«Космічна» ера

Едуарду Марковичу виповнилось би 89-ть літ... 4 серпня на фасаді театрального будинку  відкрили меморіальну дошку величному режисеру, засновнику та незмінному художньому керівнику Театру на лівому березі Дніпра   Едуарду Марковичу Митницькому. У його творчому доробку понад 170 постановок у театрах, на радіо, телебаченні, у народних театральних колективах, концертні програми.

Вистави режисера багато років йшли на сценах провідних українських театрів, а також за межами України. Він працював у театрах Болгарії, Латвії, Литві, Німеччини, Росії, Словаччини, Чехії; його вистави гастролювали у Бельгії, Болгарії, Німеччині, Польщі, Росії, Туреччині.

Майстер, чия культурна спадщина буде вивчатися майбутніми поколіннями, створив театр новаторський, як такий, що завжди знаходиться в авангарді, формує сенси — таким він лишатиметься й надалі. Вистави Едуарда Митницького наповнені глибоким філософським осмисленням дійсності, інтелектуальністю змісту та яскравою сценічною формою. Митницький-режисер, користуючись широкою палітрою сценічних засобів виразності, завжди максимально розкривав органічну природу акторської обдарованості...

Про улюблених майстрів говорять людина — легенда. А от про Едуарда Марковича Митницького так не скажеш. Чому? Бо про нього легенди не складали, хіба, що пускали плітки під виглядом скромних чуток, а так він сам любив говорити про себе. Епічно,  розлого, довго згадуючи як він долав прісну радянщину, аби побудувати СВІЙ ТЕАТР.

Підходиш до його кабінету, а він уже велично стоїть у дверях, і за спиною видніється суцільна стіна фотографій облич, обіймів, рукостискань, поцілунків. «Ось історія мого життя» — не каже він, бо й так ясно, а вголос промовляє, слідкуючи за зацікавленим поглядом: «Бачиш, і тут є».

У день народження видатного українського режисера Едуарда Марковича Митницького багато хто пригадає, що він у його житті БУВ: когось вражав і дивував виставами, навчав, виховував, дратував своєю в’їдливістю та наполегливістю, любив, комусь давав мудрі поради, прочуханки, на когось сердився, гримав та безнадійно махав рукою. 

До мене, приміром, придивлявся, мов розглядав під мікроскопом, вичікуючи якихось випадкових необачних слів. Здається, я достойно витримувала його гіпноз, бо крім красивої фотографічної історії знала ще одну: ту непарадну, сповнену наполегливого самоствердження у професії, щоденної виснажливої праці, принижень у чиновницьких кабінетах, протистояння амбіцій, словом, не солодкого життя.

Мій секрет крився у тому, що серед перших побачених його спектаклів був не «Гамлет» і не «Я Вам потрібен, панове!», а вистава в аматорському театрі про радянський башкирський колгосп у клубі трамвайників на Лук’янівці. Отож, хтось може не знає, що надцять років амбітний талановитий випускник курсу Мар’яна Крушельницького, автор  спектаклів «Варшавська мелодія» і «Дивна місіс Севідж», які довгі роки були визитівками Київського театру ім. Лесі Українки, ставив вистави усюди де міг, і в Народному театрі теж.

Митницькому дуже довго довелося штовхати колесо Фортуни, аби нагорі погодилися з думкою, що Києву таки потрібен іще один (російськомовний) театр. І ось уже його вистави на клубній сцені заводу «Більшовик»  грають професійні актори, які для репетицій збиралися у халабуді неподалік Бессарабської площі.

Про принизливі мандри клубними сценами він не згадував, а от «космічну» сагу про перетворення кінотеатру «Космос» на Театр драми і комедії на Лівому березі Дніпра розказувати любив. Повторював її багато разів швидше для надійності, аби інші не придумували легенд і не приписували комусь іншому його заслуги.

Якось я нагадала Едуарду Марковичу, що опинилася в його театрі на самих початках «космічної» ери, коли над зруйнованим великим заломне було стелі, а під спектаклі прилаштували фойє, де й відкрили першу в Києві (може в Україні?) камерну сцену. «І що?», — цього він не запитав, але про тодішній дивний щем від вистави про хворого, знесиленого написанням «Капіталу» Карла Маркса і його віддану чуйну дружину,я не змовчала. Це був справжній космос у сенсі подолання ідеологічного тяжіння і кон’юнктури, вищий пілотаж психологічної драми і чуттєве заземлення в людське, сокровенне.

Певна, що більшість з тих, кого Митницький підкорив своїм ТЕАТРОМ теж згадують про щем,про ком у горлі, може, й про сльози, про відчуття, що режисер сильною рукою цупко взяв за зап’ясток і тягне за собою, за своїми думками, переконаннями. У майстрів так і повинно бути, штука лише в тому, що Митницький вів завжди, і неважливо ставив він про башкирський колгосп чи Ельсинор, п’єсу А. Чехова чи радянську одноденку.

У якийсь момент успішних вистав у Митницького накопичилось стільки, що і друзі і вороги втомились дивуватися стабільності його мистецьких перемог. Тож нова хвиля зацікавлення Митницьким піднялась не тоді коли він випустив «Трамвай «Бажання» Т. Вільямса на острівку, оточеному глядачами в театрі «Браво». Як належні сприйняли і його парадоксальні сценічні версії романів Лева Толстого та Ірвіна Шоу, на які квитків було не дістати. Про нього знов заговорили з особливим притиском, коли з’явилися перші роботи його учнів — режисерів Дмитра  Богомазова, Дмитра Лазорка, Олексія Лісовця, Тамари Трунової і ще багатьох, яких він навчив не лише професії, а й розумінню земного  світу.

Учні виростали, інколи ображаючись за надмірну опіку, йшли, а часами ставили так вистави, що ніби змагалися  з вчителем за непідробний глядацький щем. І їм, і ще багатьом Едуард Маркович здавався вічним, таким, що завжди пильнуватиме СВІЙ ТЕАТР.

І воно так і є. Ви вічний, дорогий Едуарде Марковичу Митницький ! І ми щиро вітаємо Вас з днем народження!