якій було би стільки дієслів. Ви можете побудувати фразу з самих лише дієслів. Ще: він має дуже широке коло значень, він неточний — на відміну від німецької, наприклад, в якій ви кажете саме те, що маєте на увазі. Ви можете говорити на івриті і ніхто навіть точно не зрозуміє, що конкретно ви кажете. Чому Біблію власне інтерпретують у стільки способів — бо іврит є таким сам по собі. В цьому сенсі він дуже подібний до поезії як такої. І, нарешті — це мова дуже коротка. Ви можете висловити речення одним словом. А ще мені подобається, що іврит дуже древній. Інколи це секретна мова, як у дітей, коли вони видумують свою спеціальну мову для спілкування між собою — тож коли я їду за кордон, то почуваюся як така дитина.

«БІЙТЕСЯ ЗДІЙСНЕННЯ СВОЇХ БАЖАНЬ»

— В яку роль ви вклалися емоційно найбільше?

— Я якраз намагаюся грати ролі від мене емоційно далекі, бо втілювати когось схожого на тебе нецікаво. Я була російською шпигункою, ортодоксальною юдейкою з Єрусалиму, а якщо казати по емоції, то зараз я знімаюся в серіалі «Штіцель» і я в нього дійсно вклала багато емоцій, тому, мабуть через це й приїхала сюди трохи хворою.

— Що нове ви дізналися з фільму Портман?

— Що історія — це не та нудна річ, яку ви вчите в школі по підручнику. Коли я переглядаю сцену проголошення незалежності Ізраїлю, то вона знову й знову зворушує мене до глибини душі. А ще — чи варто втілювати свої мрії. Бійтеся здійснення своїх бажань. Це й мене стосується: я дуже хотіла потрапити в цей фільм, але це там було просто багато важкої виснажливої праці, і я от зараз інколи думаю: «Чи було воно того варте?»

«РАНО ЧИ ПІЗНО МИНУЛЕ ПЕРЕМАГАЄ»

— Наостанок, чи не могли б ви розказати трохи про ваше українське коріння?

— Моя бабуся народилася тут, у селі між Києвом та Уманню. Точно не знаю, де. Хочу знайти. За день до смерті вона мене попросила поїхати, відвідати її собаку, похованого під деревом. Вона вже на той момент втратила зв’язок з реальністю. Я запитала: «Так де саме?» — вона сказала, що намалює мені мапу. Зараз я вам покажу, що вона мені намалювала. Можна папір? (накидає простенький малюнок дерева. — ДД). Сказала: «ось тут». В мене цей малюнок зберігся, і я досі мрію з ним поїхати і знайти місце. Бабуся втекла під час революції, спочатку в Румунію, потім до США і зрештою опинилася в Ізраїлі. Єдина річ, яку вона змогла врятувати — це моє кільце (показує срібне кільце в неї на пальці. — ДД). Вона його сховала у роті. Так що воно зараз повернулося додому. Я досі маю тут родичів. Тут жив бабусин брат. Його вже немає, але мали лишитися його нащадки. Бабуся прожила в Ізраїлі майже 60 років, однак у свої останні дні геть забула іврит і говорила тільки українською. Ані я, ані моя мама не знали мови, тож нам був потрібен перекладач.

— Те, що ви описуєте, саме по собі звучить як готовий сценарій.

— Це все не тільки про мову, але й про історію, про минуле. Навіть якщо ти лишаєш його позаду, намагаєшся сховати, забути, твоя історія все одно наздоганяє тебе, ти не можеш закритися від неї. Фаня, головна героїня фільму, так само не може впоратися зі своїм минулим. Вона залишається такою, якою вона виїхала з Рівного. Так само я бачила, як це відбувається з моєю бабусею. Все прожите нею життя раптом стерлося, і ранні спогади виплеснулися.

— Минуле переслідує нас, навіть якщо ми впевнені у протилежному...

— Бабуся казала, що гарна річ щодо Ізраїлю — коли приїжджаєш, то можеш написати історію свого життя наново. Але насправді це не так. Що б ти не робив — твоє минуле завжди з тобою. І рано чи пізно воно тебе переможе.