Королева швидких темпів

Наталю Михайлівну Дудинську і Галину Сергіївну Уланову називали «першими танцівницями радянської епохи». Розквіт майстерності Дудинської припав на страшний період сталінізму (вона була провідною балериною, а потім педагогом-репетитором Ленінградського театру опери і балету ім. Кірова — нині Маріїнського театру), але все життя залишалася оптимісткою попри труднощі, що випали на її долю.

У Харкові починався шлях Наталі Дудинської у велике мистецтво, на її честь буде виконаний балет «Спляча красуня» артистами Харківського театру опери і балету ім. Лисенка. Планується встановити до ювілею меморіальну дошку неподалік будинку, де народилася майбутня зірка балету. До речі, перші уроки балетного танцю Наталя отримала від матері Наталі Олександрівни Дудинської (1877—1944 рр.), яка виступала на сцені під псевдонімом Тальорі.

Бабуся великої балерини Олександра Миколаївна Гріппенберг викладала у Харківському інституті благородних дівиць. Наталя Михайлівна пізніше розповідала, що вона продовжила педагогічну династію жіночої половини своєї сім’ї.

Бабуся, мама й донька були дуже схожі (зі старих фотографій з гідністю і м’якою посмішкою дивляться благородні й витончені жіночі обличчя). До речі, 1995 року Н.М. Дудинській вручили диплом про дворянське походження і таким чином повернули титул княгині. Це звання не суперечило комплекту традиційних радянських винагород, зокрема сталінських премій, орденів, які Наталя Михайлівна носила в особливо урочистих випадках...

Про свого батька Дудинська не любила говорити, пояснюючи це тим, що він помер за її раннього дитинства. «Я лише пам’ятаю, що він був дуже добрий», — м’яко уникала балерина відповіді. «Могли звинуватити, що він офіцер царської армії, — якось вирвалося у неї, — а ким же ще він міг бути до 1917 року?»

Проте матір Наталя Михайлівна обожнювала, підкреслюючи, що їй зобов’язана всім, чого досягла у житті. Дудинська-Тальорі з 1914-го до осені 1923-го виховала не менше ста учнів у своїй харківській студії. Багато хто з них склав основу балетної трупи Харківського оперного театру 1925 року. Деякі прийшли в мистецтво іншими шляхами — наприклад, циркова приборкувачка Ірина Бугримова, естрадна співачка Клавдія Шульженко. Вони завжди з великою теплотою згадували свою вчительку танців.

Студія відрізнялася від чисельних приватних закладів, характерних для початку ХХ століття: в одній учили бонтон і салонні танці, в іншій виховували «босоніжок». Педагогічні здібності Дудинської-Тальорі були універсальними і відповідали її власним даруванням. За словами Дудинської, під час навчання у Петербурзькій консерваторії Олександр Костянтинович Глазунов вважав її матір обдарованою скрипалькою. Наталя Олександрівна прекрасно грала на фортепіано і була всебічно обдарованою особистістю.

Вже у віці 10 років Наташа Дудинська вирізнялася жвавим темпераментом, відкритістю, емоційністю, безпосередністю. По сусідству з їхнім будинком був цирк, де найлегше було відшукати дівчинку після занять. Циркові артисти пускали юну Наталю на репетиції, за якими вона спостерігала із захопленням. Мріяла про те, щоб покачатися на трапеції під куполом цирку. Думаю, якби життя склалося інакше, вона легко могла б замінити Ірину Бугрімову в клітці з левами.

Н.О. Дудинська-Тальорі, досвідчений педагог, рано помітила у доньки (яка на той час стала улюбленицею харківської публіки) її здібності та вчасно вирішила дати повноцінну хореографічну освіту...

Новий етап навчання Наталі Дудинської почався у школі Агрипини Ваганової — знаменитого майстра балетної педагогіки. Але бурхливий темперамент юної вихованки важко було обмежити рамками академічної школи. І це до кінця не вдавалося нікому!

Дудинська нестримно увірвалась у світ класичного танцю. Драматичні сюжети балерина перетворювала на «оптимістичні трагедії». Можна пригадати її Лауренсію з однойменного балету (у київській постановці цієї вистави 1939 року Н. Дудинська приголомшила глядачів. Як, утім, і на сцені театру Кіровського).

Про цей образ і його «вибухонебезпечну силу» чоловік і партнер Дудинської Костянтин Сергєєв писав, освідчуючись у коханні до таланту артистки і тих якостей, яких не бачив у інших партнерках. А, можливо, і ревнуючи до того, чого зумів досягти постановник балету В. Чабукіані, він же — перший партнер Дудинської.

«Сильний характер Лауренсії, її незалежна вдача, жіноча гордість дивно збігалися з індивідуальними особливостями артистки, — захоплювався К. Сергєєв. — У цій виставі торжествував її танець, його героїчна тональність. Вся експресія танцівниці з її героїко-трагедійним напруженням, широкий, вольовий жест, патетичний характер пластики перетворювали хореографічний монолог Лауренсії на потік, що воістину клекоче гнівом. Тіло її стогнало і кричало, руки, стислі в кулаки або здійняті до неба, звали до повстання. На наших очах народжувалася хореографічна актриса, і ми такою Дудинську побачили вперше».

Наталя Дудинська виступала як перший виконавець і в балетах сучасного репертуару «Полум’я Парижа», «Тарас Бульба», «Мідний вершник». Балерина також із блиском створила на сцені образи Лауренсії в однойменному балеті Вахтанга Чабукіані, Попелюшки в хореографічній казці Костянтина Сергєєва на музику Сергія Прокоф’єва. Після Чабукіані, мабуть, лише один партнер міг відповідати її переможному темпераменту, свободі та внутрішній розкутості. Це — Рудольф Нурєєв.

«Мені завжди дуже приємно згадувати «Лауренсію», яку я танцювала з Рудольфом Нурєєвим, якому я віддала шматочок свого серця, бо коли танцюєш, байдужим бути неможливо. У мене багато фотографій, де ми танцюємо разом. Адже він — не просто танцівник, він — актор, великий актор», — згадувала Н. Дудинська .

Р. Нурєєв зізнавався: «Дудинська дала мені натхнення і розуміння того, яким має бути класичний танець. Час зупинявся для мене, коли вона танцювала... Це були такі прекрасні вистави, як «Дон Кіхот», «Спляча красуня», «Раймонда», у яких провідні ролі ніхто не міг виконати краще, ніж вона».

У житті Н. Дудинська була рішуча і діловита. На сцені ця якість перетворювалася в переможний танець, що не розгубив при цьому традиційного балетного аристократизму. За з’єднання протилежностей і обожнювали Дудинську, причому не лише балетомани, а й петербурзькі інтелігенти: вона була улюбленою балериною академіка Дмитра Лихачова. Коли балерина вилітала на сцену — неначе проносився порив вітру: недаремно її називали «королевою швидких темпів». Її ураганні обертання по колу, якими вона сяяла в «Лебединому озері», краще за лібрето пояснювали, чому принц захопився таким Чорним Лебедем. Кожну виставу Дудинська перетворювала на особистий бенефіс і на глядацьке свято.

На старих кіноплівках видно, що для Дудинської танець був святом, для якого не стільки важливі півтони і прозорість малюнка, скільки переможний порив. Можливо, тому у фільмі 1954 року «Майстри російського балету» її колезі Галині Улановій доручили танцювати «білі» сцени з «Лебединого озера», а Наталі Дудинській — створити образ Чорного Лебедя.

Нинішня прима Маріїнського театру Уляна Лопаткіна, краща учениця Наталі Дудинської, дуже точно підмітила, що «в ті часи, коли була тотальна цензура на свободу вибору і вираження, цензуру на емоції в балетному мистецтві було накласти складно. І балет служив своєрідною віддушиною для людей. Але, крім яскравості балетного дарування, яке у своєму роді так і залишилося неперевершеним, Наталя Михайлівна була дуже сильною й оптимістичною жінкою. І ці властивості передавала своїм ученицям».

Ці уроки оптимізму та справжньої майстерності отримали харківські артисти кінця 1970-х — початку 1980-х років, коли Н.М. Дудинська спільно з К.М. Сергєєвим поставила в Харківській опері балети «Спляча красуня» і «Дон Кіхот». А пізніше Наталя Михайлівна шліфувала на сцені, де починалася колись її артистична кар’єра, «Пахіту». Ці легендарні вистави до сьогодні задають камертон у репертуарі Харківського національного академічного театру опери і балету ім. Лисенка.

На педагогічному терені Дудинська працювала більше півстоліття. До останнього часу вона була провідним професором Академії російського балету імені Ваганової. Її учениці прикрашають трупу Маріїнського театру, працюють на сценах багатьох країн Європи, Азії й Америки.

Балерина знімалася у кінокартинах «Дон Сезар де Базан» і «Я вас любив». Її творчості присвячені фільми «Клас Дудинської» і «Діалог зі сценою».

Наталя Михайлівна померла 29 січня 2003 р. і похована на Літераторських містках Волковського кладовища у Санкт-Петербурзі поряд зі своїм чоловіком — Костянтином Михайловичем Сергєєвим (солістом балету, балетмейстером і педагогом).