Крістофер Бун та інші

П’єсу поставив Кирило Кашліков у столичній Російській драмі. «Головний герой «Загадкового нічного вбивства собаки» (душевно-терапевтичної історії) — 15-річний аутист Крістофер Бун, котрий зумів повернути своїм ближнім загублену любов.

У програмці до вистави наведено слова постановника: «Для мене це історія про пошук головного призначення людини. Навіщо ми живемо? У чому сенс?»

Останню фразу можна було б продовжити десь ще й отак: «У чому сенс театру, в якому ми живемо? У чому сенс оцієї величезної сценічної коробки, такої глибокої, що якісь важливі тихі істини звідси доводиться викрикувати? Як тут поставити оцю, по суті, камерну п’єсу? Як обжити цей простір?»

До розв’язання цієї проблеми Кирило Кашліков узявся з тією зворушливою старанністю, яка властива добросовісним дебютантам, — при тому, що це не перша його постановка. Безперечна удача вистави — її візуальне рішення від Front Pictures (це та сама студія інноваційних AV-технологій, яка робила ефектне візуальне оформлення виступу Джамали на «Євробаченні»). Отож, простір у Кашлікова вийшов обжитий і живий, мінливий, інколи іронічний, а інколи драматичний і страшний. Тут відеоефекти точно стикуються з реальними речами (коли, приміром, на екрані опадають літери — а з колосників тим часом падає справжня паперова лавина невідправлених листів).

Ще одна дивовижна знахідка цієї вистави — масовка, пасажири на вокзалі або якісь істоти із внутрішнього світу аутиста. Здається — дрібниця, але рідко доводиться бачити таку масовку, як тут. Вона фантастична, вона ніби виникає щоразу нізвідки й щоразу в інший спосіб, так що майже не вдається зафіксувати момент її появи на сцені, це навіть сильніше за відеоефект, бо робиться живими людьми (хореографія Ольги Голдис).

Читач має право, нарешті, запитати: чому тут ідеться про речі хоч і важливі, але таки другорядні, й ще ні слова досі не сказано про акторів? А ось чому. Це той випадок, коли рецензент спиняється у розпачі й розгубленості перед простим секретом акторської достовірності. У ролі Крістофера — Євген Щербань. У цього молодого артиста є дар «присвоєння» ролі — він живе на сцені так, що вам здається, ніби саме для цієї ролі він народився. Тут є ефект відкриття, вибухового дебюту, хоча, як і у Кашлікова, у Щербаня це зовсім не дебют. Його Крістофер часом нагадує отрока Варфоломія з відомої картини живописця М. Нестерова, а ще — Маленького принца і Тома Сойєра. Хоч Крістофер — аутист але про це згадується лиш мимохідь, і то десь в антракті...

В інших ролях — кілька першорядних артистів: Наталя Доля (мати Крістофера), Олександр Кобзар (його батько), Наталія Кудрявцева (місіс Александер), Олександра Єна (місіс Ширз). На жаль, п’єса не надто сприятлива до цих персонажів. Для драматурга вони, здається, передусім носії певної інформації, важливої для розвитку сюжету. Вони можуть виходити на сцену з розлогими монологами — але насправді кожен їхній вихід суто службовий, як «кушать подано». Може, тут К. Кашлікову варто було б вигадати якийсь секрет, щось «оживити». Однак режисер поклався на те, що публіка й сама прочитає все, як треба, без зайвого розфарбовування. І не прогадав: спектакль одразу став хітом Національного театру російської драми імені Лесі Українки нинішньої весни, на нього справді важко потрапити. Наступний показ відбудеться 24 травня.