Куди зникають усі дні?
У Київському ТЮГу на малій сцені відбулася прем’єра вистави «Мій бідний Марат» за п’єсою Олексія Арбузова. Режисура і музичне оформлення постановки Максима Михайличенка.
Колись ця п’єса класика радянської драматургії мала колосальний успіх і ставилася на сценах багатьох театрів. Але це було давно, в ті роки, коли ще свіжими були рани після закінчення Другої світової війни. Тому Максим Михайличенко йшов на великий ризик, беручись до цієї постановки. Але якщо в режисера хороший смак (пригадаймо його виставу «Вовки і...» О. Островського), то сьогоднішня також потрапила «в десятку». Не має значення, в якому році написана п’єса, головне — якісний матеріал, блискуче виписані діалоги і питання, які ставить драматург Арбузов. Вистава «Мій бідний Марат» створена для того, щоб розбурхувати нашу совість, розбити черствість, якою ми вкриті, як коростою, і здійснювати переоцінку на користь теперішнього часу і прекрасного. Навіть за день до смерті не пізно почати життя спочатку, і «ні за яких обставин не зраджувати свою мрію і любов» — ці слова у виставі звучать, як гімн. Образ вистави — пісочний годинник — постійно нам про це нагадує. Юні герої, зустрівшись у блокадному Ленінграді, проходять свій життєвий шлях через страждання, пошуки, зречення і помилки. Вони абсолютно різні, їх об’єднує те, що життя постійно їм ставить складні, часом непосильні для юних людей завдання. Вони повинні вчитися самі приймати рішення і докопуватися до істини. А щоб осягнути істину, треба багато вистраждати. Хіба сьогодні ця тема не актуальна?
Вистава розрахована, насамперед, на підлітків. Тут режисер ризикував подвійно. Нічого гріха крити — сьогоднішні тінейджери часто викликають роздратування і обурення. І раптом з боку режисера молоді глядачі зустріли повагу і розуміння. Максим Михайличенко відкрито заявив, що вірить в підростаюче покоління і хоче йому допомогти розібратися, навіть готовий простягнути руку допомоги...
Героїня вистави, 15-річна Ліка (Олена Гончарова), — втілення доброти і щирості, випила чашу горя сповна. Кожного разу, коли до неї підступає відчай, у її житті з’являється Марат. «Мій бідний Марат» — так глузливо вона називає його через віру в справедливість і мрію, за те, що схильний до всього ставитися з нальотом ідилії. Актриса показала глядачам, як міняється її Ліка. Спочатку це відважна наївна дівчинка (в першій дії, а у фіналі — втомлена, загнана в кут, рано постаріла жінка. Період духовного дозрівання, становлення проходять всі герої вистави: і Марат (Олексій Зорін), і Леонідик (Руслан Гофуров). Але саме в Олени Гончарової це вийшло найбільш тонко і переконливо. Її внутрішні монологи іноді звучали голосніше, ніж натуральний крик. Олексій Зорін працював у дусі «привабливого максималіста», який ретельно приховує свої почуття. Його герой хоче здаватися мужнім і непохитним. Саме тому в кінці Марат викликає найтепліші почуття: Він вистраждав свою істину і пройшов до неї дуже довгий і болісний шлях. І з подивом герой зрозумів, що немає нічого ганебного в тому, щоб уміти боротися за свою любов і захищати її. У Руслана Гофурова, на жаль, внутрішнього зламу і дорослішання не сталося: його герой протягом усієї вистави однаково млявий і безініціативний. І навіть у кінці, коли Леонідик поступається своєю коханою Лікою Марату, глядачам його не жаль (а в Арбузова цього героя дуже жаль, у цьому і полягає трагедія Леонідика).
Сценографія вистави і костюми (Олег Татарінов) вельми оригінально стилізовані під військову епоху: тілогрійки, ватяні штани, шинелі — сірі, розкреслені крейдою в місцях погонів, на згинах і лампасах. Таким же кольором виконано декорації: пічка, тахта і подушки. У центрі сцени — багатофункціональна дерев’яна тахта, всередині якої є багато чого — варто тільки відкинути кришку. У кутку — пічка, біля неї дрова, в іншому кутку — вікно, в яке вмонтовано гойдалку. Простір дещо порожній і не вистачає саме якоїсь піднесеності, романтизму. Навіть новорічна ялинка у фіналі мало вражає. Все-таки сценографія у драматургії такого рівня повинна глибше, яскравіше передавати стан очікування дива. Глядачам хочеться видовищності й краси. Можливо, і драма, і самотність Леонідика на цьому фоні здавалися б глибшими. Немає контрасту військового і мирного часу, а це дуже важливо (адже у п’єсі закладено постійні зміни героїв, часу і обставин). Сценографія повинна це не просто відображати, а й підкреслювати. А те, що героїня зриває наклейки на вікнах і міняє плаття — мало виразно для такого матеріалу. Як і напис на задньому плані: «Куди зникають усі дні?».
А ось інтрига вистави захоплює і посилює емоційне сприйняття публіки. Адже протягом 18 років герої то зустрічаються, то розлучаються. Глядачам цікаво відстежувати зміни в характерах героїв. За сюжетом п’єси вони міняються: дорослішають і мужніють. Мудрий Арбузов геніально завуалював під любовним трикутником глобальні життєві проблеми. Марат і Леонідик закохані в Ліку. Ось тут режисеру треба бути насторожі. Хотілося б жорсткіше позначити вихідні події, а не з’їжджати на побутовізм. Все-таки арбузівська п’єса не лише про любов, а й про війну, а ще й про те, що не можна руйнувати храм у душі людини... Хоча, загалом, атмосфера вистави вийшла щемляча і зворушлива. Прекрасно, що підлітки пройнялися цією романтичною історією. Якість драматургії п’єси Арбузова перевірено і доведено часом. Тепер новій виставі ТЮГу треба буде пройти цей же шлях.
