Хороше кіно — це «звичайна справа»

«Звичайна справа» — повнометражний дебют режисера Валентина Васяновича, виробництво якого на 90% профінансувала держава. Напередодні в столичному кінотеатрі «Жовтень» Державне агентство України з питань кіно та продюсерський Центр «ІнсайтМедіа» представили журналістам і кінокритикам допрем’єрний показ картини, повідомивши, що вона удостоїться національного прокату: вийде на 38 копіях у кінотеатрах Києва, Львова, Одеси, Харкова, Дніпропетровська, Івано-Франківська та інших міст.

Валентин Васянович давно заявив прос себе як про хорошого документаліста. Його стрічка «Старі люди» (2001) здобула перший приз за кращий документальний фільм на Міжнародному кінофестивалі в Баку (2002), а фільм «Проти сонця» (2004) — призи міжнародного журі на одному з найпрестижніших фестивалів світу в Клермон-Феррані та гран-прі Фестивалю короткого кіно в Нансі. Як зізнається сам режисер, спробувавши сили в документальному кіно, йому закортіло реалізувати давню мрію — створити повнометражну ігрову картину. Хоча «Звичайна справа» також планувалася як документальна двадцятихвилинка ще 2006 року. Утім, після навчання в школі польського режисера Анджея Вайди, Валентин переписав сценарій на повноцінний ігровий фільм.

Сюжет стрічки на перший погляд доволі простий. У фільмі йдеться про лікаря-психоаналітика Анатолія, якого звільнили з роботи за бійку з пацієнтами-наркоманами. Утім, герой і сам радий звільненню, адже давно відчув, що його життя йде «не так». Він вірить, що без обтяжливої роботи зможе все розпочати з чистого аркушу, передусім реалізувавши себе як поет.

Героями картини — лікарями, вчителями, безробітними, акторами — постають сучасні українці. Як розповів після показу фільму режисер, таким і був його творчий задум: «показати українцям самих себе в складних життєвих обставинах». Певно, найпереконливіше це вдалося зробити актору Тарасові Денисенку, який зіграв роль головного героя. Він переконливо показав внутрішні переживання чоловіка з «кризою середнього віку», який, не розібравшись зі своїми проблемами, упродовж стрічки поступово падає на соціальне дно суспільства.

— Ми сьогодні побачили професійне українське кіно. По суті, вийшла справді «звичайна справа» — проста історія про українця, який шукає себе. А саме такого кіно нам не вистачає, — поділився враженнями від фільму режисер і актор Віктор АНДРІЄНКО, який завітав на допрем’єрний показ. — У цій стрічці немає мистецького плагіату чи наслідування. На жаль, зараз навіть серед українських фільмів зустрічаєш то міт-Америки, міт-Росії. А «Звичайна справа» — стовідсотково українське кіно. Із мистецької точки зору, фільм виконано добре.

За сюжетом, на відміну від свого безробітного друга Славка (актор Віталій Лінецький) та дружини-акторки (Лесі Самаєвої), яким таки вдалося «перезавантажити» своє життя, головний герой закінчує трагічно. Режисер не приховує: творчою групою було відзняло відразу чотири варіанти фіналу стрічки, але він «вирішив зупинитися на реалістично-песимістичному».

— Зробили таку історію, яка відповідає реаліям сьогоднішнього життя. Герой дійшов до краю — пішли титри. Зізнаюсь, першочергові варіанти були з хепі-ендом: Толіка вилікували, й він повернувся в сім’ю. Але так не буває, — зауважив у коментарі «Дню» Валентин ВАСЯНОВИЧ. — Щасливий кінець виглядав би неприродно. Мені б не повірив глядач.

На тлі складних психологічних пошуків головним героєм самого себе, комедійними та життєстверджувальними персонажами постають брати Капранові та режисер Михайло Іллєнко. Перші, зігравши самих себе, відмовляються брати на роботу Анатолія чи друкувати його вірші, а Михайла Герасимовича представлено в стрічці божевільним, який, вмикаючи щодня 129 разів світло в палаті, рятує світ. «Михайло Герасимович Іллєнко справді рятує світ українського кінематографа. Не я обрав йому таку роль, а він сам, — пояснює присутність колеги-режисера в стрічці Валентин Васянович. — І ця роль — головна в його реальному житті».

— Для нас участь у кіно — новий і цікавий досвід. Своє кіно так рідко з’являється, що, коли вдається дочекатися прем’єри будь-якої стрічки, глядач авансом очікує від неї геніальності, хоче, щоб вона була шедевром. Проблеми Брюса Віліса, який традиційно гарно рятує світ, звісно, трохи відрізняються від проблем українського лікаря Толіка. Адже наш персонаж намагається врятувати хоча б себе, — говорить письменник та видавець Віталій КАПРАНОВ. — Голлівудський спосіб порятунку світу яскравіший та ефектніший, але український виглядає правдоподібнішим. Глядач повинен чітко розуміти, що це складний жанр трагікомедії; що тут глибокий філософський підтекст. Я раджу українцям обов’язково підтримати фільм своїм гаманцем — піти в кінотеатр і подивитися!

Насамкінець хочеться відзначити приємну розмовну українську мову головних героїв, яка не «ріже» слух глядачам літературністю чи штучністю, а сприймається дуже природно.

Може, очікувати справжнього мистецького шедевру від повнометражної дебютної роботи режисера глядачам не варто. Але, переглянувши фільм, розумієш: перший кіно-млинець Валентинові Васяновичу таки не став грудкою.