Краєзнавство по-індійськи

Над сценою Національного театру ім. І. Франка лунають незвичні для українського вуха індійські мелодії. Залучення до стародавньої культури Індії відбувалося на нещодавній прем’єрі театру — виставі-містерії «Шякунтала» за мотивами «Магабгарати» та п’єс Калідаси. Сюжет про Шякунталу з першої книги «Магабгарати», що нараховує всього 18 книг, став основою для драматичної поеми Калідаси (V ст.). В індійській санскритській літературі середини I тисячоліття існує яскраве визначення: «Серед драматургів — найперший Калідаса, серед драм Калідаси — найперша «Шякунтала».

Ввести українського глядача в загадковий і своєрідний світ давньоіндійської культури взявся режисер-постановник Андрій Приходько, він же автор музичного вирішення. У команді професіоналів-дослідників — Марія Погребняк (сценографія та костюми), Алла Рубіна (балетмейстер), Вікторія Шетлез-Вірич (викладач індійських танців), Наталія Осипенко (педагог-репетитор). Анатолій Навроцький (хормейстер), Олексій Кітель (звукорежисер). Особливої атмосфери виставi надає жива автентична музика, виконувана на національних індійських інструментах — Олексій Кабанов (ситар), Сергій Пучков (таблі), Андрій Мороз (перкусія). Музика є тремтливим емоційним камертоном, що задає настрій цій подорожі в індійську казку, в образно-метафоричний світ на тканині історії кохання царя Душянта та дівчини Шякунтали, яка має продовження в народженні їхнього сина Бгарати. Так індуси називають свою країну, і таким чином цей сюжет можна вважати оповіддю про джерела виникнення індійського народу — народу бгарати. Три новели вистави є складовими картини стародавньої легенди.

Створений Андрієм Приходьком твір, без перебільшення, — грандіозне театральне полотно. Візуальний ряд вистави, мов послідовні етапи ритуалу, зачаровує красою проведення, зосередженістю медитації, загадковістю плетива вишуканих рухів індійського танцю стилю «одисі». Саме цей стиль із м’якими хвилюючими вібраціями тіла найбільше наближений до тантри та давніх індійських скульптурних зображень. Можна сказати, що на сцені ці скульптурні зображення, що прикрашають стіни численних храмів, наче оживають і переносять глядачів у простір, де легенда межує з реальним життям. Глядач опиняється в чарівній країні, в якій мешкають величезні тварини, риби та птахи. Увесь цей проявлений світ — створені в манері художнього примітивізму різнокольорові слони, лубочні корови, фантастичні мешканці моря з тремтячими цікавими хвостами та плавниками і величаві сині птахи щастя. Переміщувані артистами, вони йдуть, пливуть, летять над простором сцени, заповнюючи її своєю первозданною красою та примушуючи повірити в правдивість міфу про священність цих живих істот.

Казковий світ, створюваний у театрі світлом (художник зі світла — Ярослав Марчук), відеозображенням, різними ефектами має вигляд нескінченного зоряного всесвіту, де небесний пил може матеріалізуватися в зображення давньоіндійських текстів, у постать Будди, у фризи індійських храмів і ще в щось неймовірно прекрасне. Незбагненний світ, яка слабка, але й сильна в ньому людина...

Як усі легенди, міф про Шякунталу має заданий схематизм. Режисер точно продуманим образним баченням сюжету, створенням із нього живого театрального дійства з природою містерії, виводить оповідання за рамки безпристрасності міфу. Актори йому в цьому стовідсоткові помічники. Дивлячись на виконавців вистави — Лариса Руснак (Шякунтала), Ярослав Гуревич (Душянта), Анатолій Помилуйко (Канва), Олександр Печериця (Індра), Павло Піскун, Дмитро Чернов (пустинники), Ксенія Баша- Довженко, Олена Медведєва (пустинниці) — можна подумати, що проїздом у Києві побувала індійська трупа. Досконало оволодівши пластикою індійського танцю, вивчивши премудрості специфічних жестів, проникнувши в загадковість національного характеру та ставлення до світу, зумівши ввести у свій спів справжні східні інтонації, франківці зуміли створити сплав психологічного та зображуваного театру з напрочуд високою мірою гармонії. Поезія почуттів, загадковість світу, незбагненність таємниць природи, благоговіння перед структурою світобудови. Усі ці грандіозні пласти творці вистави вибудовують у хитромудру конструкцію, у якій всесвіт постає первозданною казкою, при цьому не позбавленою реальності ритуалу. «Чоловік, який входить у лоно жінки, знову відроджується в образі її сина». Так образно ритуал набирає сили вічного закону, вічного кола, у якому смерть починає нове життя, а життя не виступає непримиренним антагоністом смерті.

«Шякунтала» — яскрава, емоційна, пізнавальна вистава, у якій допитливий глядач знайде поживу для розуму та насолоду для душі. Витоки, місця яких у вічності знайти просто неможливо, Андрій Приходько уявив отакими. Його бачення здатне переконати якщо не всіх, то багатьох. І не важливо, що про сьогодення українцям розповідають на матеріалі індійської культури. У сьогодення у графі національність — прочерк.

Експеримент на тему «Шякунтала»

— Я вітаю будь-яке доторкання до іншої культури, яке відбувається на теренах нашого національного театрального простору. Але мені здається, що якраз саме ця спроба мала заздалегідь декілька упереджень, — говорить театрознавець Наталія Владимирова . — По- перше, тому, що індійська культура й досі залишається для нашого розуміння однією із найскладніших, а по-друге, вона несе в собі дуже багато таємниць. Таке втаємничення вимагає глибокого зосередження на тих чинниках, які ми зазвичай не враховуємо, коли говоримо про культуру інших країн, інших світів. Як на мене, в індійській культурі дуже глибоке взаємопроникнення філософії та міфології, яке й досі збереглося у ній. Тобто щоб зрозуміти її міфологічні корені, необхідно зануритися у складну індійську філософію, щоб зрозуміти філософію, потрібно розумітися на ознаках міфотворення.

Я переглянула майже всі постановки, які здійснив Андрій Приходько на київських сценах і, чесно кажучи, йшла на виставу «Шякунтала» з дещо упередженою думкою: скажу відверто — мені подобається не все з того, що робить цей режисер. Хоча, наприклад, коли я бачила його роботу над експериментальними виставами, які відбувалися під час читань німецької драматургії, оцінила належними чином його акторську вдачу. Коли дивилася його постановку за Кальдероном на сцені театру Києво- Могилянської академії, відчувалося прагнення серйозного підходу до філософських проблем, порушених у п’єсі. Сподобалась театральність у виставі за середньовічним мораліте на малій сцені театру імені І.Франка. Щось подобається, щось ні.

Не зважаючи на те, що остаточного враження від Приходька як режисера в мене не склалося, усе ж загалом я із прихильністю ставлюся до його експериментів на театральному кону, як і до експериментів узагалі. От і на виставі «Шякунтала» перші 15—20 хвилин я налаштувалася побачити щось цікаве. Проте відверто зізнаюся, що вистава мені не сподобалась. Хоча в ній є яскраві, несподівані моменти. Але, на жаль, те позитивне, що було закладено, зводиться нанівець. Чому так сталося? Існує дисонанс між прагненнями режисера й спроможністю здійснити їх. Така ситуація підсилюється ще й тим, що більшість акторів, з якими він працює, як на мене, не мають ні бажання, ні спроможності. Коли берешся за таку справу як постановка епосу іншого народу, потрібно щоб існувала творча тріада: режисер, виконавці й матеріал, над яким вони працюють...

Найбільш виразна спроба (за зовнішнім малюнком і за внутрішнім насиченням) підійти до світобачення режисера була у головної героїні цієї вистави Лариси Руснак, актриси чуттєвої й пластичної, у фізіологію якої закладено здатність до трансформування в носія іншої культури. Її рухи наближені до витончених знакових жестів. У багатьох інших акторів це намагання виглядало, на жаль, навіть кумедним. Дуже багато штампів, прийомів, які ми відносимо до традиційного українського мистецтва, а саме: голосні вигуки, різкі рухи, надмірна метушня на сцені, що порушувала загальну пластику. Усе це стало свідченням бажання режисера привернути увагу глядача до дій емоційними плямами на сцені... Можливо, режисер уже під час репетицій відчував, що внутрішнім одухотворенням він не втримає ритм вистави, тому він використав допоміжні зовнішні атрибути, наприклад, величезних картонних слонів, які з залу виглядали відверто бутафорськими, штучними в духовному середовищі... Просто смішними виглядали ті, хто пересував бутафорські предмети на сцені. Подібна непрофесійність поступово опановувала все дійство і таким чином спроби створити духовне середовище на початку вистави поступово зійшли на нанівець. Цікавим і екзотичним виглядав виступ музик на ударних інструментах, який заповнив чималий відрізок часу у виставі. Але, з огляду на належну професійну майстерність виконавців музики, у загальній естетиці вистави цей номер виглядає штучним.

Я вважаю, що вистава такого типу має бути експериментом, адже режисер довів, що саме у виставах малої форми з’являються його найцікавіші експериментальні пошуки. Можливо, подібні вистави призначені для малої сцени, адже вони вимагають точного зображення кожної деталі, кожної інтонації, кожного руху, які мають суттєве значення.

Квітчастий килимок

— Іноді театрові здається, що він може все. І, вочевидь, звідси уявлення, що засобами наївного мистецтва можна відтворити начебто наївну філософію притчі Калідаси, — вважає театрознавець Ганна Веселовська , — Уявлення, що розфарбованих на індійський кшталт малюнків і трохи колориту зі слонами достатньо, аби все стало на свої місця, зумовили плакатні примітивні форми вистави. Крім смислової площинності, яка виникла внаслідок «буквалізації» та елементарного «переповідання» змісту, «Шякунтала» театру ім. І.Франка, наче квітчастий килимок, ще й візуально позбавлена об’єму. Це — особливість режисерського відчуття простору Андрія Приходька, яка супроводжує кожну його виставу, хоча на малій сцені, де він змушений маніпулювати простором винахідливіше, ця особливість не так помітна. Відтак, не зважаючи на надзусилля окремих акторів (Л. Руснак), «Шякунтала» франківців виглядає наївною кольоровою ілюстрацією казкового сюжету й дещо нагадує виставу народного театру. Її не рятує ні камасутрівський екзерсис, ні різнобарв’я та екзотичність костюмів, ні псевдоавтентичний музичний супровід. Між кодексом тамування пристрасті, що виступає сенсом індійського театру й усього споглядального індійського життя, та українською демонстративною «душею навиворіт», що живить вітчизняний театр і наше існування загалом, так і залишилась колосальна прірва.