Кулінар видовищ

Видатний німецький режисер, він протягом перших чотирьох десятиліть ХХ сторіччя був чи не найвпливовішою постаттю світового театру. Енергія особистості Рейнхардта була настільки невідпорна, що він, безперечно, міг би стати пророком або опозиційним вождем. Проте він вибрав інший шлях: винахідника та рекордсмена. За кількістю реформаторських ідей і відкриттів з Рейнхардтом навряд чи може змагатися будь-хто з його великих колег. Тому що саме він першим в історії:

— став інтерпретувати хрестоматійні твори з позицій сучасності, або, як писала тогочасна критика, «запрошував подивитися на класичні п'єси, як на твори злободенні»;

— «запатентував» нове театральне амплуа інженю-вамп, вивівши у постановці «Саломеї» О. Уайльда (1902) героїню, яка поєднувала в собі слабкість і незахищеність дівчини-підлітка з еротичною одержимістю;

— в одній з найтріумфальніших своїх вистав «Сні літньої ночі» Шекспіра (1905) застосував рух сценічного круга під час дії. Рейнхардт настільки захоплювався цим прийомом, що деякі єхидні рецензенти навіть називали його метод «круговою режисурою»;

— примусив говорити про сценічний костюм як важливий компонент вистави, одягнувши акторів у виставі «Зимова казка» Шекспіра (1906) в яскраві шати замість традиційних на той час трико;

— 1906 року після закінчення однієї з вистав влаштував обговорення спектаклю глядачами (відтоді обговорення, на які Рейнхардт запрошував найавторитетніших критиків Берліна, стали постійною формою рекламної діяльності театру);

— з європейських режисерів у виставі-пантомімі «Сумурун» (1910), за мотивами «Тисячі й однієї ночі», застосував прийом східного театру кабукі — «ханаміті» («дорогу квітів»);

— здійснив постановку драматичної вистави — «Цар Едіп» Софокла (1910) — у приміщенні цирку;

— став тиражувати власні вистави, створюючи десятки їхніх версій на сценах різних театрів, тобто, спираючись на численний штат асистентів-підмайстрів, поставив режисерську справу на конвеєр (приміром, він здійснив двадцять постановок п'єси «Сон літньої ночі» та чотирнадцять «Венеціанського купця» Шекспіра);

— запровадив поділ вистави на дві частини, замінивши декілька антрактів одним великим;

— створив 1926 року театральний «трест», який намагався зв'язати між собою діяльність шести приватних театрів Берліна в єдину систему (щоправда, в цей час комерційні успіхи Рейнхардта привертали до себе увагу більше, ніж його художні починання, які один із недоброзичливців режисера таврував у цей час за «виродкову реакційність»);

— з театральних режисерів був висунутий на Нобелівську премію (1932 року). Утім, очолювані Кнутом Гамсуном колеги розгорнули кампанію проти «семітського ставленика», і кандидатура Рейнхардта була відхилена комітетом;

— зумів утілити на сцені, за словами австрійського театрознавця Д. Херберга, «нове розуміння атмосфери дії: щасливе взаємопроникнення гри, розмови, пластики, танцю, ритму, звуків, барв».

Окрім того, Макс Рейнхардт любив на сцені дим, вогонь, гомін масовки і навіть коней (яких, за його вказівкою, фарбували) і створив те, що дістало назву «стиль Йозефштадттеатру»: витончений психологізм акторського виконання в поєднанні з елементами різних форм народного і релігійного театру, поетична атмосфера сценічного середовища, підкорення всіх компонентів вистави вишукано-поетичному ритму.

І саме він перетворив професію театрального режисера на вельми прибутковий бізнес (хизуючись цим, він залюбки дарував своїм гостям автомобілі; 1928 року презентував його, зокрема, й живому класикові Станіславському, який, щоправда, від широти цього жесту мало не збожеволів).

І, здається, він був одним із перших, хто, ще до приходу Гітлера до влади, відчувши «вітер перемін», не пішов у підпілля, не очолив — і це з його авторитетом! — рух Опору чи акції громадянської непокори, а повівся цілком реалістично: емігрував до Америки.

Щоправда, там уже далеко не першим серед видатних режисерів його доби на сімдесятому році життя в пошуках засобів на існування мусив друкувати в газетах оголошення: «Даю уроки акторської майстерності».

«Життя його було святом — декоративним, пишним, солодким, сповненим вишуканості і блиску», — написав про Макса Рейнхардта, видатного театрального режисера, професора, «геніального еклектика», «мага», «чародія», творця «синтетичного театру» і «Наполеона сцени» Томас Манн.

Молодший сучасник Рейнхардта і Манна, Брехт, додав, що він був уособленням «кулінарного мистецтва». «Спостерігаючи за експериментами Рейнхардта, — писав Брехт, — ми бачимо, що вони збагатили виразні засоби театру. Його здатність розважати дуже зросла».

Але пророком Рейнхардт таки став: чи не першим відчувши віяння нової доби — доби винахідників, кулінарів, гастрономів і кондитерів, він змінив амплуа митця в суспільстві.

І, можливо, це було найголовнішим його відкриттям.