Кшиштоф КОПЧИНСЬКI: «Намагаюся зрозуміти життя»

Дні польського кіно в Україні проходять за підтримки Польського інституту культури і Посольства. Відкрилися вони документальним фільмом «Дібук», продюсером, режисером і автором сценарію якого є відомий далеко за межами Польщі Кшиштоф Копчинські.

Окрім прокату, ця стрічка побувала вже на 38 міжнародних фестивалях, в 16 країнах світу. Фільм має безліч нагород, серед яких вища нагорода Краківського кінофестивалю (2015) і приз FIPRESSI 6-го ОМКФ.

Розмову з режисером спеціально для нашої газети люб’язно організували працівники Польського інституту культури в Києві.

— Пане Копчинські, Польща — не найлояльніша щодо євреїв країна. Ми всі пам’ятаємо, як ваш тоді президент пан Квасневський привселюдно попросив пробачення за свою країну і народ. Чому ж вас, польського режисера-документаліста, зацікавила тема цих мандрівних душ?

— Мене взагалі глибоко хвилює тема смерті. 2008-го я був тут, в Києві на фестивалі DOKUDAYS, показував свій фільм про Афганістан, і мені розповіли, що є таке місто — Умань, де могила Цадика, на яку приїжджають хасиди всього світу. Поїхав туди, якраз було свято — Песах, побачив все на власні очі, познайомився з людьми, на мене все це справило велике враження. Хасиди, коли приїжджають на свято з Умані, майже всі вони виїжджають до Брацлава. Ми теж туди поїхали. Це важливе для мене містечко — мої далекі предки звідти. Так почалася робота над фільмом «Дібук», яка тривала 7 років.

— Головного героя — Володю — знайшли одразу?

— Коли приїхали до Брацлава вперше, пішли на старе єврейське кладовище, а він там працював. Тоді ще не знали, що він буде головним героєм нашого фільму. Але потім зрозуміли, що він їм стане, адже він невід’ємне складове тих світів, які довкола нього. Перший — могили, за якими він наглядає. Більшість євреїв, які народилися в Брацлаві і вижили, майже всі виїхали до Ізраїлю. Але приїжджають на могили предків, дають гроші, щоб наглядали за їх останніми обителями. Другий — світ хасидів, — їх багато їздить туди, він познайомився з багатьма, насамперед з тими, які розмовляли російською, але і з іншими теж, вони приходили до нього. Третій світ Володі — радянський, він колишній офіцер. А ще може бути четвертий — це те, що відбувається зараз в Україні, у світі. Він дуже уважно стежив за цими речами. Така була людина проста, але розумна, з нею можна було говорити про різні речі.

— Судячи з фільму, він — інтуїтивна людина, з природним почуттям такту.

— Так, почуття гумору — на висоті. Це хасидам дуже подобалося, у них це теж є.

— Але хасиди — це окремий, особливий для мене світ, не дуже зрозумілий, не дуже прийнятний, незважаючи на те, що я — єврейка. Проблема «навали» до України, зокрема, до Умані, існує. Чи стикалися ви з цією проблемою, коли знімали або просто в побуті?

— Коли ми подружилися з українцями, які побудували і доробили нарешті пам’ятник Гонті і Залізняку, один з них мені сказав: а ти знаєш, що Путін обіцяв євреям перенести Ізраїль до України, тому що у них там місця мало, тут їм буде краще.

— Уже смішно...

— Він не жартував, але річ у тім, що ми робили той фільм перед Євромайданом. Зараз, коли люди дивляться його, кажуть: авжеж, ми краще розуміємо, що потім сталося. Хоча, чесно кажучи, я не розумію, що зараз відбувається в Україні. Це складно зрозуміти, тому що війна дивна...

— Війна може бути дивною тоді, коли це все на рівні розмов, а тут кров, підлота, і люди гинуть щодня.

— Звичайно, це найголовніша проблема, але питання — чому так відбувається?  Ми зараз пишемо книгу, її буде видано разом з фільмом наступного року. Сподіваюся, що і українською мовою. І там ми говоримо про те, що сталося в Умані, в Брацлаві після Майдану, нам здавалося, треба це додати.

— А що ж сталося? Поки ми побачимо книгу, може, ви розповісте?

— Там влада місцева помінялася, повісили таку табличку у своєму офісі: тут ми не беремо хабарів.

— Похвально. Рідкісна відкрита декларація чесності...

— Місцеві говорили, що беруть, тільки в 5 разів більше. Не знаю, правда це чи ні, лише повторюю те, що нам сказали. Що стосується взаємин Польщі і України. Коли мене запитували під час зйомки: «Що треба зробити, щоб ми увійшли до Європейського Союзу?», то називав дві речі, найважливіші. По-перше, це корупція, по-друге, треба подумати про те, що відбувалося в історії. І, може, про це поговорити не лише з поляками, тому що це не тільки польсько-українська проблема.

— Справжнє кіно, за великим рахунком, національності не має. І лише тоді це кіно для всіх, незалежно від віросповідання, національності тощо. З другого боку, польський кінематограф прославився у світі дуже чіткими національними мітками, хоча говорив про загальнолюдські проблеми. Сьогодні ми всі сумуємо з приводу смерті Анджея Вайди, тому що це для світової спільноти незвичайна особистість, і те, що він залишив у своїй спадщині, звичайно неоціненно. Яким чином ви як режисер знаходите цей «золотий перетин», з одного боку, не вдаючись до якихось націоналістичних непотрібних крайнощів, а з другого — залишаючись польським режисером, роблячи польське кіно?

— Складно відповісти на запитання. Це часто інтуїція, часто просто уважно чути людей.

— У вас у творчій скарбничці є фільми найрізноманітнішого напряму. І про Афганістан, і про мандрівні єврейські душі. Є фільми, присвячені Польщі. Які теми сьогодні цікавлять, і про що збираєтеся говорити з глядачем?

— Ви маєте на увазі наступний фільм? Не скажу, тому що ніколи не говорю про те, що зніматиму. Але мені смерть ще цікава. Працюю над темою смерті.

— Це звучить надто похмуро. Ваша розмова про смерть намагається все-таки досліджувати життя?

— Є різні погляди. Знаєте, у мене немає почуття гумору. Я така людина, сумна. І коли, наприклад, мої колеги пишуть сценарії комедій, вони мені присилають їх і кажуть: «Якщо ти почнеш сміятися, значить, це дійсно смішно». Звичайно, світ зараз дуже хоче сміятися. Але у мене ті глядачі, які йдуть в кіно не тому, що вони хочуть сміятися.

— Але у вашому особистому житті позитив присутній?

— Я оптиміст. І тому моя англійська краще, ніж російська.

— Ви часто бували і буваєте в нашій країні — Україні. Ви чуєте у себе розмови і сприйняття того, що відбувається тут. Ваше бачення майбутнього України?

— По-перше, потрібні потужні культурні зв’язки. Наприклад, я викладаю у Варшавському університеті, у мене багато студентів з України. І це одні з найкращих студентів. Вони приїжджають до Польщі і розуміють, що якщо не працюватимуть — нічого не вийде. Це нормальний шлях, і хай більше буде студентів. По-друге, ми говорили про корупцію. Звісно, не знаю, що зробити, щоб її не було в Україні, в Польщі корупція теж є, але менше, ніж тоді, коли Польща не була в Європейському Союзі. Але я дуже вірю у вашу країну...