«Краса не в об’єкті, а в тому, як його бачать»

Серії фотографій, представлені в різних цехах на території «Ізоляції», — це результат дослідницьких проектів, реалізованих вісьмома художниками-резидентами під час їхнього перебування в Донецьку минулого літа. Авторам запропонували досліджувати тему «мінливої хмарності» щодо ландшафту Донецька; ландшафт тут — поняття дуже широке, що включає географічні, соціальні та культурні аспекти. Нуно Баррозо (Португалія), Марина Блек (Росія — Канада), Флавія Жункейра (Бразилія), Гомер (Саша Курмаз, Україна), Наталя Павловська (Росія — Угорщина), Олександр Стринадко (Україна), Марко Цитрон (Італія) та Річард Енсетт (Великобританія) працювали під орудою видатного українського фотохудожника Бориса Михайлова; він же займався добором вісьмох фіналістів із 280 заявок, надісланих із 40 країн. Художники перебували в Донецьку від чотирьох до шести тижнів. Детальний звіт про виставку незабаром з’явиться у «Дні», а зараз ми пропонуємо бліц-інтерв’ю з учасниками проекту.

1. Що вас зацікавило в проекті «Мінлива хмарність»?

Річард Енсетт:

— Підтримка під час створення нової серії, робота над якою велася поза звичним для мене оточенням, а також можливість показати свої роботи Борисові Михайлову і почути його думку про них.

Гомер (Саша Курмаз):

— Можливість ближче познайомитися з Донецьким регіоном та його локальним молодіжним середовищем.

Марко Цитрон:

— Можливість співпрацювати з Борисом Михайловим.

Марина Блек:

— Можливість здійснити подорож у часі та просторі до місць, де мій батько, який народився незадовго до початку Великої Вітчизняної війни, міг жити. За моїм прагненням займатися фотографією стоїть дитяче бажання винайти машину часу і представити історію інакше. Фотографія як виражальний засіб цілком відповідає цій меті.

Наталя Павловська:

— Попрацювати конкретно в місті Донецьку, який давно мені цікавий. Я робила проект Missing Space довкола Донецька 2010 року і під час зйомки бачила багато різних інших тем і місць, де хотілося б попрацювати. І дуже зраділа нагоді реалізувати одну з них.

Нуно Баррозо:

— Один із моїх старих друзів народився в Україні, тож я чув про цю країну багато цікавого впродовж усього свого життя. Можливість взяти участь у цьому проекті допомогла задовольнити мою дитячу цікавість і створити нову роботу. Ну і, звісно, мене надихнула співпраця з «Ізоляцією», зустрічі з іншими художниками та веселе спілкування з Борисом.

Олександр Стринадко:

— Насамперед зацікавило те, що куратором було заявлено Бориса Михайлова. крім цього, мене привабив той факт, що проект реалізується в Донецьку. Якби все відбувалося в іншому місті, навряд чи я вирішив би взяти в ньому участь.

Флавія Жункейра:

— Мене зацікавило місце проведення проекту, яке дуже відрізняється від тієї реальності, в якій я перебуваю в Бразилії. Варто також зазначити, що мене зацікавили естетика й історія міста. На моє рішення взяти участь у проекті багато в чому вплинув і той факт, що куратором програми резиденцій виступив художник такого рівня. Мені стало зрозуміло, що я багато чого навчуся. Важливою мені видалася також можливість працювати над проектом організації, яка надає підтримку молодим фотохудожникам.

2. Чим був цікавий для вас Донецьк як візуальний об’єкт?

Річард Енсетт:

— Нове оточення завжди сприймається як щось чуже, що, з іншого боку, відкриває певний простір для свободи. Наші перші враження можуть бути хибними, але я відчував певну свободу від тих кордонів, які сам же збудував для свого життя в Лондоні. Моя робота присвячена загальній емпатії, і я вважаю за краще уникати грубих стереотипів, які можуть приховати це явище та можливості, які воно відкриває.

Гомер (Саша Курмаз):

— Мені було цікаво дізнатися, що означає бути молодим за умов індустріального мегаполіса.

Марко Цитрон:

— Донецьк видався мені саме тим місцем, де можна побачити і зрозуміти, які зміни відбуваються в країні та якими протиріччями вони супроводжуються.

Марина Блек:

— Донецьк надихнув мене на створення серії «До денної поверхні 14 метрів». У будь-якому іншому місті у мене навряд чи вийшло б створити ці роботи. Мене одразу вразило, як просто потрапити на приватну територію, стати запрошеним в особистий всесвіт, який більшість із нас від вторгнення оберігає.

Наталя Павловська:

— Не лише Донецьк, а й уся земля Донбасу для мене — місце, сповнене особливої драми. Фізична праця на межі людських можливостей, традиційна віра в те, що ця праця колись змінить життя на краще, і розбиті надії, сильні зворушення, коли цього не відбувається. Крім цього, я весь час відчуваю «загубленість» цієї території: і не Україна, і не Росія. Я знаю, що донеччани не люблять, коли так сприймають їхнє рідне місто, зі зрозумілою і зворушливою гордістю показують розарій і стадіон «Шахтар». А для мене це — рожева завіса перед трагедією Шекспіра. Хочеться, аби вона швидше розсунулася і ти опинився всередині історії.

Нуно Баррозо:

— Сьогодні почув у музеї Сан-Пауло, як хтось сказав, що краса не в об’єкті, а в тому, як його бачать. Проста думка, поділилися нею з групою дітей, які прийшли на екскурсію, але вона прекрасно пасує для опису мого бачення Донецька. Спочатку здається, що його потрібно розглядати як постіндустріальне комуністичне місто, яке страждає від високого рівня соціальної нерівності, відсутності можливостей, засилля олігархів, поширення алкоголізму тощо. Але якщо уважніше придивитися, то в цьому місті можна знайти любов, надію та поезію, що оповиті сутінками і ностальгією. Для мене це дійсно величезний сирий матеріал, який відповідає моїм загальним відчуттям сьогоднішнього світу. Я зараз збираюся повернутися в Україну на декілька тижнів і дуже радію з цього.

Олександр Стринадко:

— Донецьк мене, корінного донеччанина, надихає завжди!

Флавія Жункейра:

— Гадаю, естетика Донецька безпосередньо пов’язана з моїм візуальним дослідженням міста. Сліди історичної та культурної пам’яті, залишені на полотні сучасного існування, дали мені змогу співвіднести концепції ідеалізації та реальності, до чого я прагнула у своєму художньому дослідженні. Таким чином, Донецьк не лише надихнув, а й допоміг мені знайти тему роботи.

3. Як вам працювалося з Борисом Михайловим?

Річард Енсетт:

— Зустріч із ним була цінним досвідом, який підштовхнув мене до того, аби створювати роботи, які певною мірою резонували б із його творчістю. Цей досвід додав мені сміливості у прагненнях розсунути кордони звичних практик. Зустріч із Борисом Михайловим, що відбулася на завершення програми резиденцій, стала видатною подією, яка підтвердила приналежність куратора проекту до найбільших фотохудожників XX століття.

Гомер (Саша Курмаз):

— Це був короткий, але цікавий досвід.

Марко Цитрон:

— Я отримав корисні поради від експерта в галузі сучасної фотографії.

Марина Блек:

— Сказати, що я люблю його роботи, — це не сказати нічого. Можливість зустрітися з ним і співвіднести його особистість зі створеними ним роботами — унікальний шанс.

Наталя Павловська:

— Не можна сказати, що ми багато з ним працювали. Зустрілися і поспілкувалися. Це чіткий, безкомпромісний художник і дуже проста у спілкуванні людина. Зустріч із ним, мені здається, була великою подією для всіх нас.

Нуно Баррозо:

— Я зустрівся з Борисом Михайловим на фінальному етапі програми резиденцій, коли у мене вже були ідеї та міркування щодо побаченого в Україні загалом і в Донецьку зокрема. Слухаючи Бориса, я переконувався, що зробив правильні висновки. Це дуже важливо, оскільки не можна говорити про те, чого ти насправді не знаєш.

Крім того, розуміння робіт Бориса Михайлова на якомусь глибинному рівні приходить не одразу, цього нелегко домогтися без спілкування.

Олександр Стринадко:

— Чудово. Я завжди цікавився його творчістю, але живе спілкування збагачує сприйняття.

Флавія Жункейра:

— У наші дні складно знайти знаменитого художника, якого цікавило б навчання молодих людей, які лише відкривають для себе світ мистецтва. Борис допоміг мені по-іншому подивитися на мої роботи, надихнув мене на створення тих знімків, які я зробила за період резиденцій. Він запропонував, щоб я відмовилася від роботи за певним сценарієм та помічників для здійснення зйомки і діяла сама, без чийогось втручання. Думка такої людини має для мене особливу вагу, тому я дотримуюся його порад і після повернення з України.

4. Який для вас правильний баланс соціального та естетичного у фотографії? Чого має бути більше, чого менше?

Річард Енсетт:

— Потрібно розуміти, що входить у категорію естетичного, перш ніж зазіхати на його кордони. Мої роботи мають бути доступними для розуміння, тому я використовую традиційні методи, аби встановити зв’язок з аудиторією. З іншого боку, не варто надто прагнути задовольнити глядача; інакше наша робота просто відображатиме вже існуючі моделі сприйняття. Однак, не будучи ні фоторепортером, ні фотографом-документалістом, у своїй роботі я використовую реальні ситуації та людей, відтак фотографії стають емоційною картиною, що відтворює загальну різнобічність людської натури.

Гомер (Саша Курмаз):

— Дуже дивне запитання. А чи існує цей «баланс» у принципі? Адже соціальні та естетичні завдання однаково важливі для художника.

Марко Цитрон:

— Сенс фотографії — в тому, аби створити щось таке, що примушує вас думати, однак створювана робота має бути естетично прийнятною. Сучасне мистецтво не повинно бути декорацією, проте водночас воно не повинно являти собою лише концепт без приємної візуальної оболонки.

Марина Блек:

— Мої роботи завжди ѓрунтуються на особистому. Тому слово «баланс» не застосовне до такого мистецтва, це радше любовний зв’язок. Зазвичай для того, щоб утримати увагу глядачів, потрібно зробити щось неординарне. Швидше мені поступляться місцем в автобусі в годину пік, якщо скажу, що у мене болить серце, ніж скаргами на те, що втомилася. Перебільшення — це спроба зацікавити когось, бути почутим. Я завжди надихаюся, коли можу змусити людей замислитися. Мені подобається, коли мої роботи потрібно розкрити, і мені необхідна допомога інших людей, аби розібратися, що являє мій твір, бо часто, починаючи працювати, сама ще не знаю, як усе виглядатиме в результаті. Оскільки я є частиною суспільства, моя робота, врешті-решт, перебуває на кордоні особистого і соціального, але мені не властиво розмежовувати ці категорії. Часто я змішую їх неусвідомлено. Фінальна версія моїх робіт — це тимчасово оптимальне рішення. Або, щонайменше, те, чим здається зараз.

Наталя Павловська:

— Не знаю. На мій погляд, у хороших художніх роботах цей баланс неможливо виміряти у відсотках. Відповідь така — баланс має бути правильний.

Нуно Баррозо:

— Я думаю, що у фотографії, як і в мистецтві взагалі, важливим є викликане відчуття або емоційний ефект, який ти можеш побачити, почути, поторкати, спробувати або понюхати. Досвід з об’єктом змінює щось у нашому бутті й нашому сприйнятті світу. На мою думку, це роль фотографії, як і будь-якого виду мистецтва. Концепти соціальної та естетичної фотографії розрізняються ідейно. Я не дуже замислювався про це, бо це велика відповідальність. Тому я обмежуся розмовами про свою екзистенційність та особистий досвід світовідчуття, навіть якщо я, врешті-решт, говоритиму про соціальне і робитиму естетичні знімки.

Олександр Стринадко:

— Чим більше я працюю, тим менше уваги у своїй творчості приділяю естетиці як такій. Зараз для мене пріоритетною є соціальна частина — моє ставлення до того, що відбувається, атмосфера знімка.

Флавія Жункейра:

— Фотографія є засобом реалізації ідей — тією ж мірою, як живопис, скульптура, малювання. Естетика, концептуальний і соціальний зміст залежать від наміру художника при створенні тієї чи іншої роботи. Що робить художник, аби краще виразити свої ідеї? Приділяє більше уваги концептуальному наповненню? Естетичному? На мою думку, фотографія — це засіб відображення світогляду художника, і баланс залежить від його намірів.

5. Сьогодні фотографія стає масовим жанром — практично всі мають камери. Яким чином у цій ситуації фотографія може утримати за собою статус виду мистецтва?

Річард Енсетт:

— Будь-який творчий акт призводить до катарсису, і фотографія може принести особливе задоволення. Всі можуть фотографувати — це проста дія, навіть дитина може натискувати кнопку спуска затвора так само легко, як і зробити пляму на папері. Мистецтво фотографії, навпаки, не є лише дією здійснення зйомки; воно полягає в його цінності для широкої аудиторії поза нами. Процес демократизації фотографії не варто розглядати з погляду відведеного їй місця в історії мистецтв.

Гомер (Саша Курмаз):

— Сьогоднішній світ настільки перенасичений візуальною інформацією, фотографією зокрема, що перш ніж натискати на кнопку спуска, мабуть, варто добре замислитися: чи варто робити це в принципі? Я вважаю, що роль фотографа сьогодні — не створювати нові зображення, а працювати з тим матеріалом, який уже є, створений тисячами і тисячами фотографів, аматорів, обивателів.

Марко Цитрон:

— Фотографія має сенс, якщо це достойний проект і вам є що сказати світові.

Марина Блек:

— Фотографія не відрізняється від інших зображувальних засобів. Подібні дискусії тривають нескінченно довго. Всі можуть зробити добре вибудовану фотографію так само, як кожен може малювати, як Малевич, або Міро, або Поллок. Але не кожен стає одним із них. Насправді, якщо звернутися до історії мистецтв, стає зрозуміло, що так трапляється часто, і в мистецтві загалом не так багато цікавого й доброго. Часто відчуваєш, наскільки це нездійсненне завдання — продовжувати копатися в нашій уяві. Аби захопити те, що відчуває світ подібно до нас, із надзвичайної глибини. У реальному житті велика частина всього цього — лише фікція, хоч існує певна магія, яка може втілити фантастику. Саме це робить метафори мистецтва настільки цінними. Художники мають свободу усвідомлювати факт існування речей, які більшість людей ігнорує як буденні. Якщо художник усе робить правильно, роботи часто здаються глядачеві пізнаваними та близькими. Всі мають різне розуміння такого відчуття спорідненості. Ймовірно, це пов’язано з коханням і бажанням бути коханими.

Наталя Павловська:

— Таким же, як і завжди — осмисленим натисненням на «спуск» фотоапарата, вибудовуванням художником розмови з глядачем, шляхом добору того чи іншого кадру як свого бачення.

Нуно Баррозо:

— Я думаю, що бажання багатьох мати камеру та використовувати її скрізь — прекрасне, навіть якщо цінність фотографії зменшується через її масовість. Але фотографи і художники використовують камери не лише для створення гарних образів. Їхня роль — продукувати ідеї, історії, які зможуть змінити щось у людському сприйнятті світу. І це комплексний процес, далеко за межами факту наявності у вас камери. Гадаю, є й хороший бік у бумі цифрової фотографії: люди почнуть приділяти більше уваги тим, хто працює з фотографією, а також збільшиться кількість тих, хто намагається щось сказати за допомогою знімків. Що ж до мене, то я, як і раніше, працюю з плівкою, в якій обмежена кількість кадрів — 10. Я вважаю, що такі обмеження допомагають вибрати щось особливе, що має бути зображене.

Олександр Стрінадко:

— Відповім словами фотографа і дослідника фотографії Олександра Лапіна: «Той, хто вміє фотографувати, відрізняється від фотографа так само, як той, хто вміє писати, від письменника». Фотоапаратів зараз багато, але від цього хороших фотографів не більшає.

Флавія Жункейра:

— Так само легко, як зараз кожен може займатися фотографією, всі можуть малювати, знімати відео тощо. Я вважаю, розрізняти і визначати, чи є фотографія в окремому випадку мистецтвом, чи ні, можна за допомогою двох показників. Перший — підхід, намір розглядати те, що ви робите як мистецтво. Другий — демонструвати результат своєї творчої експресії як мистецтво. Мистецтво має виходити за межі наших будинків і майстерень; його треба показувати.