Контрастна краса організації

З одного боку, як це трапляється в «Мистецькому Арсеналі» — множина комерційних, в гіршому сенсі декоративних робіт. З другого — низка добре продуманих, концептуально врівноважених експозиційних проектів — доволі рідкісна якість.

Головна подія Салону — якраз посередині між декоративізмом і концептуальністю: проект британсько-ізраїльського митця Цадока Бен-Девіда «Прості лінії».

Проект складається з трьох частин. Найвідоміша з них — «Еволюція та теорія» (1999) — 250 вирізаних із алюмінію ажурних пласких чорних скульптур, створених на основі ілюстрацій до наукових часописів та підручників ХІХ століття (експерименти зі струмом, гравітацією, швидкістю, анатомічні дослідження). Поміж цих сюжетів розташовано фігури людиноподібних мавп та ранніх представників виду homo sapiens — так само перенесених з малюнків у підручниках з біології.

Друга робота Бен-Девіда «Чорне поле» (2008-2012, вкрита фарбою сталь) — складається з 17 тисяч мініатюрних металевих рослин, вкритих кислотним гравіюванням. Різні версії інсталяції експонувалися у Великобританії, Португалії, Австралії, Сінгапурі, Німеччині, Південній Кореї та США.

Джерелом натхнення для автора стали ілюстрації з енциклопедій Вікторіанської доби, книжок із європейських монастирів та мусульманських медичних трактатів, а також ботанічні малюнки майстрів Північного Ренесансу. Кожна з цих пласких скульптурних мініатюр з одного боку кольорова, з другого — чорна. Ефект дійсно вражаючий: газон, що на перший погляд заповнено чорною напівфантастичною рослинністю, з другого ракурсу раптом спалахує всіма кольорами веселки.

Нарешті, «Чорні квіти» (2010-2012, вкритий фарбою алюміній) є реплікою з «Чорного поля» — це 52 збільшених скульптурних зображення, за основу яких знов-таки взято ілюстрації до ботанічних статей в енциклопедіях. Кожна з ретельно деталізованих квіток має штучну сріблясту тінь. За словами Бен-Девіда, «Чорні квіти» поетизують науку та виступають метафорою людського життєвого досвіду.

Всі фігури закріплено на піску, всі вони виставлені у білому, яскраво підсвіченому боксі так, що спочатку здається, ніби переважно вони просто намальовані. Лише у русі можна побачити, що це тривимірна інсталяція.

Звісно, що до настільки формально довершеної композиції можна при бажанні докинути чимало тлумачень. Але у загальному підсумку «Прості лінії» — дуже красива, вражаюча, проте декорація. Розпорошені по ажурних контурах крихти значень не збираються в єдиний смисловий фокус. Вишуканий постмодерністський каталог так і залишається набором ілюстрацій, не прошитим єдиним посланням.

Попри це, участь Цадока Бен-Девіда — безумовна удача Салону. Бо, зрештою, наші глядачі і митці мають бачити наживо світові зразки тих чи тих жанрів — навіть у тому таки декоративізмові, доведеному Бен-Девідом до приголомшливо високого рівня.

З українського боку в Салоні беруть участь близько 50 учасників. Найцікавішою є проектна частина — там, де сам виставковий простір організовано згідно з певною наскрізною ідеєю; однак самі роботи можуть бути не надто цікавими окремо від цього контексту. Так, наприклад, у проекті «Нова перспектива» (Павло Керестей, Микола Маценко, Роман Пятковка, Віктор Сидоренко, Антон Соломуха, Олег Тістол) переважають скульптури... садових гномів, однак їх відкриваєш, проходячи через щось на кшталт лабіринту.

Все найкраще починається у другій частині Салону, якраз за «Новою перспективою» — комерційна навала поступається окремим авторським залам. Наприклад, Добриня Іванов і Василь Татарський вибудували в своєму боксі майже ідеальну за лаконічністю скульптурну фразу: чотири однакових блискучих металевих квадрати на стіні і темну фігуру-ієрогліф ближче до входу: все точно, нічого зайвого.

Микола Малишко захопив зал, де під час Київської бієнале знаходилася величезна інсталяція китайського художника, котрий працював із різного роду мотлохом і старими речами, накопиченими його матір’ю протягом багатьох років. Залишилося враження, що попередню виставку вивезли не всю, і Малишко вирішив це використати. Його проект «Тут і тепер» грунтується на простих співставленнях. На окремих помостах розміщено тривіальні речі — набір одягу на плечиках, або кілька відер і тазиків, або стоптана килимова доріжка, або рипучі дерев’яні стільці, а поруч з ними скульптура автора і супровідний текст. Інакше кажучи, скульптури Малишка живуть у людському побутовому просторі, замінюючи собою власне людей.

Проект Олександра Сухоліта називається просто: «Майстерня». На вимогу Олександра світло у залі притушене, так що більш кваплива публіка, котра відвідує Салон просто щоб відмітитися, проходить тут не зупиняючись. Однак цей зал вартий того, аби витрати час. Сухоліт дійсно відтворив атмосферу майстерні: з пустими постаментами, з непідготовленими до експонування або схованими у напівтемряві роботами, виставив навіть каркаси для майбутніх глиняних фігур — і з’ясувалося, що ці дротові створіння самі по собі є чудовими скульптурами. А ще тут є акварелі і графіка, камінь і бронза — повноцінний доробок одного з найкращих вітчизняних митців.

Контрастом до майстерних сутінків — наступна кімната з дерев’яними роботами вихідця з Ірану, нині мешканця Харкова Саїда Ахмаді (цикл «Відкрите небо») і так само харків’янина Валерія Пирогова. Пирогов більше тяжіє до наїву, до певної дитинності і романтики, водночас романтизм Ахмаді — більш меланхолійний і глибший. Подібність і контраст між двома скульпторами складають окремий сюжет цієї частини експозиції.

Харківську лінію Салону гідно продовжує Олександр Рідний — разом з Сухолітом він є однією з легенд покоління 1990-х. Після тривалої перерви його нові роботи бачити втішно і водночас несподівано. Останнє — через явний вплив на Рідного латиноамериканської народної скульптури. Проект «Реквізит» — це фігури великих тварин і різнокаліберних монстрів, страшних і смішних водночас — зовсім на кшталт обрядових статуй різного роду південноамериканських релігійних культів.

У проекті «Салантай» керамічні скульптури Андрія Ільїнського поєднано з відеоформами Олександра Дірдовського (інколи монітор розміщено просто всередині фігури), а завершує Салон зал, заповнений скульптурами коней, розписаними різними художниками, зі справжнім гіллям, шматками дерну, живими рослинами, яблуками у кошиках і безкаркасними канапами. Ця кімната, з запахами прілого листя і яблук, з атмосферою скульптурного парку, є справжнім подарунком глядачам.

У «Мистецькому Арсеналі» бували більш масштабні та насичені проекти, але саме цьогорічний Скульптурний салон став (за певним винятком) чи не найкращим заходом саме у продуманості організації, що ще раз доводить, наскільки важливою у такому просторі є робота куратора. Хочеться сподіватися, що зроблене зараз стане нормою для всіх наступних починань.