Кохання з нудьги
В американському містечку Санденс є незвичайний фестиваль. Це форум незалежного, експериментального, молодого кіна, що кожного року проходить у Сполучених Штатах. За час свого існування він став дуже поважною інстанцією, і, зрозуміло, що його головний приз — вельми значуща відзнака. А тепер у наших глядачів є рідкісна нагода подивитись фільм, відзначений на останньому фестивалі Санденсі найвагомішим призом — гран-прі.
А втім, увага преси до прем’єри фільму «Сорок відтінків смутку» була прикута не через Санденс (чи багато колег узагалі знають, що це таке?). Усіх приваблювала, звичайно, поява виконавиці головної ролі — Діни Корзун, котра приїхала особисто представити фільм.
Попередня роль, що уславила Д. Корзун — у стрічці «Країна глухих». Там вона зіграла чудовий трагікомічний дует із Чулпан Хаматовою і запам’яталася саме цією партією кумедної глухої дівчини. «Сорок відтінків» — це, безумовно, помітний крок уперед у кар’єрі акторки. І з прес-конференції, і з виступу перед сеансом було помітно, наскільки вона цінує цю роботу. Адже її партнером, виконавцем ролі чоловіка Лори, героїні Д. Корзун, був справжній майстер, зірка старшого покоління — Ріп Торн, котрий, зокрема, уславився грою у хіті 1970-х «Людина, що впала на землю».
За словами Д. Корзун, сюжет «Сорока відтінків смутку» режисер Айра Сакс запозичив із життя своєї сім’ї, спостерігаючи за життям батька — володаря мережі готелів, багатого, чарівливого чоловіка, який користувався незмінним успіхом у жіноцтва. За сценарієм Д. Корзун випало зіграти найбільш нещасну з усіх тих дам — дружину похилого віку плейбоя, котрого звуть Алан Джеймс. Він — мемфіська знаменитість, композитор і продюсер блюзових і соул-груп. І всі його зради, комплекси, істерики, негаразди з власним сином доводиться тягти на собі дружині-росіянці Лорі, роль котрої й виконує Д. Корзун.
Аналізувати власне фільм досить складно, бо такий розбір неодмінно зведеться до вирішення питань «за що зараз дають гран-прі на Санденсі» або «як зіграла Д. Корзун». Утім, відповісти все одно треба.
Отже, приз на Санденсі, напевно, втомившись від провокаційних, екстравагантних, політичних стрічок і героїв-маргіналів, дають типовій мелодрамі — бо саме нею «Сорок відтінків смутку» і є. Айра Сакс показує клопоти жінки, що вочевидь нещаслива в родинному житті й швидше за все прагне навіть не великого й справжнього кохання, а просто свободи. Звідси ж — і друга відповідь. Так, Д. Корзун грає — і грає дуже багато. Навіть надто багато. Вона намагається по максимуму пережити в кадрі кожну свою появу, кожний діалог. Саме цього місцями й здається просто забагато. Зайві жести, пристрасті, сльози. І це виглядає особливо надмірно на тлі такого досвідченого й урівноваженого виконавця, як Торн.
Навіть дивно, наскільки конформним може буде рішення журі одного з найбільш нонконформістських фестивалів. Скоріше за все, показ жінки з Росії не як повії, спільниці мафії чи шпигунки, а як цілком нормальної людини із зрозумілими людськими почуттями вже сам по собі був сприйнятий як радикальний жест.
Проте тут це сприймається все ж трохи по-іншому. Але так чи так своя публіка в цього фільму, безумовно, буде.
