Круті маршрути

Ця історія почалася 15 років тому.

Тоді 23-річний продюсер, кінорежисер, тележурналіст, мандрівник Леонід КАНТЕР з групою однодумців започаткував ініціативу «З табуретом до океану», суть якої полягала в тому, щоб взяти чотири дзиґлики зі звичайної київської кухні і віднести на берега чотирьох океанів.

2005-го, після експедиції тривалістю 45 днів, пам’ятник-табурет (його там вмонтували в цемент) і український прапор були встановлені в містечку Ла-Рошель (Франція) на березі Атлантичного океану.

Наступного року після півторамісячної подорожі через Росію, монгольську пустелю Гобі, Китай, Непал та Індію табурет і український прапор доставлені в село Кірінді на острові Шрі-Ланка (Індійський океан).

2007 року відчайдушні українці й українки, пройшовши Білорусь, Литву, Латвію, Естонію, Росію, Фінляндію, Норвегію, дісталися до міста Лонгійербюен у норвезькій частині острова Шпіцберген, показавши тим самим київський табурет Північному Льодовитому океану.

Найтривалішою видалася подорож до океану Тихого. Експедиція через обидві Америки зайняла весь 2010 рік. До українців приєдналися команди з Росії та Білорусі, учасники з Литви, Франції та Фінляндії. На останньому відтинку Леоніду майже дивом вдалося потрапити на військовий корабель, який і відвіз його разом з одним із соратників на найпівденніший пункт материка — мис Горн (Чилі).

За мотивами подорожей вийшла документальна трилогія «З табуретом через Гімалаї»: «Царствений Кінь» (режисер Сергій ЛИСЕНКО), «Тибет Нелегал» (Ярослав ПОПОВ) і «The stool» (Ярослав АНДРУЩЕНКО). В цілому ж Леонід Кантер випустив як режисер або продюсер 10 фільмів (зокрема «Добровольці божої чоти» — про захисників Донецького аеропорту, й «Міф» — про героя України Василя СЛІПАКА), заснував політичний вуличний театр і арт-хутір Обирок у Чернігівській області, побував добровольцем в АТО (в тому числі і в ДАПу), став батьком трьох дітей. 4 червня 2018 року на ґрунті важкої депресії, усамітнившись удома в Обирку, пустив собі кулю в голову при увімкненій камері.

Власне, наскрізним мотивом «Людини з табуретом» є відео, зняте Леонідом у той фатальний день; у лівому нижньому кутку екрана навіть з’являється хронометр зі зворотним відліком хвилин і секунд.

Основне ж наповнення сюжету — звісно, мандри «табуретників». Динамічний калейдоскоп обличь, мов, краєвидів, музики, танців, смішних або сумних ситуацій. Найбільше матеріалу — з останньої, американської подорожі. Емоційну й фактичну канву доповнюють закадрові коментарі друзів і близьких Леоніда; в цілому ж це за формою нагадує відеощоденники подорожнього — жанр настільки ж популярний, наскільки й передбачуваний. Режисер Ярослав Попов, однак, урізноманітнює його у два способи.

По-перше, красиво вписує в картину анімовані (студія Ridni Animation) казки народів Америки, які зібрали дружина Леоніда — Діана Карпенко, й дочка — Магдалена, начитані голосом молодшої дочки, яка й народилася під час тої подорожі, — Патагонії.

По-друге, за допомогою ритмічно точного монтажу Попов доречно ламає лінійність історії: вклеює раптом у гущу латиноамериканських пригод, у сцену з танцями і веселою пиятикою у індіанців кадри боїв з ДАП — наче кошмар, що насувається з майбутнього. А останній ривок на мис Горн відкладає на самий фінал, уже після загибелі героя. Саме завдяки таким «стрибкам» оповідь парадоксальним чином набуває драматургічної цілісності.

Чи можна вважати «Людину з табуретом» кінематографічним пам’ятником Леоніду Кантеру?

Безперечно.

Але фільм ще й став, хай навіть мимоволі й частково, зрізом життя цілого покоління українок і українців — тих 20 — 30-річних, які багато в чому й рухали країну. Вони і є — люди з табуретами. Ті, хто пройшов найважчими маршрутами.

***

Я проінтерв’ював Ярослава Попова невдовзі після прем’єри.

«МОЖУ СКАЗАТИ, ЩО ЦЕ ФІЛЬМ УСЬОГО МОГО ЖИТТЯ»

— Як ви познайомилися з Леонідом?

— Я свого часу був чотири роки в театрі, викладав навіть. Леонід — один із моїх учнів. Коли він, ще 18—19-річний, працював на УТ-1, то зробив про мене програму «Прийдешні знаменитості» — я на той час якраз отримав приз фестивалю «Відкрита ніч». Йому подобалося те, що я роблю на телебаченні. Тож коли він вирушив у першу подорож із табуретом, то запропонував мені зробити документальний серіал — 10 серій по півгодини. У нас була прем’єра в Будинку кіно.

На матеріалі другої подорожі вийшли три повнометражні фільми, я знімав другий — «Тибет-нелегал». Він непогано пройшов. Я потім ще робив телефільм «Три дні з життя Табурета». Льоня прямував тоді на Північний Льодовитий океан, а я працював на УТ-1. Запропонував зняти окремо про їхнє перебування в Санкт-Петербурзі. Ми приїхали у відрядження, класно провели три дні, зазирнули навіть у квартиру, де жив Тарас Шевченко. Цей епізод мав увійти в «Людину з табуретом», але ми його викладемо окремо.

— От, власне, як дійшло до цього проекту?

 — Льоня після подорожі по Америці одразу запропонував мені робити фільм. Я відбивався як міг, багато ж режисерів є, а мені ця табуретна тема трохи приїлася. До того ж через два роки почався Майдан, фільм відклався. Проте одного дня Леонід мене запросив і показав кадри з Донецького аеропорту. Я офігів від побаченого, у підсумку — в «Добровольцях божої чоти» зробив сцени в аеропорту, а в «Міфі» вже монтував усе. Ось коли ми їздили з «Міфом», то вирішили, що робитимемо «Людину...» Головна ідея така: він мандрував, думаючи, що добре там, де нас нема, а потім створив свою мрію в Україні — Обирок, і, виходить, добре там, де ми є. Багато було разом прожито...

 — Скільки годин матеріалу довелося опрацювати?

 — Приблизно 400.

— Неабияка праця. За яким принципом ти відбирав кадри?

 — Це у мене ще Льоня питав: що там цікавого, на чому фільм побудувати? Я організував сюжет довкола трьох ключових подій: несправедливе ув’язнення героя в Канаді через фальшиве звинувачення в крадіжці, перебування експедиції на острові індіанців Куна Яла у віддалені від цивілізації й народження дитини, дочки Патагонії, прямо в подорожі. Там не зробиш цікавий екшен, головне — схопити вірний настрій. А центральна тема — рух. Отаке документальне роуд-муві. Після попереднього відбору лишилося тільки 20 годин, і тоді вже можна було в цьому матеріалі орієнтуватися, порівнювати, бачити, що з нього найкраще, що потрібно для історії, для розкриття героїв. Особливо цінними були для мене смішні епізоди.

— Чому?

 — Це очевидно: усе кумедне, а також усе жіноче, тепле, оголене втулити в фільм, аби врівноважити фінальний постріл. На противагу смерті. А загалом, якщо повертатися до відбору, то критеріїв дуже багато. Це як будувати величезну споруду. Робиш одну колону, відходиш і все одно не бачиш у цілому, що відбувається. Багато частин, багато ліній. Чималий шмат роботи.

— Що ж було найскладнішим?

 — Власне те, про що я казав вище. Інтегрувати фінал життя Леоніда у фільм. Це видавалося неможливим. Ідею використання його передсмертного відео ніхто не підтримував. Казали, що це все перекреслить, що вийде, наче герой таким рішенням руйнує власні ідеї життя без кордонів. Але я одразу відчув, що ці кадри потрібні, вони надають ваги й глибини всьому. Наприклад, веселі епізоди не були б такими цілісними й світлими без таймера з зворотнім відліком часу. Лишалося питання: як саме це вставити? В самому кінці? Тоді фільму би не було. Довелося з цього починати, знаходити місця, де Льоня з’являвся би як наскрізний оповідач. Майже все відео, що він зняв перед смертю, увійшло у фільм.

— Ти одразу зрозумів, що не самогубство, а встановлення останнього табурету на мису Горн має закривати історію?

— Це єдина дійсно велика ідея, якщо такі взагалі тут є. Вона, по суті, зробила фільм. Розв’язка з пострілом справляла потужне негативне враження. Після цього просто фізично захотілося побачити подорож, оце ось щастя. Щоб герой з’явився живим. Отак і прийшла ідея фіналу. Він пливе вже після смерті, це вже інший світ, з глибокими сенсами, з усім, що там говориться на мису. А ми разом із глядачами виходимо зі смерті.

— Як ти думаєш, чому Леонід усе ж таки це зробив?

 — Я знаю тільки те, що наклалося багато причин, і всі вони переважили здоровий глузд і любов до життя. Командир медичного батальйону «Госпітальєри» Яна Зінкевич казала мені, що це лікується протягом кількох місяців — уколи, антидепресанти, вітаміни — в неї таке саме було. Це просто хімія. Він був дуже виснажений, плюс особисті обставини.

— Він був складною людиною?

 — Ясно, що так. Всі близькі це знають. На публіці міг виглядати веселим і відкритим, а так з ним було нелегко, він з багатьма людьми посварився, і ми з ним у процесі роботи над «Людиною з табуретом» ледь не розійшлися, але вдалося все ж таки стриматися, чому я радий. Він цього й чекав. Фільм не запускався, гальмувався, я з лютого минулого року дивився матеріал, почали щось робити тільки у травні, на початку літа Леоніда не стало. Він від мене вимагав підписати контракт, я з цим не поспішав, мене це трохи відлякувало. А потім усе ж домовилися, я контракт підписав, і це все, що йому було треба: знати, що фільм відбудеться. Тут, мабуть, був ще й розрахунок: він вважав, що перебуває на злеті й зараз учинить так, як ніхто ще не чинив, і фільм стане йому пам’ятником. Щось таке. Загрався, можливо. Він же казав, що не хоче ходити по колу, щоб знову те саме, «Добровольців» робили, їздили показували людям, те ж саме з «Міфом» — це йому було вже не дуже цікаво.

 А те, що діти не переважили, мені незрозуміло. Із рештою можу ще погодитися. Значить, темний бік свідомості настільки його захопив, обманув.

— А в тебе є відчуття, що ти зробив свій найкращий фільм?

— На цю мить я думаю, що так. Тільки рік тому у нас була прем’єра «Міфу», і хоча я його лише монтував, усе одно сприймаю як свою роботу, свою удачу. І ось іще один фільм нашої команди, і він ще кращий.

— Будете представляти його на фестивалях?

— Хочемо, але мене переконують, що це зовсім не фестивальний формат, забагато розваги, атракціону. Він дуже живий, має свої переваги, але чи зайде він на фестивалях — я не впевнений.

— Які в тебе наступні плани?

— Робити те, що вмію найкраще в житті. Конкретизувати ще не можу. Думки є, але треба дочекатися появи нової теми.