Коли паспорт не є визначальним

Автор відомого роману «Французький заповіт», який нагороджено Гонкурівською та премією Медичі, отримав запрошення зустрітися з киянами під час тижня французької мови та франкофонії. Для того, щоб захід відбувся, зусилля об’єднали видавництво «Дух і літера», Посольство Франції в Україні, Французький інститут і Національний університет «Києво-Могилянська академія».

Прозаїк і філолог за освітою, спершу розповідаючи про себе, періодично кидає захоплений погляд на фреску на стелі Музею української звитяги — він уміє цінувати вічні речі. Андре народився в Красноярську, а коли 1987-го йому виповнилося тридцять, під час поїздки до Франції попросив політичного притулку. Відтоді вже 25 років живе там. Він називає себе не письменником, а тим, хто пише (так звучить гра слів французькою). Пан Макін невимушено цитує Пруста, Платона, Сартра, Спінозу і Бальзака (що не дивно, адже французькою він розмовляє з дитинства, відтоді як навчила бабуся-емігрантка). На кілька питань із залу механічно починає відповідати російською, але миттєво переходить на французьку: «Я, знаєте, чув, що у Києві не дуже лояльно ставляться до російської». Зрештою, за словами Андре Макіна, пріоритетною для нього є поетична мова.

Вашій увазі пропонуємо уривок із зустрічі.

— Як оцінено культурну та іcторичну ідентичність у пострадянських країнах?

— Імперія вибухнула, утворилися нові незалежні країни. За радянських часів існував месіанський підхід до людини: нове життя, нові часи. Це все обвалилося. Тепер кожен намагається відшукати власну малу ідентичність. Суспільну та історичну шукають на етнічному тлі. Потрібно розрізняти ідеологічну і культурну ідентифікацію. Першою часто користується уряд — він вміло грає на національних почуттях і штучно розділяє країну на кращих і гірших. Тому, я вважаю, немає нічого кращого за душу свого власного вечора.

— Як вплинув СРСР на літературний процес?

— За часів залізної завіси існувало два заходи — економічний (США) та культурний (Франція). Росія все ж була відкрита світові. Наприклад, Федір Достоєвський і Лев Толстой без перешкод подорожували і осмислювали побачене. Відомо, що автор «Війни і миру» навмисно поїхав до Франції, аби описати гільйотину. Тому в радянський період виникло питання, чи переживе країна таку інтелектуальну ізоляцію. Переконаний, що так. Ми пересвідчуємося у цьому, читаючи Шаламова, Солженіцина, Пастернака, Ахматову, Довлатова. Усе залежить від людини. Хтось міг створювати сильні речі, сидячи замкненим у тісній камері, а сучасні письменники мають змогу побачити світ, побувати у різних кутках, але при цьому пишуть поверхові книжки.

— Як ви формулюєте для себе поняття «краса»? І в чому бачите трагедію краси у Франції?

— Красу, як ідею, можна не лише пропустити крізь себе, а й відчути її. Чуттєве визначення краси відображається в платонівській ідеї — падіння душі в грішне тіло. Творча робота є таким падінням. Є й творча трагедія — мистецтво «неподобства». Нав’язується ідеологія потворності. Краса для свого створення вимагає величезних зусиль. Для її сприйняття потрібна культура, розуміння того, в якому історичному контексті була створена. А ця потворність в сучасному мистецтві — опущення смаків і культивування споживання. Для митця, котрий розуміє красу, це нашестя — справжня трагедія.