Королівські ігри

Поглиблений інтерес до історії європейських країн, і зокрема видатних історичних постатей, сьогодні в театрі є вже тенденцією. До того ж, якщо ці постаті — жінки, котрі цікаві не тільки своїми дипломатичними діями, але й сильним характером, політичним, та й суто жіночим артистизмом, психологічною та емоційною глибиною, їхня історія стає вдячним матеріалом з погляду глядацьких уподобань.

Історія Марії Стюарт та Королеви Єлизавети вже була втілена у театральному просторі (слід згадати постановку Станіслава Мойсеєва «В моїм завершенні початок мій» за п’єсою Шіллера). Вистава Молодого театру у постперіод помаранчевої революції, стилізована під реалії того часу, зазвучала досить актуально. Проте проблеми влади і політики, загальнолюдських стосунків, кохання у контексті історико-політичних подій не втратили своєї популярності.

Так, Юрій Кочевенко поставив у Національному драматичному театрі ім. І. Франка виставу «Віват, королево!» за п’єсою Роберта Болта. І, незважаючи на, здавалось би, «немодний» сьогодні театральний пафос, у даній виставі він є абсолютно виправданим, що підтримано музичним оформленням і серйозною роботою зі світлом. І вся урочистість сценічного твору, його масштабність відповідає величі героїв.

Досить несподіваним прийомом режисера стало те, що в образах таких різних, проте у чомусь близьких жінок-королев з’явилась одна актриса — Людмила Смородіна, котра зуміла настільки швидко й цілковито перевтілюватися то в Марію Стюарт, то в Єлизавету, що глядач міг навіть подумати, що на сцені — різні акторки. Причому, разом з тим, як одна жінка час від часу перемагала іншу, в акторській роботі Смородіної перемагала то одна, то інша роль. Її Марія Стюарт — то по-дитячому безпосередня, то спокійна й врівноважена, а іноді й самотня та беззахисна. Емоційною багатогранністю визначається i Єлизавета: то сувора й жорстока, то ляклива й закомплексована. До речі, найцікавіші режисерські знахідки Юрія Кочевенка мали місце, насамперед, у сценах з Єлизаветою. От вона перед реалізацією свого кривавого плану схиляється над купіллю, немов хоче очиститися. Цікаво вирішена й сцена, у якій Єлизавета підписує вирок Марії Стюарт: з головою під простирадлом, не дивлячись, вона виймає руку і ручкою, яку їй «підсовують», ставить свій підпис. Отже, Єлизавета певною мірою сама лякається свого вчинку; окрім того, такий режисерський хід можна тлумачити як залежність королеви від свого оточення.

Тонко продумана й візуальна картина дійства (сценографія — Наталія Рудюк): масштабна рухлива декорація змінює простір і час, а домінанта червоно кольору, світлові спецефекти є натяком на майбутню трагедію. Разом з тим, ця «іноземна» історія стає близькою кожному глядачеві, адже, насамперед, йдеться про особисту катастрофу жінки і людини: втрата цінностей у житті, самотність та безвихідь штовхають Марію на те, що вона свідомо провокує вирок Єлизавети.

Остання сцена вистави «Віват, королево!» сприймається як фрагмент із кінострічки — природно й навіть натуралістично: вогнем проступає червоний колір одягу королеви, яка йде на страту.

Звичайно, великою мірою утримати увагу глядача більше трьох годин допомагає текст п’єси, який, незважаючи на «віддаленість» у часі теми, звучить цілком сучасно. Вистава позбавлена довготривалих монологів, а динамічні діалоги допомагають розкриттю характерів. З кожною новою реплікою темпоритм вистави збільшується, а з ним i експресія у діях головних героїнь, або героїні... І, напевне, деякі фахівці у галузі театрального мистецтва вже сьогодні пророкують Людмилі Смородиній премію «Київська пектораль» за краще виконання жіночої ролі, якій ми також зможемо сказати «Віват!» Що ж, побачимо…

P.S. У виставі також задіяні: Лесь Задніпровський, Павло Піскун, Олег Шаварський, Володимир Нечепоренко, Тарас Жирко, Олексій Пєтухов, Назар Задніпровський, Володимир Зозуля та інші чоловіки-франківці.